Портников – капітулянт?
У мовній стилістиці публіциста Віталія Портникова є два вислови-паразити. «Як я неодноразово зазначав (говорив)» та «І це треба абсолютно чітко усвідомлювати (розуміти)».
З 24 лютого 2022 року В. Портников неодноразово повторював, що війна буде довгою незалежно від успіхів ЗСУ: навіть якщо наші війська вийдуть на державний кордон 1991 року, війна цим не зупиниться. І це треба абсолютно чітко усвідомлювати, адже такий успіх нашого війська означатиме лише перенесення лінії зіткнення від Куп’янська і Авдіївки до Гоптівки і Милового. Україна та її народ мають прийняти цю реальність і чинити відповідно, переводячи все життя країни на воєнні рейки. В кінці довгого шляху, прокладеного цими рейками, нас чекає членство у НАТО, як гарантія від майбутнього чергового і неминучого спалаху російської агресії.
Для українців, вигодуваних солодкими просторікуваннями блазня Арестовича, така аналітика здавалася вкрай песимістичною. Для решти – реалістичною.
Аж раптом вигулькнув такий собі Стіан Єнсен, про існування якого ми навіть і не здогадувались (начальник канцелярії генсека НАТО), із тезою «Я думаю, що рішення може полягати в тому, щоб Україна відмовилася від території та натомість отримала членство в НАТО».
Я очікував миттєвої гнівної реакції Портникова, щось на кшталт шейтельманової вимоги «звільнити рядового Єнсена». А от і ні. В описі до стриму «НАТО в обмін на території?» – саме так, із знаком запитання! – публіцист зазначає: «Звісно, такий хід подій міг би поставити під сумнів самі принципи міжнародного права. Але сама дискусія про членство України в НАТО – це шанс і виклик».
«Міг би поставити…». Така слабка модальність. А міг би і не поставити. Відтак Путін, брутально завоювавши чужу землю, міг би і не бути порушником міжнародного права. А відмова України від своїх територій, виявляється, є шансом (невже єдиним?) потрапити у НАТО.
У наступному стримі В.Портников вже стверджує, що «НАТО в обмін на території не буде». Тому що Єнсену вправили мізки і канцелярист вибачився за образливе для українців припущення.
Проте Портников, здається, шкодує про втрачений шанс. У розлогому інтерв’ю П’ятому каналу він пом’якшує Єнсена, перетворюючи «відмову від територій», тобто офіційне міжнародне визнання країною приналежності частини своєї території іншій країні (напр., Ельзас-Лотарингія) на відмову від всього лише наміру повернення своїх територій воєнним шляхом. Хіба що дипломатичним. Але навіщо НАТО брати до своїх лав країну, яка має територіальні претензії до сусідньої ядерної держави? Ні, погром так погром, відмова так відмова.
В іншому випадку шансів вистояти у нас немає, стверджує Портников. Всього лише тому, шо населення Росії у чотири рази більше за населення України, а опанування натівської військової техніки є надто складним для звиклих до радянщини українських військових. Керувати F-16 ми не можемо – складно, а завалювати російські позиції трупами – неможливо через низький мобілізаційний потенціал.
Співвідношення мобілізаційних потенціалів СРСР і Фінляндії у 1940 році становило один до сорока, і поступились фіни своїми територіями лише тому, що їм не надала потрібної допомоги жодна з європейських країн. До речі, щодо літаків. Зі стриму Марка Солоніна я дізнався, що фінські пілоти, які були навчені літати на біпланах Першої світової, отримавши кілька сучасних літаків від Гітлера, вже за тиждень прилетіли на них з Німеччини до радянсько-фінського фронту.
Тож віримо в ЗСУ!
