Підступна русифікація українських ЗМІ, або яничари в дії
Йосиф Сірка
«Яничáри (тур. yeniçeri — дослівно нове військо) — регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у ХIV-ХІХ ст., створена султаном Мурадом І. Яничари спершу набиралися з полонених , потім поповнювалися примусовим набором дітей християн підданих (сербів, болгар та інших). Після переходу на іслам, яничари виховувалися в дусі релігійного фанатизму й сліпого послуху; творили дисциплінований корпус, іноді чисельністю до 40 тисяч.» (Вікіпедія).
Наведена цитата дуже нагадує «русский мир», сформований ще московськими царями, а Петро І, позбавивши православну церкву патріархата, перетворив її на слугу імператора. Й.Сталін, не з любові до віри, але задля пропаґанди (для заходу, мовляв «свобода віровизнання), дозволив вірити в Бога, існування якого зарпепречував. Задля цього, він наказав скликати Собор РПЦ. „Постановление ном. 993, 14. сентября 1943 года. Совета Народных Комиссаров Союза ССР”, підписане И.Сталіном.
У ніч з 4 на 5 вересня 1943 року за благословенням Йосипа Сталіна було створено нову церковну організацію під назвою “Русcкая православная церковь» Московський патри -архат – тобто йдеться про нинішню РПЦ МП.
Тоді, під час зустрічі з представниками російської православної церкви для виборів нового патріарха Сталін відвів усього три дні. Собор одностайно обрав митрополита Московського і Коломенського Сергія “патріархом Московським».
Московський «собор» 1943 року, на якому не було представлено і 70 відсотків ієрархій “Русcкой Церкви”, не був легітимним і канонічним, а його «постанови» не мали церковно канонічну силу. Проте, незважаючи на всю штучність, першим совєтським патріархом, як і було заздалегідь вирішено, був проголошений єдиний кандидат — Сергій Страгородський, що також суперечить, як канонічним нормам Вселенського православ’я, так і встановленій на Помісному Соборі 1917–1918 рр. процедурі обрання патріарха. Звісно, Сергій одразу починає співати осанну радянській владі й самому “вождю народів” – Сталіну.
На Соборі був утворений Священний Синод Російської Православної Церкви з постійних і тимчасових членів. Було також прийнято звернення до радянського уряду, в якому висловлювалася підтримка загальнонародної боротьби за порятунок Батьківщини (СРСР) і звернення до всіх християн світу з закликом про посилення молитви до Господа про швидке здобуття перемоги і відкриття другого фронту.
Російська православна церква завдячує свою „канонічність” комуністові-атеїстові, який дав наказ: „Организовать при Совете Народных Комисаров Союза ССР Совет по делам русской православной церкви, возложив на него задачу осуществления СВЯЗИ МЕЖДУ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ СССР И ПАТРИАРХОМ МОСКОВСКИМ И ВСЕЯ РУСИ…” ( підкр. ЙС). Тобто, йдеться не про „відокремлену” церкву від держави, а про заснований „Совет по делам Русской православной церкви при СНК СССР. Совет возглавил Георгий Карпов (на должности до 6 февраля 1960 года); продолжал возглавлять также церковный отдел НКВД». (підкр. ЙС).
Нагадаємо, що 30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналісті, під проводом Степана Бандери, проголосила Акт відновлення Української Держави. У свою чергу проукраїнська частина духовенства відгукнулася архіпастирськими та пастирськими посланнями на її підтримку. На окупованій частині німцями, почався процес відродження Української автокефальної церкви: на Пінському соборі 7-10 лютого 1942 року вона організаційно оформилася на підставі закону Директорії УНР про автокефалію 1919 року. Крім того, значна частина кліру УАПЦ підтримала оунівське підпілля, а пізніше, в 1943 році, виник інститут польового духовенства на чолі з о. Олексієм (Гуменюком).
Тобто, сталінський патріархат був запланований не для вірян, їхніх духовних потреб, але задля того, щоб краще контролювати не тільки членів КПСС, але й все населення. Притім, Заходові можна було сказати «у нас демократія і свобода віровизнання»! В дійсності, це був важливий крок НКВД контролювати все населення, що дозволило виховувати «совєтських дітей» «багатонаціональної» імперії яничарами, бо ж панував і в церкві по всіх республіках язик Леніна. Україна, після Голодомора-
Ґеноцида (1932 – 1933) зазнала понад 10 мільйонів голодних смертей, а до 1941 р. (до німецької окупації) була знищена, майже, вся українська інтеліґенція: науковці, письменники, лікарі, інженери, артисти, письменники та священнослужителі.
Після 80 років, вже не на УССР (у складі СССР), але на Україну Незалежну, підступно напала не «фашистська» Німеччина, Італія , Угорщина, але фашистська Росія (під назвою РФ), колишня «сестра-республік (до 1990 р.) – 24.2.2022 р.. «Православний» окупант, своїми вчинками, довів світові, що для нього поняття гуманности, людяности, законности невідомі. Московський фашист відрізняється від гітлерівського фашизма тим, що при німецькому дозволяли людям відновлювати церкву, яку комуністи заборонили, а російські фашисти 2022 р. заборонили людям не тільки українську церкву, але й її мову.
На окупованих територіях ворог став палити бібліотеки, знищувати не тільки написи з українськими буквами, але й змушувати брати російські паспорти, щоб зразу дорослих послати воювати проти своїх співвітчизників. Оскільки яничарські школи русифікації в Україні закінчилися, але яничари залишились, то вони й стали «помічниками» ворога, який за гроші вербував і вербує яничар, щоб скеровували ракети, бомби на ЗСУ, на лікарні, на електростанції, школи та життєво важливу інфрастуктуру. Притім, кремлівські кроти у владі робили своє, а покарання, якщо зловили – грошове, не беручи до уваги злочин, який завдав смерті, руйнації. Хіба спроба вбивства Головнокомандувача В.Залужного, за допомоги телефона, не найкращий приклад толерування зради? Справу навіть не розслідували!
Тому на одинадцятому році війни, та на четвертому – повномасштабної інвазії, яничари ожили і через язик Леніна. Спочатку «мріяли» вплинути на «домашніх» «рускоязичних». Пізніше виникла мрія «вплинути» на тих, яких «заплутала» кремлівська пропаґанда, мовляв – непоінформованих в РФ. А перемогли гроші – купити блоґерів ( на подобіє Арестовича), аналітиків, «фахівців». Таким чином український простір, який окупанти не контролюють зі зброєю, стали заповнювати російськомовними фахівцями, порушуючи основні принципи журнадістики.
До цих принципрів належить не тільки доненсення правдивої інформації до слухача-глядача, але й на мові відповідного національного каналу. Нагадаємо, що в Україні, як і в більшості демократичних країн світу, існує справедлива політика стосовно державної мови, яка керується законами України. Оскільки «любителі» московського язика не можуть змиритися з тим, що в Українській Державі законно забезпечена частка української мови на телебаченні та радіо, то вони «спонукають» багатьох журналістів, військових фахівців, різних оглядачів до заміни мови – на язик, який, здавалось, вже призабули.
Таким чином, майже всі телеканали, зокрема, більшість на YouTube заповнили українські канали російською мовою. Це приводить часто до того, що лунає не державна «солов’їна», а «великий могучий» Леніна. Отак, через недотримування журналістських стандартів, коли інтерв’ю журналіст не вважає за потрібне перекладати на мову слухачів, але ґвалтує слухача-глядача! Зверну увагу на те, що Україна вже 34 рік незалежна , а уповноважений із захисту державної мови ще 2023 року пригадував, що в Україні з 1 січня 2024 року мінімальна частка української мови на телебаченні та радіо повинна становити не менш ніж 90%!
Таке враження, що кожний канал створює собі квоти. Трапляється ще й таке, що питання журналіста – журналістки звучить українською, відповідь – російською. І це стало такою «звичайною» справою, мовляв: какая разніца?! А різниця ВЕЛИЧЕЗНА, бо йдеться про українського слухача, який, може, ще недавно перейшов на рідну мову (було таких багато, які після злочинного нападу Мосоквії перейшли на державну – пригадайте, що було «причиною» путінської аґресії , руйнувань та вбивства – ЯЗЬІК!!!
Мені подобається професійний і відповідальний журналістський стиль і повага журналістів до своїх слухачів «Європейської правди»: незважаючи на те, що володіють і чужими мовами (певно і язиком леніна), своїм слухачам-глядачам подають найцікавіші розмови з видатними людьми – українською. Я певний, що їм ідеться про те – показати, як має журналіст проводити інтерв’ю, за допомоги досягнень ШІ – миттєвий переклад! Щоб слухач-глядач мав змогу послухати на мові, яку він очікує від українського канала і українського журналіста, почути думку вченого, чи відомого політика, фахівця, політолоґа, історика, журналіста. Отаким зразком журналістської праці можна вважати інтерв’ю «Європейської правди» з відомим істориком Т.Снайдером на YouTube: «Ексклюзив! Снайдер про причини Ґеноциду…»
Мені пригадується кінець 50-х рр. м.ст., коли вже «зближення мов» (звичайно, лише російської і української) набрало «державного масштабу», вершиною якого були «Тарапунька та Штепсель. 75 років пізніше мені саме ці «смішні хлопці» пригадуються, коли журналісти не здатні своєму слухачеві подати думки його мовою, але керуються шовіністичним московським: Какая разница? Главное – по-русски!
В очі кидається те, що, навіть, журналісти відомих не владних каналів (Прямий, Еспресо, 5-й канал), полюбляють чужинців російською, демонструючи, що нею володіють краще, ніж українською. Тому й не дивно, що в передачах українською часто лунає московський суржик, як: саме велике – іґноруючи префікс най-, який вживається для творення форм найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників із значенням найбільшої або найменшої міри якості, тобто, не: саме велике, але – найбільше; не уходять, але відходять; а звідки речення: два різних офіційних документа? Вони хотять? Пробіжатися?
Наведене є не тільки доказом того, що журналіст повинен дбати про свою мову, грамотність, бо ж нею слухач не тільки отримує інформацію, але й культуру мови, яку формують не тільки підручники, але й писані та мовлені програми. Журналісти ж тут на одному з перших місць ЗМІ.
Якщо взяти до уваги, що в Україні вже 34 роки нема примусу вивчати «мировой язик», але, майже, всі молоді журналісти (яким ще й далеко до 34 років) демонструють бездоганне володіння російською і суржик держасаною, то це викликає запитання: А чого б це?
Зрештою, чому україномовні канали не вчаться від єрмаківського телеканалу Freeдом, який вже своєю назвою вістить, що він не український, хоч і плачений українськими податками. Працівники цього каналу перекладають на язик навіть короткі заяви президента України! Не хочеться вірити, що слухачі канала Freeдом за 3 роки так і залишилися «глухими» до державної української, яка могла багатьом врятувати не тільки спокій та волю, але й життя!
Невже ж, сотки тисяч жертв московських вбивць, садистів, гвалтівників та мародерів не спонукають врятованих відмовитися від мови, яка принесла Україні більшу руйнацію, ніж усі немосковські загарбники разом взяті за останню 1000 років?!
