80 років тому:
10.01-1.04.1946 – на величезній території західноукраїнських земель (області: Волинська, Рівненська, Львівська, Дрогобицька [нині у складі Львівської], Станіславська [нині Івано-Франківська], Тернопільська, Чернівецька; майже 100 тис. кв. км) розпочалася наймасштабніша військово-чекістська операція, метою якої було остаточно знищити український національно-визвольний рух та застрашити ще не радянізоване населення новоокупованих виборів до Верховної Ради СРСР, призначених на 10 лютого 1946.
Для проведення операції в західних областях України зосереджено 585,5 тисяч військовослужбовців РСЧА, ВВ і ПВ, зокрема по областям:
– Волинська – 75 тисяч (3,7 на 1 кв. км);
– Рівненська – 90 тисяч (4,5 на 1 кв. км);
– Львівська – 77,5 тисяч (7,3 на 1 кв. км);
– Дрогобицька – 81 тисяча (7,3 на 1 кв. км);
– Станіславська – 132 тисячі (9,5 на 1 кв. км);
– Тернопільська – 95 тисяч (6,9 на 1 кв. км);
– Чернівецька – 35 тисяч (4,3 на 1 кв. км).
У більшости населених пунктів Західної України розквартировано 3349 армійських гарнізонів чисельністю від 25-100 до 200-500 солдатів. Для їх розташування обиралися найкращі будинки, з яких господарів виганяли на вулицю, не турбуючись про їхню долю. На всій території запроваджено військовий стан та комендантську годину, встановлено жорсткий контроль за шляхами пересування. Для боротьби з повстанцями створено окремі мобільні військові загони, підсилені бронетехнікою та артилерією, прискорено формувалися так звані «істрєбітєльниє батальйони» (у період з січня по квітень 1946 їх нараховувалося 3593), учасників яких в народі зневажливо називали «стрибками». По селах регулярно влаштовувалися облави, відбувалися масові арешти усіх запідозрених в нелояльности до влади, родини учасників руху опору та неблагонадійних тисячами вивозили на Сибір, повсюди вербувалися «сексоти» (сєкрєтний сотрудник, донищик), над селянами чинилося мародерство, жорстокі побої, траплялися випадки ґвалтування. За масштабами та жорстокістю проти населення фактично це була не «операція», але правдива війна на території співмірній із розмірами окремих європейських держав.
В період «Великої блокади» відбулося близько 1500 боїв і сутичок відділів УПА та боївок ОУН з підрозділами більшовиків. За даними ОУН втрати національно-визвольного руху склали близько 5 тисяч вбитих, червоних окупантів – 15 тисяч вбитих. Звіти НКВД не викликають жодної довіри. Так, в інформаційному звіті НКВД УРСР від 16.01.1946 подається, що за період від лютого 1944 до 1.01.1946 (до початку «Великої блокади») вбито 103313 і затримано 110785 повстанців, заарештовано 8370 підпільників ОУН і 15959 «активних повстанців», з повинною з’явилося 50058 осіб. У подальших звітах НКВД звітувало, що впродовж 1946 року вбито 10774, взято в полон 9541 та вийшло з повинною 6120 учасників руху опору. Тобто сумарно до кінця 1946 українське підпілля втратило 315 тисяч борців. Сучасні історики сходяться в оцінці, що у 1945-1946 роках УПА нараховувала орієнтовно всього лише 120 тисяч вояків і підпільників.
В результаті операції, навіть попри значні втрати ворога (у співвідношенні 1:3) український визвольний рух також зазнав відчутних втрат і невдовзі довелося здійснити перехід від боїв з окупантами силами великих збройних відділів до партизанських дій малими групами. Жахливого удару окупаційний режим завдав по селянству, яке всіляко та жертовно підтримувало повстанський рух. Цивільне населення було настільки пограбованим, що вже не могло в необхідному обсязі забезпечувати повстанців продуктами харчування та одягом. Проте, навіть сконцентрувавши такі великі військові потуги, досягнути поставленої мети окупаційний московсько-більшовицький режим не зміг. Повстанська армія не була знищена, ефективно функціонувало підпілля ОУН, тому подібні військово-чекістські спецоперації продовжилися в наступні роки, правда у менших масштабах. Не зламали окупанти й народ. Характерним для того періоду було наявність великого числа дружин та дітей учасників УПА та підпілля, які змушені були переховуватися від репресій на чужих селах в сторонніх людей. Господарі, ризикуючи самі бути виселеними на Сибір за переховування «ворогів народу», все ж надавали притулок переслідуваним і видавали їх за членів своїх родин. І симптоматичним є факт, що в переважній більшости односельчани не видавали владі таких людей, ба більше навіть ті, хто погодився на співпрацю з режимом воліли мовчати.
Та все ж «Велика блокада» мала один доленосний результат – замість сподіваного страху в душах людей лише посилилася ненависть до московського окупанта. На цій ненависти зросли наступні покоління, які у 1989-1991 вийшли на вулиці та майдани й врешті позбулися остогидлого комуністичного режиму.
