Петро Калнишевський – кошовий отаман Війська запорозького, багаторічний в’язень московського режиму (220 років тому)

220 років тому:

12.11(31.10).1803 – у монастирі на Соловецьких островах в Московії помер Петро Калнишевський, кошовий отаман Війська запорозького низового (1762, 1765-1775), багаторічний в’язень московського режиму. Про походження немає однозгідних даних: згідно одних джерел був селянського роду, за іншими – шляхетського. Відповідно до переказів на Січ потрапив у 8-9 років, у літературі також подається, що прибув на Січ лише після 1739. Вирізнявся розумом та фізичною силою. В січових документах вперше згадується від початку 1750-х: похідний полковник (1752), військовий осавул (1754), генеральний суддя (1763-1765). У 1755-1756 в складі козацької депутації до імператриці Єлизавети Петрівни перебував у Санкт-Петербурзі. Посланці домагалися скасування мита на товари, які ввозилися до Запоріжжя та збільшення платні Війську Запорізькому. 1762 вперше обраний кошовим отаманом Запорізької Січі, але після зустрічі з Катериною ІІ за настійним наполяганням імператриці того ж року усунений з посади. Докладні причини царського гніву на сьогодні незнані, але найімовірніше кошовий занадто палко намагався захищати козацькі права, за що потрапив в немилість до вінценосної. Всупереч царській волі у 1765 знову обраний кошовим і десять років поспіль (до 1775) переобирався на цю посаду (більшого терміну удостоївся лише Іван Сірко). Проте тепер, в умовах напружених стосунків з Туреччиною, північна столиця не наважилась усунути його з посади. В стосунках з царськими урядовцями та Катериною ІІ твердо відстоював українські інтереси, військові та територіальні права Запоріжжя, усіляко сприяв заселенню степових земель (масове заснування нових сіл, хуторів, зимівників) та розвитку землеробства і торгівлі. Давав прихисток втікачам на Січ та ігнорував вимоги землевласників про їх повернення, у великому числі викупляв з татарської та турецької неволі українських бранців та розселяв їх на запорізьких землях. Щедро жертвував кошти на будівництво церков в Україні (Межигірський монастир біля Києва, Ромни, Лохвиця, Сміла, Петриківка, Пустовійтівка, Самара та інші міста і села) та на фінансування шкіл. В той час про масштабність його господарювання навіть побутувала приповідка: «Як був кошовим Лантух – то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш – то лежав на столі цілий книш». Провадив переговори з представниками Османської імперії та Кримського ханства, що також не могло подобатися царським урядовцям.

Під час війни з Туреччиною (1768-1774) Московія намагалась максимально використати українських козаків, а ті, не усвідомлюючи, що цим прискорюють свою погибель, не шкодуючи життя і крови здобували численні перемоги для лукавої імперії. Уславився в боях і Калнишевський, який, маючи вже за 80 літ, особисто очолював козацькі атаки на турків. В часі війни за незнану для московитів відвагу та бойові заслуги козацьке військо отримувало багато нагород, а кошовий відзначений найвищою нагородою імперії – орденом Андрія Первозванного та чином генерал-поручника. Проте щойно війна завершилася, як московитський уряд розчав підготовку до ліквідації Запорізької Січі. Аргументів для «остаточного вирішення» козацького питання було предостатньо:

– українське козацтво, попри його службу в інтересах імперії та чималі заслуги, неможливо було поставити під повний контроль з боку московитського уряду;

– демократичний устрій Січі неможливо було поєднувати з деспотичним стилем правління імперією;

– поставлене завдання руками січовиків розгромити Кримське Ханство та послабити Річ Посполиту було виконане, тому вони виявилися більше непотрібними, а навіть зайвими;

– незалежне Запоріжжя (як військова структура та територіально-господарська одиниця) становили смертельну небезпеку для імперії з огляну на її плани повного закріпачення селян та московської колонізації південно-українських земель.

Одним з найзаповзятіших прихильників ліквідації Січі був фельдмаршал Григорій Потьомкін, з яким Калнишевський в часі війни встиг потоваришувати (забуваючи, що віл вовку не товариш). Козаків звинувачено у незаконному присвоєнні та захопленні чужої власности (минули століття, а Москва за звичкою й далі висуває на всі чотири сторони світу безглузді звинувачення) й безлічі інших гріхів і 23 квітня 1775 на раді при імператорському дворі ухвалено рішення про ліквідацію Січі. 4 червня 1775 стотисячна московитська орда під командуванням генерала Текелія, що поверталася з війни оточила Січ в якій перебувало до 3 тисяч вояків (більшість ще не встигли повернутися з фронту або подалися на промисли). Опір був марним, Січ пограбовано та зруйновано, а всю старшину заарештовано. Калнишевського доставлено до Петербургу, військовою колегією визнано винним у «непокорі уряду», засуджено до смертної кари, яку на прохання «друга» Потьомкіна замінено на довічне заслання до Соловецького монастиря. Указом Катерини ІІ від 10 червня 1776 за № 1419 «за віроломне буйство та розорення російських підданих» (як по сучасному звучить, геть чисто як звинувачення теперішньої Московії на адресу України) відправлений на заслання. Наприкінці липня кошового доправлено на Соловки, а керівництву монастиря наказано заборонити ув’язненому не лише листування, але навіть спілкування з іншими в’язнями та постійно утримувати його під вартою. Сімнадцять років провів на хлібі і воді в келії-в’язниці з якої його виводили з надвір лише тричі на рік – на Різдво, Пасху та Преображення. Потім його перевели в іншу в’язницю, також в одиночну камеру. В ув’язненні він здичавів, втратив зір, виросли великі нігті, довжелезна борода, одяг на ньому зітлів. Лише через 25 років указом нового імператора Олександра Павловича від 2 квітня 1801 звільнений за амністією, проте 111-річний в’язень вже не мав до кого повертатися. Похований на головному подвір’ї монастиря перед Преображенським собором. Точне місце поховання невідоме, збереглася лише могильна плита з написом. 2008 канонізований (як праведний Петро Багатостраждальний) УПЦ Київського Патріархату (нині ПЦУ) для загального церковного шанування. Як це не дивно, але й УПЦ Московського Патріархату у грудні 2014 канонізувала Калнишевського (як праведного Петра), правда для місцевого вшанування в межах Запорізької єпархії. Хоча чи варто їм дивуватися, коли в них і Тарас Шевченко «істінний русскій», а навіть Степан Бандера «рускій» тільки дуже «іспорчений». Народився у с. Пустовійтівка Костянтинівської сотні Лубенського полку (на Сумщині) 1690 (в літературі також 1691).