Опанас Заливаха, його рідні та друзі
Через війну ми пропустили п’ятнадцяту річницю його смерті в 2022 році, але зараз ми думаємо наперед, і в 2025 році буде відзначатися 100-річчя від дня його народження, тому ми пишемо в очікуванні цієї річниці.
Разом із нашою мамою, Марією Лозинською, ми декілька разів гостювали в Івано-Франківську вдома у пані Люби Лемик та родини Заливах та їхніх дітей. Наша мама була подругою дитинства пані Люби, оскільки вони разом навчалися у гімназії у Львові. Через пані Любу мама стала націоналісткою. Мама була улюбленицею родини, але плаксивою дитиною, яка згодом стала актрисою першого українського повнометражного художнього фільму на Західній Україні. Але її дорога подруга, пані Люба, була дуже сміливою, українською націоналісткою і досить відважною та рішучою. Власне, ця дружба, а потім і саме життя зробили нашу маму сильною та також українською націоналісткою,
Був один інцидент, ще на окупованих Польщею західних територіях України, коли окупаційна влада організувала свято на честь Юзефа Пілсудського у Василіянській семінарії у Львові. Студенти зібралися в аудиторії. Люба (тоді Возняк) доучила двом своїм подругам забезпечити прикриття, поки вона випустила смердючу бомбу, розігнавши весь зібрання та свято. Наша мама була однією з тих подруг, які прикривали пані Любу. Усім трьом погрожували виключенням із гімназії. Це був перший націоналістичний акт нашої мами.
Пані Люба була рідною тіткою пані Дарії (Возняк з боку матері та Бандери з боку батька), дружини Опанаса Заливахи. Кожного в тому скромному будинку з дуже примітивною сантехнікою, який потребував критичного ремонту, не хвилювали такі буденні справи. Вони зрозуміли, що є щось важливіше грошей чи комфорту. Вони були персонажами історії. Вони були патріотами, політв’язнями. Люба Возняк-Лемик, була політичним в’язнем, дружиною бойовика ОУН і одного з керівників Похідних груп ОУН Миколи Лемика. Лемика вбили німці, а пані Любу росіяни посадили за націоналістичну діяльність.
Дружина Опанаса Заливахи, Дарія Бандера була донькою брата Степана Василя Бандери. Василя Бандеру заарештували 22 вересня 1941 року німці за проголошення відновлення української державності. Пізніше його відправили до Освенціма і там убили польські в’язні за згодою капо.
Сам художник — колишній дисидент, політв’язень Опанас Заливаха. Тихий, заглиблений у себе, він лише ходив до дому, щоб поїсти, а потім повертався до своєї майстерні працювати.
Одного разу в нашій присутності багатолітній політв’язень Зіновій Красівський, який вважав своїм обов’язком відвідувати політв’язнів і опікуватися ними, прийшов подивитися, як живе Опанас. За станом здоров’я Красівський сам потребував догляду. Він помер у вересні 1991 року, вдячний Богу за те, що дожив до відновлення незалежності.
Опанас Заливаха втілив віхи історії України ХХ століття. Він також уособлював єдність сходу і заходу України. Батьки втекли з ним із Харкова під час Голодомору. Він прославився як дисидент, політв’язень, як один із творців, разом з Аллою Горською, славного вітража Тараса Шевченка, який планувався для входу в Київський національний університет імені Тараса Шевченка, але був зруйнований росіянами.
Здавалося, ми знали про нього більше з писань, ніж з наших зустрічей з ним. Відвідини в його домі були здебільшого короткими. Розмови з ним були рідкісні, найдовша була в його майстерні. А якось у Києві в Палаці Україна, з нагоди святкування річниці Незалежності, тоді, коли окремо вшановували українських політв’язнів радянської доби 1960-70-80-х років.
Найдовша розмова відбулася в його майстерні, коли він писав портрет Роксолани. Тут, у його майстерні, можна було відчути, наскільки страшним і жорстоким був вирок політв’язню, бо йому забороняли займатися творчістю, як Тарасу Шевченку. Його майстерня пахла олійними фарбами та скипидаром. Він був наповнений малюнками, картинами та кольорами. Тут відчувалося серце справжнього митця. І тут відчулася потреба Заливахи творити. У нього була алергія на фарби. Щойно він доторкнувся до них, його пальці болісно опухли й потріскалися до крові. Незважаючи на біль, він не міг не творити. Він не міг не бути самим собою чи то як художник, чи то як український патріот.
У своїй майстерні він був найбільш балакучим. Він казав, що талант від Бога. Але таланту недостатньо, щоб бути справжнім художником. Треба працювати над собою, а значить, усе життя треба вчитися і читати, бо тільки так митець поглиблює свій світогляд і тільки тоді вміє він творити. Разом талант і світогляд творять митця. У майстерні він говорив про Україну, про відданість і прихильність, про любов до Батьківщини. Про необхідність принципового життя. Про своє тюремне життя він не розповідав.
Він подарував нам портрет Роксолани. Він також дав нам портрет політв’язня Михайла Сороки, який був давнім символом і прикладом для інших і загинув у радянському таборі. Ці два портрети різні, але обидва наповнені сенсом і символізмом. Вони свідчать про великий талант митця та його світогляд — вірність Всевишньому та відданість Україні. Синьо-жовтими барвами оточив Роксолану під пильним оком мудрості. І навіть зумів приколоти тризуб на піджак. Також додав троянди як символ кохання. Композиція портрета вертикальна, його форма навіює духовну тягу до небес. І це око мудрості — Бога, дуже помітно в портреті Михайла Сороки. Ці портрети фактично мають вигляд сучасної релігійно-національної ікони.
На пізніших зустрічах Заливаха вже хворів, але не переставав приходити до майстерні працювати. Посмішка залишилася на його обличчі, хоча вона вже була скривлена від болю. Опанас Заливаха був яскравим митцем. А ще він був надзвичайно скромною, чесною, принциповою людиною. Такі люди боролися і творили Українську державу. І ми вдячні їм. За цю Україну і перемогу добра над злом нині борються всі українці та весь світ.
Роксоляна і Аскольд Лозинські
