Нездоланний біль втрати
«Вічною душею народу є його гордість.
Це не лише гордість за свій рід, свою країну, культуру, традиції.
Це ще гордість за правду і правдомовність, за змагання до волі, відвертість і сміливість, просто за ПРАВДУ».
Ірина Калинець
Уже рік, як немає з нами Дружини, Матері, Бабусі, Сестри, героїчної Українки, унікальної постаті, котра зуміла поєднати жертовність, талант, невтомність духу і горіння любові, – Ірини Калинець.
Важко писати про Маму, бо надто свіжа рана розлуки. Ще зранку очікуємо її енергійного голосу, щедрих слів підтримки і материнських настанов. Ще зовсім недавно разом колядували, мріяли, Мама диктувала «працю свого життя» над Святим Письмом, мужньо витримуючи нестерпний біль, була оптимісткою. Щодня, тамуючи щем незворотної втрати, усвідомлюєш справжню велич цієї Людини. Як сьогодні бракує не лише материнської поради, а й Її влучного й гострого слова, закликів, які могли пробудити й підняти тисячі людей на відстоювання Правди. У моїй уяві Мама завше була героїнею, лідером, яка світлом своїх вчинків показувала дорогу іншим.
Не лише прикладом громадянської мужності Ірина Калинець повертається до нас у своїх творах, упорядкуванням і виданням яких уже рік невтомно займається мій батько – Ігор Калинець. Відкриваємо для себе заново талановиту письменницю, цікаву вчену, борця за Українську Церкву й державу. Дивуємося мужності й непохитності, притаманній цій жінці. У найстрашніші роки брежнєвської стагнації звучав Її голос на захист політв’язнів і за збереження поховань Січових Стрільців. Яскравим спогадом із дитинства залишився холодний листопадовий вечір 1971 року, коли ми запалювали свічечки на невеличких могилках. Схвильованим тихим голосом Мама розповіла про загрозу руйнування бульдозерами могил Січових Стрільців і мені, тоді другокласниці, наказала зберегти їх у пам’яті, а Вона з однодумцями не дасть їх знищити. І коли я побачила темні постаті зусібіч, я відчула, як кадебістський зашморг обвиває нашу родину.
Мама усвідомлювала свою місію – бути зв’язковою поколінь українців, хоч знала, що є «безборонною перед радянським беззаконним судом». Такою ж незламною була і в мордовських таборах суворого режиму, де разом із посестрами виборювала право бути людиною, бути українкою: «Нас переслідують і запроторюють у тюрми тільки за те, що ми, як українці, виступаємо за збереження і розвиток в Україні національної культури і мови». Ніколи не корилася табірному начальству, а її заяви летіли до Генерального прокурора СРСР, Президента ПЕН-Клубу, представництва ООН, до осіб, які не були ув’язненими в СРСР.
Хоч як важко мені, школярці, було без батьків, скільки сліз пролила в очікуванні їхнього повернення, однак завжди гордилася Мамою. Бо так виховували в нашій родині, і я знала, що мої батьки, як і інші політв’язні, відбувають покарання за мрію про незалежну Україну.
Важко уявити Львів 80-90-х років ХХ століття без енергійної діяльності Ірини Калинець. Започатковане видання культурологічного альманаху «Євшан-зілля», ініціативи відновлення Марійської дружини, відзначення Дня Злуки 22 січня на Святоюрській горі, за що згодом відсиділа 10 діб у Золочівській тюрмі (і це в 1989 році!), а згодом безкомпромісні виступи на вічах, зустрічах, конференціях, установчих зборах «Меморіалу», Руху, відновленого Наукового Товариства ім. Шевченка. І ми, молодь «Товариства Лева», маючи благословення моїх батьків, Ростислава Братуня, відроджували традиції. І рознеслися колядки та дійства вертепів, Святий Миколай завітав у гості до малечі по всій Україні, згадали про величне свято Матері. Саме зі Львова повіяв вітер змін в українських школах, бо Ірина Калинець очолила обласне управління освіти.
Будучи народним депутатом Верховної Ради УРСР, Ірина Калинець твердою позицією спричинилися до прийняття доленосного для України рішення – проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року. Була рупором громадського неспокою, коли перед незалежною Україною постали нові виклики, – Її голос звучав на захист національної ідеї, проти карликових вождів, бездарної та злочинної політики влади, деморалізації, руйнації та зневіри, адже процес становлення держави виявився аж надто болючим.
Минув рік, і, мабуть, голки відчаю втрати будуть уже не такими колючими, а світлі спогади зможемо викласти на папері.
Сьогодні схиляємо голови в шані й молитві перед пам’яттю Матері та нескореної жінки!
Звенислава Калинець-Мамчур
