Невеселі роздуми напередодні Євро-2012

Напередодні футбольного свята Євро-2012 багато хто з уболівальників очікує від нашої національної збірної дива, іншими словами — з оптимізмом дивиться на майбутній наш виступ на чемпіонаті.

Напередодні футбольного свята Євро-2012 багато хто з уболівальників очікує від нашої національної збірної дива, іншими словами — з оптимізмом дивиться на майбутній наш виступ на чемпіонаті. Але в той же час існує велика армія скептиків, в першу чергу — експертів, які дуже сумніваються навіть у виході до чвертьфіналу.

До цієї когорти належить і автор даної публікації, який не розуміє всієї цієї ейфорії і тверезо оцінює шанси Блохіна і компанії. І на це є ряд причин, про які ми тут поговоримо. Для цього варто проаналізувати досвід усіх наших збірних, які представляють не лише великий футбол, а і його «меншого брата» — футзал.

Національна збірна з футзалу

Саме ця команда є яскравим прикладом того, як маючи традиції перемог і сильних талановитих гравців, можна поступатися навіть геть слабким командам.

Підбір гравців. В цьому аспекті у збірної завжди було все гаразд. За кількістю талановитих футзалістів Україна не поступається жодній провідній європейській дружині. В нашій команді досі грають чемпіони світу серед студентських колективів. В складі нашої міні-футбольної збірної були й кращі бомбардири європейських та світових форумів, навіть кращий гравець в історії фут залу був українець Костянтин Єрьоменко, який після розвалу СРСР виїхав в Росію і змінив громадянство. Проблем з підбором гравців, одним словом, у нас ніколи не виникало.

Тренерський штаб. Найнеоднозначніший момент — тренерська лава. Точніше — головний тренер збірної Геннадій Лисенчук. Так, свого часу і він мав значні успіхи, але в тих випадках, коли під рукою була команда асистентів у складі найкращих тренерів країни. Відтоді як почав тренувати сам, успіхи стали історією. Його методи підготовки команди стали причиною конфлікту з рядом провідних гравців збірної, які після чемпіонату світу-2004 відмовилися виступати за збірну, поки нею керує Лисенчук.

Цікаво, що Геннадій Анатолійович примудряється суміщати ще дві посади — тренера студентської збірної і президента Асоціації міні-футболу України. А, як відомо, роблячи декілька справ одночасно, не можна досягти повного успіху в жодній.

Крім того, методи, якими послуговується цей тренер, є застарілими і неефективними. Гра команди Лисечнука дуже нагадує ту гру футбольної збірної, яку ми спостерігаємо у більшості випадків — така сама обережність, максимальна увага до оборони, мінімум сил в атаці, відмова від зайвих індивідуальних дій. Все це стає причиною поразок навіть у матчах зі слабкими колективами.

Функціональна підготовка. З цим пунктом у збірної все гаразд. Принаймні, було. Темп команда під час гри тримає високий, фізично витривала і готова тримати пресинг протягом всього матчу. Але не вистачає сміливості, часто індивідуальна майстерність приноситься в жертву командним діям.

Психологічна підготовка. Одне з найслабкіших місць в команді. Навіть в матчі з суперником, клас якого на порядок менший, команда грає обережно і боягузливо. Це наочно продемонстрували чвертьфінали останніх двох чемпіонатів Європи, коли України грала на утримання рахунку з на голову слабшими Азербайджаном і Хорватією, і поступалася в серіях пенальті. До речі, невдачі в післяматчевих серіях говорять не про «відсутність фортуни», а якраз про психологічну нестійкість окремих гравців.

Звичайно, трохи дивним є, що досвідчені футболісти, призери чемпіонатів Світу і Європи можуть бути психологічно не готовими. Але чому дивуватися, коли в команді немає штатного психолога, а намагання Лисенчука взяти на себе ще й цю роль впливають на команду негативно. Адже обережний стиль гри, який Лисенчук ставить своєму колективові, говорить про невпевненість в собі тренера і ця невпевненість передається гравцям. А невпевненість завжди призводить до поразок.

Молодіжна збірна з футболу

Переходимо до стану справ у збірних з «великого футболу». Для початку проаналізуємо гру «молодіжки». Оглянемо виступи на чемпіонаті Європи серед молодіжний команд-2011 і гру у відбірному турнір на ЧЄ-2013.

З підбором гравців у нас ніби все гаразд. Складу, який виступав на торішньому єврофорумі, взагалі видавалися шалені дивіденди, відзначалося, що за кількістю талантів ця команда не поступала збірній зразка 2006, що взяла європейське срібло.

Але на ділі команда не продемонструвала нічого. Ніби і зіграність була, ніби і техніка була, але… Не було ані чемпіонської гри, ані результату. Те ж саме спостерігається й у поточному відбірному турнірі — та ж націленість на оборону, надмірна обережність, що межує з боягузтвом, ніякої імпровізації і креативу в атаці. Недостатня психологічна підготовка одразу кидається в очі.

І на Євро-2011, і під час відбірного турніру-2013 командою керував Павло Яковенко. Цей тренер і привив колективу таку манеру гри. Видно, що у команди немає ані штатного психолога, ані методичної групи, що посприяла б підняттю переможного духу збірної, допомогла б окремим гравцям стати більш розкутими і впевненими в своїх силах. Бо сам Яковенко — надто спокійний, іноді складається враження — навіть байдужий по своїй природі і не може «встряхнути» хлопців, які молодші за нього в 2 з половиною рази.

Національна збірна з футболу

А тепер настав час проаналізувати стан готовності головної збірної країни футболу. Подивимось на сильні і слабкі сторони «жовто-синьої» дружини.

Підбір гравців. З комплектацію у команди Блохіна — все гаразд, є з кого вибирати — і це головне. Були проблеми в захисті за відсутності травмованих Михалика та Чигринського. З їх поверненням захисна ланка може стати надійною. Півзахист — найсильніша сторона команди, є конкуренція за місце в складі, в нападі — трохи гірше, бо багато однотипних форвардів, серед швидкісних нападників, що можуть піти у прорив, до збірної викликають лише Марко Девіча. Але якщо Андрія Ярмоленка переведуть суто в напад, то і ця проблема вирішиться. До того ж на підході молоді гравці, той жеАртем Кравець.

Тренерський штаб. Олег Володимирович Блохін на відміну від Павла Олександровича Яковенка — особистість яскрава, імпульсивна, не в його стилі весь матч сидіти на лавці й лише іноді показувати гравцям незрозумілі жести, як це робить Яковенко. На тренерський ниві, природно, Блохін і здобутків має куди більше. Але його конфліктність є якраз тією негативною рисою, що може незадовільно вплинути на тренувальний процес. Та й методи підготовки команди поки не говорять на користь того, що Олег Володимирович використовує досвід сучасних колективів, таких як Німеччина, Нідерланди чи Іспанія. Ще один мінус Блохіна — він постійно, як і його попередники, експериментує, тасує склад, через що страждає зіграність колективу.

Функціональна підготовка. Це найбільша проблема збірної. Всі матчі «синьо-жовтих» підтверджують, що команди не вистачає на другий тайм, особливо на останні 10 хвилин — у матчах з Францією, Уругваєм, Чехією, навіть Естонією збірна України наприкінці просто відбувала номер, через що впускала перемогу або нічийні результати. Матч з Австрією, коли вирішальний гол на останній хвилині забила саме Україна, показником не є — у нас був надто слабкий суперник. Найбільш насторожує, що за часів тренерства Мирона Маркевича витривалість команди протягом всього матчу не була проблемою, як це є за Блохіна.

Психологічна підготовка. Неоднозначно. Ніби то і є в команді досвідчені гравці типу Шевченка, Вороніна, Тимощука, Шовковського, які грали на чемпіонаті світу і не бояться іменитих суперників. Ніби і для таких гравців, як Коноплянка, Ярмоленко, Ракицький так само немає у футболі великих авторитетів. Але… В загальнокомандній грі відчувається мандраж, який може бути викликаний наявністю окремих футболістів, які не можуть належним чином налаштуватися на гру.

І ще один момент — все таки немає у нашої збірної того, що мають такі команди як збірна Німеччини, Іспанії, Італії, Англії або ФК «Барселона». Немає ПСИХОЛОГІЇ ПЕРЕМОЖЦІВ, психології переможців саме з великої літери, тої самої, яку змогли прищепити своїм командам Йоахім Льов, Хосеп Гвардіола чи Жозе Моурінью. Команди цих тренерів виходять на поле зі 100, навіть не 90, а 100-відсотковою впевненістю в перемозі, навіть коли перед ними рівний або й сильніший суперник. У нас такого немає. Хто б що не казав, але Блохін не надто добрий психолог (хоча я припускаю, що після цієї фрази на мене накинуться гравці збірної зі словами спростування).

Тепер підіб’ємо підсумки. Отже, в усіх наших є спільними наступні дві проблеми: психологічна підготовка та застарілі тактичні схеми. При чому на гравців нарікати якраз не варто — талановитих футболістів у нас завжди вистачало. Та навіть із посередніми гравцями можна досягти успіху, що доводив Гус Хіддінк зі збірними Кореї та Росії. Аби команда була, аби була в неї зіграність і, вибачте за тавтологію, командний дух. А цього можна досягти, маючи в наявності висококласного тренера. Такого як Дель Боске чи Моурінью.

Оскільки у нас немає такої команди ані у футболі, ані у футзалі, значить, є тренерська проблема. В українському футболі склалася така ситуація, що на посаду коуча призначають лише близьких до керівництва ФФУ. Був один тренер не з цієї когорти — Мирон Маркевич — так його змусили піти. Блохін, звичайно, не настільки пов'язаний з ФФУ, але братам-Суркісам він точно не чужий, бо походить з однієї — «динамівської» — сім’ї. Як, між іншим, й всі тренери молодіжних та національної збірної, починаючи від Сабо і закінчуючи Михайличенком.

Тому щось не віриться в Блохіна, а значить не віриться й у загальний успіх. Бо не може команда прогресувати і претендувати на високі місця, коли її керманичів обирають за бажанням керівництва футбольної федерації, а не виходячи з реальних потреб збірної. Іноземним тренерам треба більше платити, до того ж вони не піддаються впливові, що наочно продемонстрував Фабіо Капелло під час скандалу довкола висловлювань Джона Террі — капітана збірної Англії. А федерація, у свою чергу, не зацікавлена мати «під боком» тренера, який знатиме її діяльність. За роки керування Григорієм Суркісом Українським футболом не було жодної реальної спроби поставити на чолі команди тренера-іноземця. Дії останнього могли б піти в розріз намірам Григорія Михайловича, який не любить, коли йому залазять в кишеню і ведуть самостійну політику.