Недільні рефлексії одного українського християнина
Пишу це у неділю після участі у Божественній Літургії у Володимирському Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату у Києві. Патріарх Філарет говорив про віру у Бога, прикладом ходіння Апостола Петра по воді і сучасним прикладом віри нашої Церкви у свою автокефалію ще з 1992 року і недалекий вже Томос про це від Вселенського Патріарха.
Перебуваючи у Києві в днях 27-28 липня, я був спостерігачем і учасником двох здавалося б релігійних подій. У п’ятницю 27 липня я спостерігав за “Хресним ходом” вірян Української Православної Церкви Московського Патріархату відзначаючи 1030 років хрещення Русі. День пізніше я був учасником “Молитви за Україну” вірян УПЦКП відзначаючи також 1030 років хрещення. У соціологічні площині найбільш яскраві різниці подій було кількість учасників та їх зовнішній вигляд. У ході МП взяло участь приблизно двадцять тисяч осіб переважно старше жіноцтво у хустках та з торбами на чолі з москальськими попами. Прислуховуючись до розмов учасників я не почув українського слова. У молитві КП було до ста тисяч співучасників переважно середнього віку включно з дітьми також на чолі з своїм духовенством. Якщо це було політичне змагання, а таким і я його уважав то рішучу перемогу здобула Українська Православна Церква Київського Патріархату.
Що Москва має спільного з прийняттям християнства Київською Руссю хіба, що взагалі християнство прийшло до Москви через Київську Русь але далеко далеко пізніше та крутою дорогою нащадків київських князів Рюриковичів та Мономаха та як мабуть майже з всім іншим загарбництвом та імперіалістичними зазіханнями і брехнею. Тут немає нічого християнського чи взагалі релігійного. Тут ще одна дія “імперії зла”. Тобто в історії Москви навіть Християнство використовувалося та використовується для імперських цілей. Моя теза, що сприяти цьому тільки скріплює імперію. Дивитися на це мовчазно це гріх також бо бачимо, що коїться зло.
Мабуть тут потрібно увести певну історичну коректу обом заходам. Визначний історик Михайло Грушевський пише:
“…біограф імператора Василя (Візантійського -АСЛ) оповідає, що сей імператор прихилив до згоди ‘нарід руський необорний і поганський…завівши з ним згоду і приязнь. Намовив прийняти хрещеннє’. Висланий на Русь епископ, по його словам, зробив сильне вражіння на Русинів своєю проповідю і багатьох охрестив…Про це завязаннє приязних відносин з Русю і висланнє до них епископа каже також і сучасник Фотий в своїм окружнику…Фотий каже, що Русь…змінила свою поганську віру на християнство, прийняла епископа…Ся Фотиєва згадка походить з-перед 866/7р…Притім в візантийських джерелах не називають ся анї правителі Руси, що вели сї зносини з Царгороду…Повість временних лїт каже, що то були Аскольд і Дир.”
До речі перебуваючи Києві однієї неділі я слухав Божественну Літургію в Українській Греко Католицькі Церкві Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. Князь Аскольд прийняв християнство разом з Руссю у 866 році і вважається святим визнаний УПЦКП. Тобто хрещення Русі відбулося фактично 122 роки раніше чим було відмічено в обох заходах 27-28 липня.
Аскольдова могила у літописах згадувалася під назвою урочище Угорське. За древнім переданням, у 882 році тут був убитий і похований київський князь-християнин Аскольд. Над його могилою з’явився храм. Посвячений небесному покровителю князя — святому Миколаю Мирликівському, якого ім’я князь прийняв у святому хрещенні.
Москви у той час не було ще бодай три ста років. Московський патріархат повстав шахрайством та насильством щойно чотири ста років пізніше від засновання Москви і більше ста років від зірвання Москвою зв’язків з Візантією московським державним правителем (царем не митрополитом) та тим самим існуванням виключно як державної структури і приблизно ста років пізніше це псевдо “патріархат” насильно прилучив до себе Київську православну церкву. Ці факти історичні не можуть заперечити навіть москальські історики хіба суб’єктивне питання насильства, але незаперечним залишилося, що в час встановлення московської патріархії, Вселенський патріарх був її закладником, тобто фізично навіть, та що у час злуки Києва з Москвою Київ був політично підданий Москві.
Тому взагалі концепцію УПЦМП можна уважати смішною, а фактично п’ятою колоною яку чомусь толерується. Для мене неясно чому дві з найважливіших святинь українського християнства, тобто обидві лаври Печерська і Почаївська досі у руках п’ятої колони. Щоби не наражувати релігійної війни це відповідь одна. Таку відповідь вистачало навіть на десяту річницю незалежності але на двадцять сему? Правда ми не хочемо поводитись москальськими методами, але все ж таки потрібно в нас більше рішучості. Встановлення що москальський патріархат в Україні – п’ята колона, це не радикальна чи нехристиянська позиція.
Ми мабуть робимо деякий поступ у відвоюванні втраченого, і навіть в боротьбі з корупцією, влаштування нормального духовного та матеріального існування, одначе Україна сьогодні одна з бідніших європейських держав по мимо того, що вона Богом не опущена і між іншим посідає тридцять відсотків найбільш плодючої землі світу – чорнозему. В наслідку цього Україна втратила двадцять відсотків свого населення на протязі двадцять з чимсь років свободи, це один відсоток у рік. З такою нерішучістю та вибагливістю до наших ворогів ми можемо взагалі втратити націю і державу. Такий висновок має також Християнський фундамент. Ісус Христос годував не тільки своїх апостолів але все людство котре до нього приходило.
29 липня 2018 року Аскольд С. Лозинський
