Назустріч VII Бандерівським читанням. Український націоналізм: погляд ззовні та зсередини

Ззовні

Зі східного боку ми здаємося не просто націоналістами, а націоналістами «оголтелыми» (Д.Медведєв). З ближнього угорського заходу – «напівфашистами», котрі приймають відповідний освітній закон. Близькі поляки та близькосхідні ізраїльтяни у відомій заяві своїх послів понакидали нам нацизм, ксенофобію, антисемітизм , расизм (на думку глоба-ліво-лібералів перелічене є сутнісними ознаками націоналізму).

Зсередини

Націоналізму в Україні немає. На останніх виборах до парламенту результат націоналістів – два відсотки.

Поєднати ці особливості зовнішнього та внутрішнього україносприйняття може хіба анекдот: Бачиш ховрашка? – Ні.- І я не бачу. А він там є.

В Євросоюзі націоналістичний «ховрашок» товстіший удесятеро. Тому навіть зсередини не помітити його вже неможливо. “Ренесанс націоналізму по всій Європі призвів до того, що риторика правих популістів багато в чому стала нормою, частиною політичного мейнстріму” (Д.Альбертацці,  svoboda.org).

Як експлікувати націоналізм, притаманний українцям імпліцитно, у проценти ЦВК? Інакше кажучи, що треба зробити, щоб зовнішня (московська, угорська, польська) оцінка політики української держави стала внутрішнім переконанням громадян України?

«Націоналізм потрібен Україні, як повітря» (ukrpohliad.org). Безперечно. Але який? Європейський!

В недавно обраному Європарламенті утворено групу «Ідентичність і демократія», щодо принципів якої Марі Ле Пен, – Putin’s slut, на думку її лівих опонентів, сказала чудові слова:

svoboda.org

«Політичні партії, які входять в цю прекрасну групу “Ідентичність і демократія”, працюватимуть над зміцненням співробітництва між групами націоналістичного блоку, у якого так багато всього на порядку денному і який може зробити великий внесок у майбутню європейську політику. Ізоляція, яка породила тих, хто захищає нації і право народу на самовизначення в цьому парламенті, закінчилася (виділ. мною – Авт.). Вітер історії звіює нас. Мости споруджуються, стратегії будуть придумані…».

Для нас, на жаль, ізоляція не закінчилась. «Україна ще не довершила класичної Національної Революції» (ukrpohliad.org).  Французькі та італійські націоналісти можуть об’єднатися, бо у Франції сьогодні немає італійської проблеми, і навпаки. У них є лише спільний зовнішній ворог – близькосхідні мігранти, іслам та брюссельська бюрократія. Для нас зовнішнім ворогом є не лише Росія, а поки що й європейські націоналісти.

Маттео Сальвіні (праворуч) та його колеги в Європарламенті в футболках з написом “Ні санкціям проти Росії” (svoboda.org).

Повертаючись до теорії. Ключове поняття новітнього європейського націоналізму – ідентичність. Національна ідентичність, а не національність. Ідентифікація є актом вільного вибору. Можна обрати бути українцем. Не маючи для цього жодних так званих традиційних підстав – раса, мова, релігія тощо.

Нещодавно на одному, як прийнято нині казати, телевізійному каналі один націоналіст висловив співчуття Канаді та Великій Британії, котре почуття з’явилось у нього, коли він побачив міністра оборони країни Кленового листа та мера Лондона.

Інший учасник передачі, умовний ліберал, навпаки, порадів за Канаду та Велику Британію, адже мігранти так потрібні національній економіці, якій не вистачає традиційних канадійців та британців.

Співчуття націоналіста та радість ліберала примірюються  (знімаються, висловлюючись за Гегелем) у понятті ідентичності (самоідентифікації). Якщо запитати у Харджита Саджана та у Садіка Хана – хто вони? Сто відсотків відповідь буде «канадієць» та «британець», а не сікх та пакистанець (не варто й зазначати, що не пушту і не урду є їхніми рідними мовами). Щодо країн їхнього походження, то якось в одному американському серіалі я почув чудову формулу шанобливого та чуйного ставлення до своїх традиційних коренів: «батьківщина моїх предків». І не більше.

І наостанок. Нехай це дрібниця в проблемі ідентифікації, але для мене примітна. 33 роки тому в наказі про зарахування в аспірантуру Інституту філософії АН СРСР тамошні клерки (аж ніяк не неписьменні) написали: «Заруднова Евгения Александровича зачислить…». Московський мовний апарат не міг вимовити правильно, по-українському: «Зарудного». Якби  я захотів бути росіянином, я б записався «Заруднов». Це є елементом самоідентифікації. Тарас Григорович вказав на нього  у зверненні до субскрибентів «Гайдамаків» у 1841 році – «Кирпа-Гнучкошуєнко-въ». Гнучкошиєнки, Петренки, Розуми, які хотіли стати росіянами, записувались Гнучкошиєнковими, Петровими, Разумковими. І це є цілком нормальним. Так само, як нормальним і природнім було б, наприклад, Разумкову і Арахамії записатися Розумом і Арахам’юком. Якщо, звісно, вони хочуть бути українцями.