Напрямні “Української справи”

У низці своїх дотеперішніх публікацій, зокрема “Глухий кут “стратегії реформ” та перспектива виходу”, “Проблема включеності: нація, людина, держава та організація” і, зрештою, “Українська справа: потреба нових підходів” я намагався започаткувати в “українській свідомій спільноті” дискусію про те, “як нам жити далі”, коли вичерпаність “старих підходів” та “старих парадигм”, що здавалися “новим словом” ще у 80-90 роках минулого сторіччя, або й буквально вчора, в “2000-них”, почала ставати дедалі очевиднішою.

Однією з тез, яку я обстоював і обстоюю, є те, що гарні “нові підходи” – це, насправді, більш ніж на половину “добре забути старі”.

Розглянувши питання певних загальних “підходів та принципів”, я далі, в межах дискусії про концепцію діяльності нової української організації – Об’єднання “Українська справа” – хотів би зупинитися на питаннях:
1) бажаної форми та ідейних засад діяльності такої організації;
2) найбільш доцільних та актуальних напрямках її роботи.

Отже, спочатку НА ЯКИХ ЗАСАДАХ?

По першому питанню скажу вельми коротко: сьогодні нам потрібна загальноукраїнська масова легальна націоналістична організація позапартійного типу.

Такі вимоги до форми організації українства диктуються саме тими умовами, в яких ми знаходимось на Україні на сучасний момент.

Щодо цього маємо в українській спільноті кілька площин дискусії. Перша з них: одна велика загальна організація, або багато менших, спеціалізованих? – Відповідь, що випливає з прямого перенесення на український терен досвіду діяльності громадських структур у найрозвиненіших країнах “Західного Світу” нібито свідчить за створення великої кількості вузько-спеціалізованих структур. Теоретичну основу для такого рішення дає “маркетингово-брендовий” підхід, згідно якого певний “бренд”, в загальному, тим легше може завоювати довіру, чим “спеціалізованішим” він є. Подібно до того, як McDonalds продає сендвічі, а VolksWagen – авто, так і в хор ідуть співати, а в стрілецький клуб – стріляти по тарілочках. Немає рації продавати бутерброди VolksWagen чи автомобілі Mac. Немає, зазвичай, і сенсу поєднувати в одній структурі стрілецький клуб, садівницьке товариство та театральний гурток.

Ця логіка є вірною для “розвинених ринків”, проте українські сучасні умови далеко не такі. Дві очевидні речі помітно відрізняють Україну нині від США чи ФРН. Це:
1) існування там і не існування в нас на Україні потужних національних держав, які є природними концентраторами “національного інтересу”;
2) високий рівень доходів більшості населення “там” і дуже низький – у нас.

В практичній площині це має наслідком, що “нас на все не вистачає”. Розпилюючи вкрай обмежений український ресурс на міріади маленьких “брендиків” ми не створюємо “сильних гравців” НІДЕ, а натомість – спонукаємо зайву й шкідливу конкуренцію у власному середовищі. Українська дійсність полягає в тому, що практично ОДНІ Й ТІ САМІ ЛЮДИ є “потенційними покупцями” всього, що має “бренд” УКРАЇНСЬКЕ. І кишені цих людей, як правило, не переповнені пачками доларових банкнот. Відтак, не скасовуючи (ну, хто б нам це дозволив?) мільйона існуючих українських “мікро-міні-брендів”, маємо знайти в собі сили, щоб об’єднатися і створити ВЕЛИКИЙ “український бренд”. Скажімо, – із назвою “Українська справа”.

“Українська справа” має, в перспективі, стати загальною українською організацією, здатною єднати, а не подрібнювати зусилля й ресурси українства. Зробити це можна лише на основі ІДЕОЛОГІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ.

Під “націоналізмом” розуміємо, звичайно ж, не будь-який жупел, який впродовж довгих років прив’язували до цього поняття НАШІ ВОРОГИ. Під “націоналізмом” розуміємо, трохи модернізуючи класичні визначення Ленкавського, “думання і діяння в інтересах нації”, як протиставне думанню і діянню в егоїстичних інтересах та їхньому оспівуванню з допомогою красивих, на перший погляд, ідеологічних концептів будь-якого типу з будь-яким “-ізмом” на кінці.

Перемога “логіки СПІЛЬНОГО” над всякого роду зрізничкованим конечно необхідна сьогодні нам для ВИЖИВАННЯ “нас”, як спільноти, а разом з тим – і КОЖНОГО нашого власного “я”. Бо без потужного “ми” це “я”, насправді, втрачає будь-який високий сенс свого існування.

НАМ треба “широко об’єднатись”, щоб відчути та усвідомити себе СИЛОЮ. Цього надусе не хочуть наші визискувачі й вороги, скоротка – всі, хто користає і хоче надалі користати із нашої слабкості. Принцип ПОЛІТИЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ у притаманній йому КОНКРЕТНОСТІ є, в цих умовах, дороговказом, який не дозволяє звести наше думання та дію на будь-які манівці.

Ми, українці, не є на Україні якоюсь групою меншинних інтересів, які нам було б вигідним приховати, щоб їх “не помітили”, “не розгледіли” та в них “не розібрались”. Наша логіка є протилежною, бо наш “колективний інтерес” – це колективний інтерес переважної більшості населення України. Цей інтерес та необхідний спосіб дій із його задовольнення необхідно якнайширше ПОЯСНЮВАТИ та, якщо треба, ще і ще раз РОЗ’ЯСНЮВАТИ, а не ховати будь-куди, тим самим максимально примножуючи дотеперішнє сум’яття у наших власних головах.

Відповідно ж, наша “органічна праця” є потрібною саме там, куди кличе нас цей усвідомлений національний інтерес. Ясне розуміння того, чого нам, як спільноті, найбільш бракує, з точки зору логіки та здорового глузду повинно бути тим, що й задає наші напрямки роботи на підвладний плануванню час.

Далі: ЩО САМЕ МИ РОБИМО (точніше, неодмінно МАЄМО здійснити)?

Найважливішим напрямком роботи для українців на терені самої України, на мою думку, сьогодні безперечно є соціально-економічний. Можливості нашої праці за будь-яким іншим із напрямків (політичним, історико-культурно-просвітницьким чи якимось іще) зараз “впираються” в нашу економічну слабкість, або, простіше кажучи, обмежуються нашою бідністю.

Це очевидно на “культурницькому” відтинку, де можливість проведення існуючими українськими громадськими організаціями на належному рівні будь-якого навіть локального заходу, не кажучи вже про щось більше, практично щоразу є значною проблемою саме через те, що вони “бідні як церковні миші”.

В інформаційній сфері маємо цілковите, абсолютно аномальне засилля “московщини” (прямо імпортованої або й доморощеної “української”), яке так вражає при відвіданні Батьківщини представників закордонного українства навіть і останньої “четвертої хвилі”, тобто тих, хто змушені були залишити її всього лише кілька років тому. Чи ж не результат воно того, що саме через брак фінансових ресурсів популярні ще вчора україномовні ЗМІ буквально на наших очах спочатку знижують свій рівень через неможливість утримати найбільш кваліфіковані й талановиті кадри, потім – “стискаються” до стану мізерності, а потім – одне за одним закриваються, в той час як нові просто не можуть бути започатковані на “ринку”, де будь-яка популярна газета чи ілюстрований журнал, насправді, є “планово-дотаційними”?

Нарешті, на “політичному фронті”, відсутність у теперішній Верховній Раді бодай однієї фракції, не контрольованої “олігархами” неукраїнського етнічного походження, чи не засвідчує вона, в найжорсткіший та найнеприємніший для нас спосіб, що ми, українці, наразі не були спроможні належним чином фінансово забезпечити діяльність своїх українських партій на власній своїй землі? – Конкретний аналіз справ у кожній із, фактично, рештків “українських” партій, які в 90-их роках минулого сторіччя позначалися терміном “націонал-демократичних”, стверджує нас саме в такому висновку.

Коли ж на зламі тисячоріч політичний успіх Віктора Ющенка та “Нашої України” став наслідком, у тому числі та не в останню чергу, залучення ним фінансування з боку т. зв. “любих друзів”, то чи є в нас підстави дивуватися, що саме інтереси цих фінансистів, а не тих, хто “стояв на Майдані” перед сценою, а не на ній або за нею, опинилися, реально, в центрі уваги нової “української влади”? Де бачено, щоб “той, хто платить за музику” її не замовляв?..

Не вдаючись у дальше намноження прикладів, бачимо абсолютно ясно, що без вирішення економічних завдань, без створення достатньої “матеріально-ресурсної бази” наші завдання не можуть бути належним чином зреалізовані на жодному іншому з відтинків суспільного життя.

Насправді, це нині очевидно практично для всіх. Дискусія ж, у дійсності, стосується дещо іншого: що мається на увазі під “фінансовою” або “економічною базою”: база “проекту”, окремої організації чи ВСЬОГО УКРАЇНСТВА? – Перше, стаючи загальним принципом роботи, означає ніщо інше, ніж існування та розвиток, під “дахом” різних ніби “громадських” структур, цілої мережі де-факто маленьких приватних бізнесів НА ЧОМУ ЗАВГОДНО, аж до будівництва “лікарні майбутнього”, спорудження пам’ятника Степанові Бандері чи видання книг про Голодомор – тобто таких речей, на яких морально адекватні люди НЕ ЗАРОБЛЯЮТЬ, з чого брати собі бодай копійку просто ГРІХ.

Друге, будучи послідовно здійсненим на рівні СПОСОБУ МИСЛЕННЯ, дослівно описується модним нині словосполученням “корпоративний підхід”. Людина, яка мислить корпоративними категоріями, безперечно, в плані духовного розвитку стоїть значно вище того, хто “бізнесує на голодоморі”, а проте цілком ясно, що КОРПОРАТИВНИЙ підхід або принцип НЕ Є рівнозначним національному куту зору. Просто кажучи (і це цілком очевидно!), мислення переважно в рамках корпоративного інтересу певної організації не є і не може бути тотожним погляду на ті самі речі з точки зору інтересів нації. Саме тому, до речі, “інтегральний” (себто ДО КІНЦЯ ПОСЛІДОВНИЙ) націоналізм і заперечує, зокрема, будь-яке “партійництво” та поборює всі й усякі партії, для самого існування яких наявність всередині нації поділу на “своїх” і “чужих” завжди є абсолютно необхідною підставою та ознакою.

НАЦІОНАЛІСТИЧНИМ ПІДХОДОМ (себто підходом з точки зору інтересів нації) є лише та виключно “третій варіант”: коли сенсом діяльності організації є не група осіб на її чолі та навіть не вся організація вцілому (але – “сама по собі”), а виключно ВСЯ НАЦІЯ, увесь нарід, якому вона служить. Втрата способу думання та оцінки будь-яких організаційних чи “проектних” осягнень у категоріях ІНТЕРЕСІВ НАЦІЇ означає ніщо інше, ніж заміну національної (націоналістичної) платформи будь-якою іншою, партикуляристською платформою.

Чи є перебування на якійсь частково-обмеженій платформі неодмінно анти-національним? Або, іншими словами, чи є “нижчий градус ідеалізму”, що виявляється в ньому, “моральним ґанджем”? – З точки зору слідування прикладу перших християн, котрі дійсно намагалися любити ближнього свого як самого себе та не творити собі кумирів – напевно, так. При порівнянні з “іншим, що ми маємо навколо” – швидше, ні. Тим не менше, підтримка окремих “приватних”, навіть дуже суспільно-корисних, проектів не може бути сенсом діяльності націоналістичної організації так само, як і підвищення своєї власної впливовості та суспільної значущості – її самоціллю.

За умови, що організація хоче називати себе “націоналістичною”, предметом її основної уваги має бути УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, ЯК ЦІЛІСТЬ. Це не виключає, а навпаки, передбачає “локальність докладання зусиль”, коли обмежені наявні людські й матеріальні ресурси направляються не “на все на світі”, а на певні критично важливі точки. Йдеться, натомість, про те, що визначення цих “локальних пунктів докладання зусиль” має відбуватись не випадковим чином, у хаотичній конкуренції приватних інтересів та амбіцій, а на основі випрацьованої організацією спільної узагальненої оцінки становища нації, глобального бачення національних інтересів та формування цілісної національної стратегії розвитку.

І якщо ми, по факту, бачимо, що існуюча “держава Україна” в особі її конкретно існуючих вищих органів влади, очолюваних такими конкретно-визначеними, нарізі, можновладцями як Янукович, Азаров, Табачник, Хорошковський чи Саламатін не є на висоті цих завдань, то тоді функції, за нормальних умов притаманні національній державі, хіть-нехіть, має брати на себе націоналістична організація. Хтось скаже, що це “завдання поза межами можливого”. Тим не менше, це – і “категоричний імператив сьогодення” або ж “виклик, якого ми не можемо уникнути”.

Вертаючись тепер, конкретно, до питання “економічних основ українства”, без розв’язання якого, як уже говорилося, годі нам сподіватися довготривалого успіху в будь-якій іншій із ділянок національної роботи, доцільно поставити питання так: що саме на цій ділянці нам необхідно зробити для поліпшення нашої вкрай поганої, наразі, ситуації за якнайстисліший час?

НАПРЯМНІ ЗАВДАННЯ

Своє бачення основних завдань на цьому напрямку я міг би сформулювати у формі трьох гасел, що відповідатимуть трьом послідовним етапам розвитку стратегії “повернення собі влади над країною”:
1.    Сконцентрувати сили!
2.    Захистити, що маємо! та
3.    Стати господарями становища!

“Концентрація сил” передбачає необхідність поєднання наявних українських, передусім фінансових ресурсів, організаційною формою якого може бути діяльність кредитних спілок та інших демократично організованих фінансових структур.

Поки наші ресурси розпорошені, поки наші власні “кревні копійки” перебувають у чужинських банках, себто, по-суті, В ЧУЖИХ РУКАХ, уявляється вкрай нелогічним та малоймовірним, щоб ми могли досягти видатних успіхів у вирішенні БУДЬ-ЯКИХ інших завдань. Поки ми будучи вже окраденими та над-визискуваними в межах існуючої олігархічної системи управління економікою України ще й ДОБРОВІЛЬНО ВІДДАЄМО комусь ті “крихти”, які у нас ще залишаються, про яке “становище господаря в Україні” ми можемо вести мову? Як ми можемо “володіти країною”, якщо самі розписуємось у своїй неспроможності самостійно дати раду навіть власному володінню, яке по-суті “спихуємо” на чужі руки й відповідальність у примарливій надії, що хтось, перебуваючий поза нашим реальним впливом, зберігатиме та примножуватиме його для нас?

По-суті нам зараз “нема чим ні будувати, ні воювати” за межами власного обійстя, на широкому суспільному просторі, де потрібен, відповідно, і великий капітал. Відносно великий капітал можемо сконцентрувати в “українських руках” шляхом розумного розпорядження тим, що ми все-ж-таки маємо у наявності, себто об’єднання наших скромних “сімейних заощаджень”.

Принциповим моментом є тут наступне: свої заощадження ми маємо НЕ ВІДДАТИ, як ми, переважно, саме віддаємо їх зараз великим банкам з цілком непрозорою для нас і нам непідконтрольною системою власності та управління, а ВКЛАСТИ в демократичні та прозорі установи, типу, як уже йшлося, кредитних спілок, де ми будемо, водночас, і ВЛАСНИКАМИ. Ця демократичність та прозорість, а також виконання вкладниками правомочностей власників має бути фактичною, реальною, а не лише декларативною. Нам потрібні саме СПРАВЖНІ кредитні СПІЛКИ, а не будь-чиї “сімейні трасти” в юридичній формі “кредитних спілок”.

Чи маємо ми їх? – Так, маємо певний позитивний досвід – і на Вкраїні і, особливо, на американському й канадійському теренах (попри всю їхню відмінність). Цей досвід маємо взяти за основу, а існуючі українські фінансові організації – вдосконалювати й розвивати.

Розвиток самоврядних українських фінансових установ далі має стати грошовою основою більш динамічного розвитку українського, наразі “малого” бізнесу, а також – формування на порядок або два порядки більших, як зараз, бюджетів українських громадських установ, та прозорих, а не потаємних, бюджетів українських (а не лише ДЕКЛАРУЮЧИХ своє “українство”) політичних сил. Наразі, це є “завданням №1”.

“Завданням №2” є збереження існуючого. “Існуючим” або наявним у нас є:
–    наші квартири та будинки;
–    наші робочі місця;
–    наша земля.

Загроза втрати цього “наявного” до останнього часу чітко нами, українцями, не усвідомлювалася, а – дарма. Зокрема, найбільш цінним матеріальним надбанням кожної української родини наразі є її житло. Більшість із нас звикли вважати, що “воно у нас, слава Богу, є” і що цьому факту нічого не загрожує. Тим часом, різке підвищення у минулому 2011 році всіх видів комунальних тарифів, прийняття державою змін до цивільно-процесуального законодавства, що не лише уможливлюють, але й максимально полегшують відчуження житлової нерухомості за комунальні борги, та, зрештою, “постійна примара” прийняття нового Житлового кодексу, орієнтованого на створення умов для передачі у приватні руки комунального обслуговування будинків, мали б ясно показати нам, що це “є” – далеко не таке “залізобетонно надійне”, як нам  донедавна здавалося…

Коли ж це “прозріння”, хвала Богу, нас відвідало, то непогано було б, за одне, замислитися й над тим, що, насправді, ЩЕ БІЛЬШОЮ загрозою є елементарна АМОРТИЗАЦІЯ багатоповерхових будинків, у яких ми живемо. Зокрема, проектно-розрахунковий термін використання т.зв. “хрущовок”, у яких мешкають мільйони українських родин, спливає буквально на наших очах, після чого більшість із цих будинків на очах же ж і починає розвалюватись, їхні комунікаційні мережі – виходити з ладу і т. д. Масове байдужо-покірливе фаталістичне споглядання процесу власного поступового перетворення на бездомних бомжів – це той найдивовижніший “сон розуму”, збагнути який просто неможливо. Тим не менше, неусвідомлений українець сьогодні міцно спить у цьому не менше, а навіть значно більше, ніж у своїй етнічній та історичній самоідентифікації, для пробудження якої “українська інтелігенція” за останні чверть сторіччя так-таки щось зробила.

Аналогічно, під загрозою нині є наші “земельні сертифікати” й “державні акти власності на землю”, про що я вже писав, зокрема – у статті “Земельна “афера тисячоліття”. Повторюся тут, коротко, ще раз: у 2013 році, якщо лише в грудні поточного року, по Божій волі, не станеться кінець світу і Страшний Суд, всі ці папери перетворюються на позбавлені будь-якого реального юридичного значення “бумажки”, а “гріючі наші душі” земельні “права” – “розтають” так само, як наші колишні “права” на інше, колись державне, а нині – приватизоване далеко не українцями майно.

Нарешті, наші робочі місця не можуть бути в безпеці, а наша зарплата – гідною людини, поки ми, українці, не маємо власних демократичних профспілок. Про яку “національну гордість” можемо ми вести мову, коли ми є цілком безправним “робочим бидлом” або ж “офісним планктоном”, на підприємствах, якими володіють люди, сім’ї котрих давно мешкають у Швейцарії, Австрії або Великобританії? Як може бути “вільним громадянином” той, хто на своєму робочому місці, де він проводить більшу частину кожного свого дня, перебуває у становищі безправного та позбавленого елементарної гідності виконавця чужих вказівок? Звідки має взятися у нас достойний рівень доходів, допоки ми знаходимося у становищі “легко замінних коліщат” абсолютно непідконтрольних нам підприємств і організацій? З якого доброго дива власник має платити нам більше, аніж щоб ми просто могли “звести кінці з кінцями”? Хто дбає про це та в який спосіб ми добиваємось цього? – Уявляється логічним і очевидним, що допоки ми не будемо ОРГАНІЗОВАНИМИ на своїх робочих місцях, незалежними (а отже – й гідними) членами суспільства нам просто не бувати.

Таким чином, створення дієвих організацій співвласників житла, землі та вільних демократичних профспілок – зміст “кроку-2” з відновлення влади українців над собою та своєю Вітчизною.

“Крок № 3” – під гаслом “Стати господарями становища!” – є логічним продовженням “кроку № 2” і передбачає перехід тих-таки організацій дрібних співвласників житла й землі та профспілок до від “захисної” до “проактивної” позиції, а це: отримання з бюджетів різних рівнів фінансування на капітальний ремонт будинків, котрі виходять з ладу, благоустрій територій, землевідновлювальні заходи, встановлення справедливих цін оренди сільгоспвиробниками земельних ділянок, запровадження “виробничого (наукового, освітянського і т.д.) самоврядування” та забезпечення участі найманих працівників у керівних органах та ПРИБУТКАХ підприємств. Але, на сам перед, – створення “організацій споживачів” та інших, інколи – не формалізованих, структур, здатних до здійснення ефективного контролю над споживчим ринком. Ну, зрештою: про яке ФІЗИЧНЕ ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ може йти мова, коли ми їмо та п’ємо казна-що, по-суті – ВІДХОДИ ТА НЕПОТРІБ, які не приймають ринки т. зв. “розвинених країни”?..

Отже, економічне відродження українства – центральний напрям нашої роботи на перспективу кількох десятиріч. Разом з тим, попри всю його пріоритетну надважливість сконцентруватися ВИКЛЮЧНО на ньому було б абсолютною хибою, оскільки в національному організмі, як і, скажімо, в організмі окремої людини, розвиток будь-якої з його “підсистем” не може відбуватися у повному відриві від усіх інших. Фізична “розкачка”, яка є певним аналогом “економічної розбудови” не тільки не повинна, алей п просто не може успішно, з точки зору загальних інтересів організму, здійснюватись без тренування волі, розвитку інтелекту й плекання моралі. Між цими складовими неодмінно має постійно підтримуватися певний баланс.

Відтак, наступними необхідними напрямками роботи “націоналістичної організації масового типу” повинні, як на мене, бути:
1)    просвітницько-виховний;
2)    громадсько-політичний; та
3)    збереження національної спадщини.

На своїх пропозиціях щодо них, в рамцях загальної дискусії стосовно концепції діяльності Об’єднання “Українська справа”, я найближчим часом зупинюсь у наступних записах цього блогу.