Віктор Курманович - генерал-четар УГА. Вбитий московсько-більшовицьким окупантом. (80 років тому) | Український погляд

80 років тому:

18.10.1945 – у тюремній лікарні НКВС у м. Одеса помер Віктор Курманович, військовий діяч періоду Першої та Другої світової війни, генерал-четар УГА. Батько Йосип Курманович – священник УГКЦ у с. Пратулин на Підляшші, який під час ліквідації Московією Холмської унійної єпархії відмовився переходити в московьке православіє, за що 1874 був ув’язнений, а парафіяни розстріляні царським військом. Після втечі з в’язниці о. Йосип перебрався до Галичини, куди перед тим емігрувала його родина.

Віктор навчався у Золочівській гімназії, кадетській школі в Кракові (передмістя Лобзув), Військовій академії у Відні (1902). Старшина розвідувального відділу Генерального штабу Австро-угорської армії у Відні (1908-1912). Перед початком Першої світової війни як розвідник двічі побував в Московській імперії. У Ковелі схоплений московитською контррозвідкою, ув’язнений у Варшавській цитаделі, проте навесні 1915 обміняний на царського офіцера. Командир військових частин на Буковині, учасник боїв на Італійському фронті (1916-1918), останнє звання в австрійській армії полковник. Через Будапешт добрався до Стрия, а наприкінці грудня 1918 до Тернополя, де перебували уряд і військове міністерство ЗУНР. За дорученням Державного секретаря військових справ полковника Д. Вітовського та командувача УГА генерала М. Омеляновича-Павленка в Жовкві з розрізнених військових загонів сформував групу «Північ», яка вже 8.01.1919 відбила від поляків (група «Буг», командувач генерал Ромер) Жовкву та змусила їх до відступу на Раву-Руську. Командувач 1-го Галицького корпусу, створеного на основі групи «Північ». 8 лютого 1919 призначений начальником штабу УГА, а від 12 лютого виконувач обов’язків державного секретаря військових справ ЗУНР (військовий міністр).

Головнокомандувачем УГА введений до складу переговірної групи з представниками Антанти, щодо прокладання демаркаційної лінії між українським та польським військами. В той час УГА розпочала Вовчухівську наступальну операцію і вже 17 лютого перерізала залізничне сполучення з Перемишлем та блокувала Львів. Проте 18 лютого телеграмою з Парижа Вища рада мирної конференції поставила вимогу зупинити наступ. Курманович та командування УГА були проти припинення успішних бойових дій, проте президент Національної Ради Євген Петрушевич та уряд ЗУНР, покладаючись на шляхетність європейських політиків, наказали військовим припинити вогонь. Цим скористалася польська сторона й спромоглася наростити свої бойові сили. 22 лютого 1919 на переговорах у Ходорові представники Антанти (генерал Бертелемі (Франція), генерал Картон (Англія), професор Лорд (США), майор Стабіле (Італія) та інші) висунули умову віддати Польщі Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн та більшу частину української Галичини. Українська сторона, у тому числі й Курманович, рішуче відкинули претензії поляків на українські етнічні землі. 27 лютого до Ходорова прибув голова Директорії УНР С. Петлюра, який також радив поступитися полякам. Коли делегація Антанти виїздила з Ходорова, генерал Бертелемі, роздратований непоступливістю галичан, промовив, що вони пошкодують, бо матимуть справу з армією генерала Галлера, сформованою у Франції. На початку березня штаб на чолі з Курмановичем відкоректував план Вовчухівської операції, УГА знову зуміла перехопити ініціативу, Самбірська бригада вийшла на оперативний простів в напрямку на Перемишль, проте головнокомандувач Омелянович-Павленко зупинив наступ на Перемишль, що врешті мало фатальні наслідки. Остаточно справу поразки ЗУНР вирішила всебічна підтримка Польщі з боку Антанти та прибуття 80-тисячної армії генерала Галлера вишколеної і озброєної у Франції. Усвідомлюючи реальний стан справ та загрози для слабо озброєного не чисельного українського війська Курманович запропонував відмовитися від боїв на Північному фронті, зосередити збройні сили на півдні та утримувати нафтовий басейн. При цьому природною перешкодою мала стати річка Дністер, а запілля форомували Карпати та дружня Чехо-Словаччина. Також така позиція утримувала вільний шлях на Відень, через який з Італії поверталися військовополонені галичани. Цей маневр ще й відкривав шлях Червоній армії на Польщу та неминуче радянсько-польське зіткнення. Проте уряд ЗУНР відкинув цей реальний план порятунку українського війська й західноукраїнської держави. УГА ще спромоглася на успішний контрнаступ (Чортківська офензива) і 8 червня УГА визволила Чортків, а відтак розвивала наступ на Тернопіль, Львів і Станіслав (нині Івано-Франківськ), проте в подальшому її розвитку Курманович уже не зміг брати участи – важка хвороба вклала його у шпитальне ліжко.

На посаді міністра запровадив єдиний однострій для всіх родів зброї УГА (22.04.1919), заклав правові та матеріально-технічні основи українського війська, підготував постанову про запровадження ордену «Тризуб» чотирьох класів.

Після переходу УГА за Збруч (16.07.1919) та з’єднання з Армією УНР підвищений до рангу генерал-хорунжого та призначений помічником (генерал-квартимейстером) начальника Штабу Головного отамана Миколи Юнаківа (11.08.1919). Учасник боїв з більшовицькими та денікінськими військами, визволення Києва (31.08). Після ліквідації Штабу Головного отамана (кінець 1919) виїхав на лікування до Чехо-Словаччини та Автрії. Одужавши, призначений командиром Галицької бригади, створеної з інтернованих частин УГА в Чехо-Словачиині. З ліквідацією табору у 1923 переселився до Відня. Активний учасник громадсько-політичного життя української еміграції, діяльности військових організацій. Співпрацював з УВО, член Проводу Українських націоналістів, заступник голови Української національної організації в Німеччині. 1939 підтримав створення збройних сил Карпатської України. Весною 1943 почесний голова Військової управи, яка займалася формуванням 14-ї гренадерської дивізії зброї СС «Галичина». У Навесні 1945 хворого генерала заарештували органи «СМЕРШу» в м. Баден під Віднем та депортували до Одеси. Народився у с. Велика Вільшаниця на Львівщині 1876.