МИНУЛО 60 РОКІВ ВІД ДНЯ ВБИВСТВА ВИЗНАЧНОГО ВЧЕНОГО ДІЯЧА – ЛЕВА РЕБЕРТА
«Всі народи стали націями, коли почули в собі силу реформувати людство».(Л.Реберт)
У березні ц. р. виповнюється 100-ліття від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії Українського народу ХХ століття. Ця доба була вершиною могутньої боротьби за державну незалежність. Започаткована тоді визвольна ідея стала віхою і головним ядром життя для усіх тодішніх і майбутніх українських патріотів. В усіх українських регійонах визвольна боротьба стала явищем загальноукраїнським. Серед тисячів визволителів українського народу варто пригадати заслужено-героїчну постать Лева Реберта, що народився 3 березня 1912 році у м. Стрию на Львівщині в сім’ї поштового урядовця, де отримав початкове навчання та закінчив гімназіяльну освіту. Пізніше університецьку освіту отримав у Львові. З молодих років юнак не терпів всякої несправедливости і завжди ставав на захист покривджених. Вже в ґімназії Лев вступив в члени Української Військової Організації і став співорннізатором ОУН. За приналежність до українського патріотичного руху він був неодноразово переслідуваний і ув’язнюваний польською окупаційною поліцією. Незважаючи на утиски цей майбутній політик, вчений, публіцист і національно свідомий діяч України, добре розумів, що волю здобувається жертвенною боротьбою. При тому він розумів різницю, яка існує між поневоленим і поневолювачем. Поневолювач завжди послуговується терором, скандальною брехнею і у своїх злочинах шукає собі прибічників й покровителів. За таким принципом завжди діє всяка окупаційна влада, яка реальну дісність прикриває брехнею і терором. Скрайну брехню, проти нашого народу поширювали зарівно совєтські, як і польські окупанти. Одні і другі підносили свої окупаційні рації до небес, а принижували народ, а зокрема їхніх національних провідників звинувачували у всіх смертних гріхах. Десятки міліонів нашого народу в наслідок большевицького терору в 30-х рр. минулого століття стали жертвами совєтської системи, яку так дуже деякі сучасні псевдо діячі хочуть її повернути в наш час та недобачають загрозливого становича сучасних урядових політикантів П і С-у Польщі.
Пізніше окупаційна влада особливо радянського режиму ще довгі роки умисне і заплановане провадила вбивства провідних діячів, які відкривали очі народові на чинені злочини окупантів. Широко усвідомлюючу працю серед народу провадив Лев Ребет, який вияснював причини ненависти до українців ворожих режимів до яких додатково приєднався нацисько-німецьий нацизм. Всі вони разом задали нашому народові величезні втрати. Бракує слів на окреслення розмірів понесених українським народом ворожих актів терору. З описів ми пам’ятаємо, скільки зусиль аґентура СССР чинила, щоб викрасти Лева Реберта з Німеччини із ним розправитися за відомим злочинним сценарієм в совєтському союзі. Повстає питання, кому ж перешкаджав Реберт, який після війни жив і працював в Мюнхені. Однак на відповідному рівні в СССР прийнято рішення і зобов’язано КДБ унічтожить, тобто знищити Ребета, як ворога СССР, щоб тим вбивством інші українські діячі занепали духом і заломилися та неповірили у свою спроможність перемоги. Пригадаймо, що 22 червня 1941-го, коли розпочалася радянсько-німецька війна, Реберт у складі похідної групи вирушив з Кракова до Львова, де вже 30-го червня було проголошено відновлення Української держави. Реберт був призначений заступником голови Українського державного правління, яке очолював Ярослав Стецько. А через тиждень гітлерівська влада розпочала арешти проти діячів: Степана Бандери, Ярослава Стецька, Лева Ребета та інших ув’язнених завезли до Берліну і два місяці їх там мучили і вимагали від них відкликати Акт відновлення Української держави. Нацисти не отримали згоди від рішучих патріотів України. Тоді вони арештованих відвезли до концтаборів. Реберт потрапив до Аушвіца, де пробув до осені 1944-го року. Вийшовши на волю, він подався до Мюнхену, аби представляти Українську Головну Визвольну Раду у відносинах із західними союзниками. З 1948-го був членом головного проводу ОУНР, а невдовзі став її головою.
Вороги відчули, що очолена організація ОУНР Ребертом, може задати большевицькому режимові колосані проблеми на міжнародній арені. В Кремлі поширювалася думка, що ,,Реберт небеспечніший за Бандеру’’. Зрештою цю правду підказує головна його книга ,,Теорія нації’’. Тому на засекречених нарадах НКВС в Москві рішено якомога скоріш покінчини з грізним ворогом большевицької системи. На ката обрано 45-річний професора Лева Реберта Богдана Сташинського, він як аґент виступав; Йозеф Леман, Зігфрид Дрегер, Ганс-Йоахим Будайт, Олександр Крилов та під іншими псевдонімами. Акт терору відбувся вранці у суботу 12 жовтня 1957 року на сходах будинку на Карлплатц у Мюнхені, де містилася редакція «Українського самостійника». Вбивця послуговувався злочинним знаряддям, вистрілив струменем синильно-отруйної кислоти. Він був виготовлений у московській лабораторії, що у добу ЧК називалася «спеціальним кабінетом», у добу НКВД – «камерою», а за часів КГБ – «спецлабораторією №12». Зараз, кажуть, вона називається «лабораторією Х». Через два роки Богдан Сташинський подібним чином убив Степана Бандеру. А ще за два роки Сташинський утік до Західного Берліна і добровільно постав перед судом, визнавши себе винним у цих двох убивствах. Вбивця Ребета і Бандери сказав, що КГБ наказав йому ліквідувати Ребета, бо той був «провідним теоретиком українців у екзилі» й цим дуже шкодив Москві. А на запитання: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?» — він відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР, ніж Бандера». Ким же був Лев Ребет, який отримав таку оцінку від радянських спецслужб (ясна річ, Сташинський лише повторював те, що йому сказали у Москві)? Як згодом оказалося цю послугу КДБ виконав з рабською покорою Богдан Сташинський, який народився в українській селянській родині неподалік від Львова, у селі Борщовичі 4 листопада 1931року. Він був до такої міри отуманений своїм вишколом в КДБ, що готов був вбити рідну матір.
Після скоєння вбивства цей злочинець отримав нагороду від червоних тиранів,- ордер Бойового Червоного Прапора, за виконане злочинне завдання. Від цього злочину народ здригнувася не лише з втрати визначної постатті Лева Реберта, але і здригнувся він болісно, що цей злочин доконав з примедитацією українець, який втратив національну і людську гідність. Пригадаймо, що в 1945 – 1954 роках Ребет був одним із керівників Закордонних частин ОУН(р). Він мав чимало роботи, передусім з організації масштабних ідеологічних кампаній з викриття «принад» сталінського режиму, в «здобутки» якого тоді вірило чимало західного люду. Ще у 1945 – 1948 роках фаховий юрист Л. Ребет був головним суддею Закордонних частин ОУН. Справа непроста: адже МГБ намагалося заслати туди своїх численних агентів з метою не тільки дістати інформацію про наміри українського визвольного руху, а й спровокувати його на нерозважливі дії. Тут слід підкреслити, що ще в 1940 року, коли в ОУН відбувся розкол, Лев Ребет однозначно став на бік Степана Бандери, як і переважна більшість ОУНівської молодої генерації. Але в проводі цього відламу націоналістичного руху він одразу посів осібне місце. Як згадував його соратник Богдан Левицький, «була створена т.зв. Політична комісія, до якої належали Степан Ленкавський як голова, Мітринга [чиї погляди були за змістом соціал-демократичними. (С.Г.), Ривак, Ребет і я. Тут народжувалися проекти програм і різних видань… На т.зв. Краківському конгресі середовище Мітринги зуміло не допустити до прийняття різних прогітлерівських постанов, а були такі ганебні спроби!.. Щоби програма ОУН була «ідентичною з програмою німецьких націонал-соціялістів»… Консервативні позиції в Комісії займав єдиний Ребет, однак в ім’я історичної правди мушу як свідок тих подій сказати, що Ребет постійно і речово боронив тезу, що майбутнє наше суспільство мусить бути плюралістичне, що система багатопартійна більш прогресивна, як однопартійна диктатура». Та врешті і в 1954 року, після остаточного розколу ОУН(р), він разом із Зиновієм Матлою очолив альтернативний провід ЗЧ ОУН(р), із 1956 року став головним лідером ОУН, який надихав організацію димократизмом.
Свої погляди пропагував, як головний редактор журналу «Український самостійник». А паралельно з політичною діяльністю Л. Ребет 1949 року захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956). 1954 року він став професором права Українського вільного університету у Мюнхені, співпрацював у газетах «Українська трибуна», «Час», «Сучасна Україна», розробляв теорію народного суверенітету. З цих фактів наявно помітно, що це визначна постать високо освічена, розумово виважена, а разом з тим жертвенно віддана своїй нації. Був це незламний політв’язень (три роки у польських тюрмах, три з гаком — в Освенцімі), вмілий опонент у гострих політичних дискусіях. Його вірною дружиною була непересічна жінки, пані Дарія Ребет, у дівоцтві – Цісик. За освітою Дарія Ребет була – магістр права Люблінського університету, член Крайової екзекутиви ОУН на Західній Україні у передвоєнний час, учасниця ІІІ Надзвичайного збору ОУН(р), який відмовився від авторитарної ідеології й ухвалив демократичну програму, член президії Української Головної Визвольної Ради, одна із керівників ОУН (за кордоном), журналістка та активістка міжнародних жіночих організацій, зрештою, мати народженого у львівській в’язниці гестапо у 1942 році Андрія Ребета – згодом багаторічного працівника Радіо «Свобода». Свого часу Лев Ребет писав про це так: «По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Степана Бандери. (…) Вони відчужилися від організації й заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію в бік (…) автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіявеллізму». Власне, перший, ще не остаточний розкол 1948 року в ОУН(р) і стався на ґрунті проти вождистсько-авторитарних ідей. А після розкол поглибився остаточним, 1956 він був оформлений організаційно. Лев Ребет і його однодумці відстоювали ухвалену 1943 року нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!» і яка, власне, дублювала гасла Атлантичної хартії, з якою союзники воювали проти нацизму. Це була програма ліберального або громадянського націоналізму, і саме вона була прийнята Українською Повстанською Армією і вповністю на ділі реалізована.
Ось згадаю як про це говорить вище згаданий син Лева Ребета Андрій: «Батько пропагував еволюцію, а не революцію, тобто поступові зміни, а Бандера стверджував: без революції не буде України. А яка тоді могла бути революція? Батько вважав, що люди, які жили тоді в Україні, інколи ставали партійцями, бо не мали вибору. Інакше вони не могли б займатися своєю справою. Наприклад, письменники чи науковці. Вони не тільки рятувалися, але й рятували все, що могли -культуру, мову, науку, дітей своїх… А для Бандери всі, хто працювали з державою, з СРСР, ставали ворогами. Батько був правник із державного права, це його гасло: «Україна поневолена, але суверенна держава, член ООН»… Батько розробляв історичне, політичне й правове підґрунтя для становлення вільної, незалежної України». Це справді було небезпечно для Кремля: навколо Ребета консолідувалися, з ним співпрацювали кращі інтелектуальні сили еміграції. І пролунав наказ, це найбільш загрозливий діяч… Додаймо, що сьогодні ціла низка ідей Лева Ребета набула нової актуальності. Це, зокрема, ідея формування української нації на політичній, культурній, психологічній, а не суто етнічній основі. Це теза про консолідацію суспільства на базі національної ідеї. Це і наголос на залежності розвитку нації від забезпечення нею прав особи. Але у добу глобалізації, очевидно, особливо цікавими є роздуми науковця щодо того, чи є нація і національна держава пережитком. Якже ці слова актуальні в наш час, коли путінська Росія заливає кровю українські землі на Сході України. Робет в наш час відогравби визначну роль в скріпленню української нації. Підбиваючи підсумки самочинно насуваються висновки, явище нації – зовсім не пережиток; будь-яке наддержавне утворення, навіть у масштабах світу, ефективне тільки як вільна спілка вільних народів, «з-посеред яких ні один не здобув би переваги поневоленням інших народів і не набув би охоти поневолювати інших, переконуючи їх, що цього вимагає доба»,- такі небуденні, але вічно актуальні думки висловлював геніяльні – Лев Ребет. В боротьбі нація гартується і неустанно виростають все нові і нові її захисники .- говорив Ребет. Треба пам’ятати, що всяке вчинене вбивство є злочином так для вбивця, як і для того, хто сприяє у вбивстві. Передбачені є кари і відповідальність за Кримінальним кодексом. На диво в наш час пока цей Кримінальний кодекс не впроваджений в життя в Україні. Численні вбивці та ініціятори злочинних законів, антиукраїнського спрямування, знаходяться не тільки на волі, а деколи навіть у державних кріслах.
В Україні на жаль продовжується русифікація, яка становить тотальну загрозу нашій нації. Ця метода вкрай являється грізною, бо вона позбавлює життя і умертвлює українську націю не методою концтаборів гітлєрівських в Аушвіц, чи Сталінських судових трійок, а знаною методою більш повільного умертвлювання української держави. Кліка, яка панувала при В. Януковичеві, це була своєрідна орда, яка провадила еволюційним шляхом до тотального знищення всього що українське та це гидке коріння залишилося на нашій землі. На закінчення статті рекомендую для зацікавленого читача познайомитися з книгою Сергія Плохія “По червоному сліду. Убивство у Мюнхені” – Харків, “Клуб сімейного дозвілля”. Ця універсальна книжка приречена стати бестселером. Адже вона сподобається і тим, хто Бандеру і Реберта шанує, і тим, хто їх ненавидить. Це цінне розслідування усіх обставин і версій злочинної діяльності Сташинського. Цікаво, це вбивство пов’язують з вбивством з президентом Кеннеді (гамбурський журнал ,,Штерн’’. На сторінках книжки з’являються геть несподівані деталі. У одній із розсекречених ЦРУ течек, яка мала стосунок до розслідування вбивства президента Кеннеді, знайшлася покреслена агентами публікація з гамбурзького журналу “Штерн” про справу Сташинського.У смерті Лева Ребета, якого Сташинський отруїв двома роками раніше, версія вбивства навіть не розглядалася в судовому процесі проти Б. Сташинського. В книзі феноменально автор розпрацьовує деталі подій. Сергій Плохій – професор історії і директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, автор багатьох наукових і науково-популярних книжок: “Брама Європи”, “Остання імперія” та інших. Одже настає час і пора говорити мовою повної правди і корчувати буряни на заросломи нашому полі. Ідеї, які голосив Л. Ребет були понад часові, вони повинні ожити і воскресити здорове мислення нетільки нашого народу. Пора відкинути зафалшовані, підступні та брехливі ідеї таких псевдо діячів як Ю. Тимошенко, Аваков і їм подібні підступні хитруни та наживи. Досить було та ще є в нашій історії перевертнів Кочубеїв, злочинних наймитів Сташинських і їм подібних. Народ об’єднаний він непереможний, поступенно спільними зусиллями пора відстоювати національну гідність. Вічна Слава нашим Героям і вічна ганьба перевертням та злочинцям! Годиться подати, що вшановуючи покійного Лева Реберта 30 жовтня 2010 року Його прах був перивезений з Мюнхену до Львова і перепохований на Личаківському цвинтарі. Проф. Лев Ребет довів своїм чесним життям і наукою, що його любов до Украни була вища, за власне життя і терпіння в тюрмах. Вічна йому пам’ять!
