Микола Невтомний

Йосиф Сірка

З Миколою Мушинком я вже знайомий майже 60 років і за ці роки ми були не тільки добрими знайомими, але й стали надзвичайно близькими друзями. Наші дружні взаємини зміцнились навіть після наших одружень, з тим, що замість зустрічатись у двійку, ми зустрічались у чотирьох. 1968 рік мене «загнав» у тоді невідомі світи, але ми не втратили пам’ять та зв’язок. Мені прийшлося не тільки вивчати німецьку та заробляти на прожиття та допомогу на дітей. Завдяки допомозі приятеля у Мюнхені Ігора Миська, мені вдалось отримати степендію на вивчення німецької, а потім на студії в Університеті Й.-В.-Ґете у Франкфурті на Майні. 1975 р., вже з німецькими дипломами Маґістра та Доктора філософії, я отримав місце в новому Університеті в Зіґені – Земля Nord-Rhein-Westfalen.

У Миколи, після придушення совєтським військом демократичного процесу в тодішній Чехословаччині побудувати «соціалізм з людським обличчам», життя склалося цілковито інакше. Його виключили з університету й заборонили брати участь у будь-якому громадському та культурному житті, публікувати будь-які наукові дослідження. Знайти працю в окупованій совєтським військом і аґентами хоч би десь в якійсь установі було неможливо, бо він був оголошеним ворогом соціалізму. Таким чином молодий і дуже продуктивний науковець-дослідник змушений шукати працю будь-де, щоб допомогти дружині Маґді виховувати двох малих синів.

Комуністичні стратеґи були певні, що його виключенням з університету закінчиться і наукова діяльність молодого й надійного кандидата наук. Оскільки Микола, як сільський хлопець, був призвичаєний до того, що всяка праця не тільки корисна, але й облагороднює людину, то прийняв пропозицію голови сільсько-господарської артілі в рідному селі Курові – став пастухом худоби. Це, певно, був найосвіченіший пастух на планеті з науковими титулами та численними науковими працями,статтями, записами фольклору. Досвід пастуха-науковця він виклав пізніше не тільки журналістам, але й у своїх спогадах. Про долю Миколи та інших науковців, діячів культури русинів-українців Чехо-Словаччини інформував мене мій приятель Ярослав Шуркала, з яким я мав час-від-часу телефонні розмови.

Оскільки моя докторська праця була спрямована на українську літературу Пряшівщини, то мені вдалося підготувати до друку першу моноґрафію про письменників та науковців, які зазнали арештів, переслуховувань, ув’язнень та звільнення з праці й заборону публікувати свої мистецькі твори та наукові розвідки. Мені вдалося заговорити про заборонених і постраждалих письменників, науковців Пряшівщини від окупації совєтським військом та припиненням побудови «соцалізму з людським обличчам». Моя книжка «The Development of Ukrainian Literature in Czechoslovakia 1945 – 1975» (Peter Lang: Frankfurt a/M, Bern, Las Vegas 1978) появилася до 10-ої річниці окупації Чехо-Словаччини. Перебуваючи на відвідинах у США, я відвідав редакцію газети «Свобода» і дав двогодинне інтерв’ю Українській редакції «Голосу Америки», в якому я говорив про українських поетів, письменників та науковців Пряшівщини. Таким чином я хотів, щоб постраждалим пригадати, що у світі про них не забувають. Я не певний, що Миколі це чимось допомогло, але, гадаю, що надію про кращі часи мені вдалося оживити хоч у тих, хто знав про появу книги в Німеччині, США та Швейцарії і чув про моє інтерв’ю

На початку 80-х рр. Миколі дозволили поїхати до Франці відвідати доньку Гнатюка задля архіних матеріалів, до книжки, яку Микола готував до друку. Ми сконтактвалися перед його поїздкою і я його підібрав з потяга у Франкфурті на Майнї й завіз до Зіґена (140 км). Це була наша перша зустріч після 1968 р., ми не бачилися бііля 15 років! Ми наговорилися до пізньої ночі, а наступного дня я завіз його на залізничний двірець до Франкфукта і він поїхав до Парижа. З того часу ми були у постійному контакті, то телефоном, а коли мені було повернено чехословацьке громадянство і зняте засудження, через амністію, то, при кожній нагоді подорожі до батьків, зустрічався і з Миколою у Пряшеві.

Оскільки під кінець 80-х рр. мені було складніше викладати на УВУ, під час літнього семетра, бо в Зіґені займався іншою діяльністю, то я запропонував Українському Вільному Університетові (УВУ) у Мюнхені на літній семетер Миколу Мушинку, Юрія Бачу, Юрія Муличака та Павла Дуркота і вони викладали кілька літніх семестрів у цьому університеті, який нинішнього року відзначив своє 100-річча.

Незабутнім спогадом залишається для мене наша участь в українознавчій конференції, яку організував св.п. Проф. Дмитро Штогрин в Ілінойському Унііверситеті м. Урбана-Шампейн 24-27 червня 2009 р. (США, професор Штогрин організовував ці конференції щороку, починаючи 1982 р.). Заслугою Проф. Штогрина в бібліотеці Ілінойського Університету знаходиться найповніша бібліотека українських видань Пряшівщини поза межами Чехо-Словаччини до 1992 р..

Заслугою Миколи Мушинки, вперше на цій науковій конференції була введена «Пряшівська секція» за участи 4-х вихідців із Пряшівщини: Миколи й Маґди Мушинків, Любиці Баботи та моєї. З конференції, з-поміж тридцяти учасників, роз’їздились люди не тільки з новими враженнями, але й з новими знайомими, з-поміж яких деякі постійно з нами в контакті – як Проф. В.Сергійчук, а деякі відійшли у вічність, як Проф. Д.Штогрин та поет М.Фішбейн.

Оскільки я з дружиною Анею приїхали до Урбани-Шампейн власним автом, то після конференції , вже за ранішим домовленням, Микола з Маґдою стали нашими гостями в Канаді. По дорозі до Канади, ми ще «заскочили» до Чикаґа відвідати нашого краяна-закарпатця, відомого науковця, Василя Маркуся. Це була наша остання зустріч із славним земляком. Зі самим містом Чикаґом ми знайомилися через вікна нашого авта, оскільки GPS водив нас по колу, поки ми збагли, що вже ті вулиці бачили. Наступна наша зупинка була вже на українській Діброві, поблизу Дітройта, де ми від знайомих Ані отримали на кілька днів котедж біля озера. Це був час відпочинку, бо кілька днів ми роз’їздили, а увечері біля вогника сиділи і Микола не мав навіть можливості щось писати, бой не було де.

З української Діброви в Мічіґані ми поїхали до української Полтави в Канаді, яка віддалена від центра Торонта яких 55 км. По дорозі ми відвідали пані Ірину Зелену у Віндзорі – навпроти Дітройту, які сполучені тунелем попід ріку. Пані Зелена – наша добра знайома, була знайома з книжками Миколи, бо любила читати українську пресу США та Канади, де часто публікували статті Миколи та рецензії на його книжки.

В Торонто ми мали чудову погоду і Микола з Маґдою мали нагоду насолоджуватись не тільки сонцем, але й водою в нашому полтавському басейні, який в той час виглядав, мов би він був у нашому городі – інші мешканці були зайняті різними працями, а дітей на той час було лише кілька – сьогодні їх вже понад 20. Полтава – український клуб, якому вже 75 років і з клубу розрослося село, в якому, під сучасну пору, мешкає понад 50 родин, і з кожним роком число постійних мешканців зростає, оскільки на території є 101 ділянка для забудови.

Микола довго не витримав відпочивати. Він застосовував вже виправданий режим з дому – коротко спав, скоро вставав і писав щодня – хотів закінчити книжку про курівського різб’яра. За допомоги НТШ в Торонто, мені вдалося організовати доповідь Миколи для української громади про знайдені ним документи у Празі, стосовно Українського визвольного руху. Про те, що Микола був відомий багатьом з української громади, свідчила велика кількість присутніх на доповіді та жвава дискусія з питаннями, на які Микола відповідав надзвичайно цікавими фактами та переконливими арґументами.

Іншим разом ми поїхали відвідати Ніаґарські водопади і при цій нагоді відвідали відому мисткиню св.п. Парасю Іванець, яка супроводила нас до Ніаґарської ґалереї, яка була присвячена родиною Коленківських творам відомого канадського митця В. Курелека. Микола пізніше написав статті про П.Іванець та про ґалерею, які були поміщені у газеті «Свобода» (Нью Джерсі) та «Новий шлях» (Торонто).

Оскільки відвідини Мушинків тривали кілька тижнів, то ми їх познайомили з нашими друзями: родиною Ярослава та Надії Вайдів, Целіни та Григорія Кобеляків, Надії та Максима Маслеїв. З ними, протягом побуту Маґди та Миколи в Канаді, ми зустрічалися не тільки на Полтаві. Вони радо запрошували в гості та навіть їздили, на кілька дні, на літній котедж Кобеляків до озера Джорджен Бей- на північ від Торонта. Мушинки, мовби, були для всіх старими знайомими – обходилися без великої випивки, час проводили і в цікавих розмовах і з доповненням численних анекдотів, якими Микола міг годинами тримати при сміху ціле товариство.

Часом я експлуатував Миколу, коли садив його на трактор- косилку і змушував косити траву в городі. Щоправда, він це робив з радістю, бо у Пряшеві та Курові (на дачі) він косив косою, якою ще батько його навчив. Побут Миколи й Маґди був для нас приємним відпочинком, бо ж ми разом не тільки ходили на різні відвідини, але й на Лемківську ватру, де наш краян – мистець Павло Лопата, мав свою літню «резиденцію». Павло запросив краяна на Лемківську ватру, до відкриття якої залучив виступом Миколу. Отак, і на Лемківській ватрі в Канаді, Мушинки виявилися СВОЇМИ, бо лемків об’єднують не кордони, а спільна історія, звичаї, мова. Незважаючи на те, що більшість учасників Лемківської ватри були за походженням з Польщі, привітали Миколу з великою радістю.

Я вдячний долі, що мене звела з Миколою, з яким у мене пов’язані лише приємні спогади, наше приятельство було мені завжди дорогим. Я подивляв його силу волі не здаватися свого, не обмежуватися лише обмеженою тематикою свого фаху етноґрафії, фольклору, допомагати людям без сподівань відплати, досліджувати , навіть, коли здається, що його ніколи не дослідиш до кінця, працювати фізично і розумово. Його численні праці – книги, тисячі статей та рецензій на найрізноманітніші теми та і фізична участь у численних виступах на фестивалях, різних наукових конференціях, в самодіяльних групах, викладацька діяльність у Пряшівському Університеті, на УВУ, в різних університетах України – все це мене спонукає додати до його прізвища Микола Мушинка-Невтомний. Число публікованих ним книжок та статей не подають тої картини неймовірної енергії, яку Микола витратив, щоб донести до людей багато історичних фактів, правдивих доказів, без яких наша наука виглядала б окраденою.

Торонто, 2.2.2021 р.