Продовження допису «Замах на незнищенне…» про Львівський псевдособор 1946 року.
2. Душеслів’я колаборації: зрада чи безвихідь
Тема внутрішнього світу, мотивів та психології дійових осіб псевдособору, трагедія внутрішнього роздвоєння та психологічних травм на все подальше життя багатьох з них є винятково складною і тому, мабуть, до сьогодні недостатньо опрацьованою. На це є чимало причин. Після виходу Церкви з підпілля багато часу та зусиль було присвячено на збір та систематизацію фактологічного матеріалу (свідчення, спогади, протоколи спецслужб тощо). Завдані втрати та кривди з боку комуністичного режиму зроджували природне бажання відновлення історичної справедливости, а відтак нерідко пережите найпростіше було розглядати в чорно-білих тонах: героїзм тих, хто не зламався і пішов у тюрми, на заслання, в підпілля, та ницість колаборації тих, хто погодився на співпрацю з режимом та РПЦ. В такому баченні спроба глибше зрозуміти останніх могла видатись як намагання їх «виправдати». Значно ускладнює справу також та обставина, що рядові учасники псевдособору та чимало тих, хто приєднався до РПЦ, увесь період радянської влади жили в стані страху, тож не писали щоденників, спогадів, не залишили правдивих свідчень, практично не провадили довірливих розмов на ці теми навіть з найближчими родичами.
Формальне визначення колабораціонізму в широкому сенсі – це співпраця з ворогом (окупантом) в його інтересах та на шкоду власному народові й Батьківщині. Проте це формальне загальновживане розуміння не добачає інтимної драми особи, що пішла на співпрацю, яка спалахує на межі між сумлінням та страхом і може стати настільки пекельною, що особа в скорому часі «вигорає» до краю. Під час та після псевдособору 1946 року сотні, якщо не тисячі осіб раптово опинилися перед вибором, коли підпис чи промовлене «так» або «ні» ставали або втратою власної гідности та душевним зламом за умови збереження свого життя і своєї родини, або ж збереженням гідности, але втратою свободи, а навіть життя.
Попри обмеженість та фрагментарність фактологічних даних і виняткову складність завдання, все ж спробуємо – бодай у загальних «широких мазках» – оцінити антропологічний та морально-психологічний портрет дійових осіб і виконавців цього театру абсурду. У деякому наближенні учасників псевдособору умовно можна розділити на дві основні групи: керівники так званої «ініціативної групи» та рядові учасники-статисти.
Провідні члени «ініціативної групи», до якої входили, зокрема, Гавриїл Костельник, Михайло Мельник і Антоній Пельвецький, не були монолітом однодумців, але кожен із них керувався власними мотивами та аргументами. Серед учасників цієї групи найбільше уваги з боку дослідників присвячено постаті Костельника, який колись був провідним богословом-священником УГКЦ. Його, як і решти чільних учасників групи, психологічний профіль можна було би означити як «трагічне інтелектуальне колаборанство», наслідком якого стало випрацювання ідеологічного підґрунтя замаху як на Українську Греко-Католицьку, так і на Вселенську (єдину і соборну) Церкву, а з іншого боку – крах особистих ілюзій та сподівань. Мотивацію їхніх дій формували два головні чинники: інстинктивний страх за долю й життя своє та своєї рідні (у цьому плані жорстокі репресивні дії влади уже не залишили нікого, хто би ще плекав сподівання на справедливість та моральність більшовиків), а також химерна та складна система самовиправдання, що, зрештою, в більшости притаманна людській природі.
Свідомо чи випадково обрані волею обставин провідники цих подій потрапили в типову пастку «меншого зла». Вони вірили або ж переконували себе в тому, що є «рятівниками» Церкви від повного знищення, що зуміють через вимушений компроміс з радянською владою, поступившись чи принісши в жертву принципи (насправді істину), зберегти «українську церкву» всередині РПЦ і, відповідно, порятувавши від репресій священничі кадри на місцях, продовжувати опікуватися духовним станом українського народу. Сьогодні важко з певністю твердити, чи була ця аргументація, хай хибним, але переконанням, чи засобом приглушення власного сумління. Однак у кожного учасника процесу був свій індивідуальний «коктейль» мотивацій, складниками якого, крім месіанства («порятунок Церкви»), могли бути інтелектуальна гординя (цей мотив найбільше приписують Костельнику), постійний стрес заручника (спричинений нестерпним шантажем НКВС), амбіції швидкого кар’єрного зросту, ерозія волі (духовна байдужість, що провадить шляхом найменшого опору), «розщеплення особистости» (агенти спецслужб мали в цьому великий досвід і чимало способів), моральна деградація (гординя, егоїзм, задавнені образи, лакейство до нової влади) тощо.
Та якими б не були «виправдальні» аргументи, оце роздвоєння особистости, коли чоловік намагався поєднати в собі непоєднуване – залишатися «пастирем» та бути «агентом», – неодмінного призводило до антропологічного зламу, втрати моральної суб’єктности. За спогадами учасників тих подій Гавриїл Костельник, як священник та богослов, усвідомлюючи, що зневажає заповідь не свідчити неправдиво, все ж задля досягнення поставленої мети постійно вдавався до свідомого маніпулювання істиною. Зокрема, переконуючи священників приєднуватися до «групи» та державного православ’я, намовляв їх робити це для форми, а в серцях триматися чого хочуть. Тут треба пригадати, що Костельник був видатним інтелектуалом свого часу, тож його моральний злам, духовна колаборація є найбільш трагічною.
Інші учасники «групи» могли просто плисти за течією і виконували роль адміністративних пішаків у чужій спецопераційній шаховій композиції. Але у будь-якому випадку це були люди, що мали ґрунтовну фахову освіту, значний інтелектуальний ресурс і мали би розуміти наслідки свого вибору, канонічну незаконність та нікчемність своїх дій. Формально вони нікого не вбили, ніби нікому не вчинили зла, проте фактично стали не просто співучасниками репресій, але своєю співпрацею з режимом антихриста, своїм інтелектом та знаннями створили ідеологічне підґрунтя та «освятили» період тривалих тортур, заслань та смертей багатьох вірних, що не зреклися правдивої Христової віри, власного сумління і душі. Їхній приклад став також причиною духовного падіння багатьох інших, а їхня історія – це чергова наочна ілюстрація того, як московство (не залежно від політичного кольору) плюндрує людські чесноти та перетоплює їх на інструменти саморуйнування. Жертви цієї страхітливої орди не були від початку такими, вони стали моральними банкрутами, свідомо чи необачно спробувавши домовитися зі злом. Тільки ось домовитися з лукавим ще нікому і ніколи не вдавалось.
Щодо рядових учасників псевдособору, так званих священників-«делегатів», то в більшости випадків їхня присутність у процесі була швидше не стільки ідеологічним вибором, як захисною реакцією на тотальний терор. Більшість із них перебували в стані глибокої душевної травми, морального паралічу, коли їхні дії визначалися дилемою: або формальний підпис і німа внутрішня незгода, або Сибір і каторга для всієї сім’ї. Методів доведення людини до такого стану НКВС мало предостатньо, причому з індивідуальним підходом. Очевидно, у цієї групи були свої аргументи самовиправдання: «Якщо я піду в ГУЛАГ, парафія залишиться без священника, храм закриють або пришлють на моє місце московського батюшку. А коли формально погоджуся, то доки зможу й надалі буду з людьми і для людей». Треба зазначити, що багато з них справді до кінця життя намагалися чесно служити громаді. В радянські часи мені довелося знати одного священника, що був учасником (чи, краще, заручником) псевдособору, а іншого, дещо молодшого, який вже після цих подій закінчив духовну академію РПЦ. Обидва були ревними пастирями, обох парафіяни поважали і любили, обидва в приватних довірливих розмовах ідентифікували себе як католики. Але ось, коли комуністичний режим почав валитися і парафії масово поверталися до УГКЦ, вони чомусь зволікали і офіційно стали греко-католиками десь наприкінці цього бурхливого процесу. Не знаю, в чому була причина цієї затримки, але так припускаю, що міг бути це наслідок глибокої душевної травми.
Якщо мотивація провідних членів «групи» була переважно ідеологічною, то для рядових парафіяльних священників вона виявилася екзистенційною, тобто такою, що стосувалася фізичного існування людини. В цьому випадку священник був примушений робити те, що перетворювало його на клятвопорушника та ламало його власне «Я». Це не була формальна зміна «юрисдикції», але прилюдне зламання свого часу урочисто виголошеної присяги на вірність Богові та Церкві. Хіба для кожного з них це була трагедія вселенського виміру. Тож, якщо провідники цих подій несли інтелектуальну відповідальність за свідому брехню та духовну колаборацію з лукавим, то пересічні учасники – екзистенційну травму зради самого себе. Так, в історії зафіксовані випадки, коли окремі священники через докори сумління, навіть усвідомлюючи, що цим підписують собі смертний вирок, все ж невдовзі офіційно відкликали своє «возз’єднання» з РПЦ. Проте більшість обрала шлях подвійної літургійної практики, коли формально належали до РПЦ, але під час Літургії пошепки згадували Папу Римського, міцно трималися унійної обрядовости, таємно сповідалися перед душпастирями катакомбної УГКЦ.
Церковна колаборація 1946 року не мала переможців чи тих, хто отримав би бодай якийсь зиск у жодній з груп: для провідних членів «ініціативної групи» їхній чин став укладенням угоди з дияволом (в особі тоталітарного богоборчого режиму та його кривавих спецслужб), для рядових учасників тих подій («делегатів» псевдособору та багатьох інших парафіяльних священників, що не були учасниками фарсу, але приєдналися до РПЦ) – душевним роздвоєнням і «трагедією безвиході», коли доводилося вранці служити Літургію, а ввечері запевняти чиновників чи спецслужбістів у лояльности. Колаборація 1946 року – це не про вибір між двома церковними юрисдикціями, але про вибір між духовною і фізичною смертю.
Історія цієї колаборації, врешті, мала би навчити, що Божа правда не потребує захисту через брехню та зраду, що спроба «домовитися» із лукавим апріорі є провальною, що навіть малий компроміс із совістю в оправдання міфічної «вищої мети» є неуникненним духовним самогубством. Ці події 80-річної давнини мали би також навчити, що й у сьогоднішній непростій ситуації навіть найменші спроби домовитися з безбожним і лукавим московським окупантом матимуть не менш трагічні наслідки.
Замість постскриптум. Робити моральну оцінку діям людей, волею обставин поставлених у безвихідь, справа важка, невдячна і особливо відповідальна. Ці роздуми не є намаганням засудити вчинки чи думання людей, яким довелося жити та приймати рішення в інших обставинах, ніж сьогодні. Щоби зробити бодай у загальних рисах об’єктивний аналіз, треба для порівняння із згаданими категоріями духовенства співставити позицію великого числа священників та усього єпископату й монашества, які в критичний момент вибору твердо сказали «НІ», чим свідомо підписалися під вироком смерти для себе. Але також треба врахувати й те, що ті священники, які вимушено пішли на співпрацю з режимом, бодай у деформованому вигляді, але таки сповільнили наміри режиму перетворити західноукраїнські землі на атеїстичну пустелю, затримали від тотального руйнування храми й святині, як це сталося в східноукраїнських регіонах, а в часи розвалу більшовицької імперії багато з них стали чинником, що допоміг УГКЦ повертати вкрадені у неї храми та громади. Допоки людина живе в цьому світі, їй ніколи не є закритий шлях до навернення та повернення. Зрештою, суд належить тільки Богові, який єдиний знає всі обставини та справжні наміри людини, що зробила якусь дію. Ці роздуми швидше є спробою усвідомити напрямки досліджень, щоби зрозуміти вибір людини у певній критичній ситуації і наслідок цього вибору особисто для людини, суспільства в цілому та для майбутніх поколінь.
