80 років тому:
8-10.03.1946 – за вказівкою партійного керівництва СРСР, під наглядом НКДБ УРСР у львівському катедральному храмі Святого Юра відбувся фарс під назвою «церковний собор» на якому ухвалено «возз’єднання УГКЦ з РПЦ». Згідно канонічного права згадані збори були нелегітимними або так званим псевдособором.
Для глибших роздумів пропоную першу частину переосмислення тих подій. Продовження в наступних публікаціях.
Замах на незнищенне: спроба етноциду та тріумф віри
8 березня 1946 року у Львові відбулася подія, що за рівнем цинізму та масштабом наслідків стала однією з найчорніших сторінок української історії ХХ століття. Радянська влада, використовуючи необмежений законами та мораллю інструментарій спецслужб і роками відпрацьовану демагогію та відверту брехню, організувала трагікомічний фарс «самоліквідації» Української Греко-Католицької Церкви. Від тих трагічних подій минуло 80 років і вже більше 30 років, як Україна здобула самостійність та віками омріяну свободу, проте на жаль і досі українське суспільство не спромоглося випрацювати їх ґрунтовну й комплексну оцінку з точки зору філософського, богословського, юридичного та морального осмислення. Очевидно, на сьогодні опубліковано уже чимало досліджень на цю тему і мабуть уже найвищий час переводити дискурс із площини накопичення та інтерпретації розрізнених фактів у царину формування національної стратегії та духовної безпеки.
Представлені роздуми жодним чином не є спробою бодай наблизитися до вирішення цієї фундаментальної проблеми, а лише заакцентувати на необхідности її вирішення.
У переважній більшости публікацій Львівський псевдособор 8–10 березня 1946 року розглядають як ретельно сплановану спецоперацію НКДБ, схвалену особисто Йосипом Сталіним з метою ліквідації найбільшої непідконтрольної Кремлю структури на західноукраїнських землях – Української Греко-Католицької Церкви. Формально це відповідає історичній дійсности, проте оскільки справа стосується не світської політичної чи громадської інституції, але духовної, то мабуть вартувало би починати з дещо інших аспектів.
- Гріх проти істини (Sin against Truth), або наруга над Божою правдою
Усі події, пов’язані з намаганням знищити УГКЦ – від підготовчих маніпуляцій і фарсу 8 березня 1946 під назвою «Львівський собор» до чотирьох десятиліть подальших репресій і гонінь – були відвертим, цілеспрямованим оскверненням Божої істини, Христової Церкви та злочином системного насилля над людською гідністю і свободою. Це один із найбільших моральних злочинів, який зламав усі Божі заповіді (Декалог). Це злочин, який кваліфікується як чин свідомого богоборства. Ба більше це було намаганням присилувати народ у своїй масі порушити фундаментальні Божі закони й до решти занурити його в богоборчу скверну.
Заповідь 1. Я Господь, твій Бог! Хай не буде у тебе інших богів, окрім Мене!
Комунізм не просто відкинув Бога – на місце Творця він поставив власну «трійцю»: ідеологію, партію та тоталітарний режим, для якого Бог став особистим ворогом. Комуністична влада не допускала «мирного» співіснування режиму і Церкви – вона вимагала всецілого підпорядкування Церкви собі, що де-факто означало зречення Христа. В світлі першої заповіді Декалогу Львівський псевдособор став вибором: для кого добровільного, а для кого примусового, але в обох випадках, чину ідолопоклоніння перед окупаційною московсько-більшовицькою владою, яка претендувала на тотальний контроль над душами новоздобутих «граждан» імперії.
В контексті цієї заповіді надто очевидною проглядається паралель із спокушенням Христа на пустелі, коли лукавий пропонував Спасителю поклонитися йому взамін за блага та владу. У випадку організаторів та учасників псевдособору справа стосувалася прийняття тих правил гри, які накинула їм атеїстично-сатанинська система, що означало визнати її духовну владу над собою або іншими словами духовно їй поклонитися. Очевидно, що мотиви дійових осіб були різними – організаторами можливо керували амбіції чи певні корисливі інтереси, простими учасниками-статистами тваринний страх за життя – однак результат був той самий – впустити до храму своєї душі «іншого бога».
Заповідь 2. Не взивай намарно імени Господа Бога твого!
Уся вистава «собору» була рясно помережана релігійною риторикою, молитвами та посиланнями на Божу волю, що було цинічним лукавством противним правдивій вірі. Увесь цей фарс відбувався в головній святині УГКЦ – храмі Святого Юра – призначеному для молитви та прослави Бога Творця. А використання будь-якої сакральної речі не за призначенням фактично є її оскверненням і зневагою Того, Хто усе освячує. Тож перетворення місця молитви, церковної термінології, звертань до Бога на інструмент прикриття спецоперації НКВС та злочину безбожницького режиму було найвищою мірою блюзнірства й зневаги до святости Божого імени.
Заповідь 3. Пам’ятай день святий святкувати.
Збіговисько, глумливо іменоване «собором», було свідомо призначене на першу седмицю (тиждень) Великого посту – період, який для вірних, а духовенства особливо, є часом найбільшого заглиблення в молитву та найсуворішого посту. Але замість того, щоби священники зосередилися на справах духовних і гідному початку великопісного періоду, то їх зігнали для участи в політичному фарсі, який був спрямований на знищення їхньої Церкви. Вибір цієї дати псевдособору був актом свідомого та цілеспрямованого блюзнірства з боку окупаційного режиму щодо Церкви. Достатньо лише перечитати перелік і кількість продуктів заготованих для учасників збіговиська в часі посту, але також і в часі третього голодомору в Україні: сотні кілограмів ікри, балика, сьомги, лососини, різних видів ковбас, масла й сиру, сотні літрів горілки, коньяку та вина. Замість стримання від скоромної їжі, каяття та посиленої молитви учасників політичного фарсу примусили осквернити сакральний час Великого посту та церковний храм призначений для протилежних цілей. А в першу неділю посту, яка мала бути днем святкування істинної віри, режим провів фінальні засідання, що «освятили» «самоліквідацію» УГКЦ, чим день прослави Бога перетворив на день лояльности комуністичному богоборчому режиму та його вождю Сталіну. Цю неділю, яка мала бути днем спокою та призадуми режим саркастично перетворив на період тваринного страху та вічної ганьби для його, зігнаних під конвоєм, учасників.
Але є у виборі цього дня ще одна на перший погляд непомітна, проте глибоко символічна деталь. Радянська влада полюбляла використовувати символізм дат і підтасовувати їх під найрізноманітніші «перемоги». У 1946 році день 8 березня ще не був вихідним, проте вже від 1921 року в радянській імперії отримав статус державного свята. Зігнавши на цей день псевдособор радянська влада наносила подвійний удар: цієї, й досі заідеологізованої, днини проголошувалася ліквідація «реакційної УГКЦ» та наносився дошкульний удар по релігії (вірі), а з іншого боку святі для українців дати, освячені тисячолітньою християнською традицією, спритно підміняти галасливими ідеологічними радянськими «празднічкамі» під червоними прапорами. Владі, для якої Бог був «особистим ворогом», мабуть не останнім аргументом було намагання принизити Творця саме в Його сакральні дні.
Заповідь 4. Шануй батька твого і матір твою.
У широкому духовному контексті ця заповідь стосується не тільки фізичних батьків, які дали життя. Для народу духовними батьками нації є визначні культурні та релігійні діячі, для вірних – «матір’ю» є Церква. Щоразу, промовляючи молитву «Отче наш» кожен християн визнає своїм Небесним Отцем Бога Творця всього видимого і невидимого. Чи усвідомлювали учасники псевдособору, що в цей час зневажають пам’ять нещодавно померлого «батька нації» митрополита Андрея, прах якого спочив у крипті під престолом собору Святого Юра? Чи розуміли, що своїм чином зрікалися святого хрестителя України Володимира, багатьох національних достойників, своїх духовних провідників, які в той час каралися по тюрмах НКВС, що давали «поцілунок зради» Христу Спасителю? Важко сказати чи подібні думки тоді нуртували у їхній свідомости, проте наслідком їхньої мовчазної згоди стало зламання цієї заповіді, зречення духовної матері – УГКЦ та духовне сирітство.
Заповідь 5. Не вбивай.
Хоча псевдособор 8-10 березня 1946 року відбувався під жерлами автоматів, проте нікого в той час не було страчено, вбито чи навіть поранено. Та все ж наслідком цього збіговиська був замах на вбивство Української Церкви, а також санкціонування подальших масових арештів, катувань, заслань та вбивств багатьох тисяч душпастирів і мирян за вірність Христовій Церкві та незгоду поклонитися лукавому режиму. Сьогодні по безкраїх просторах вічної мерзлоти Сибіру чи степів Казахстану в безлічі незнаних безіменних могилах розкидані кості мучеників за віру в Бога та любов до свого народу й України. А ще спричинило воно духовне вбивство мільйонів вірних, яких позбавили права на сповідь та причастя у своїй Церкві.
Заповіді 6 і 9. Не чужолож. Не пожадай жінки свого ближнього.
На перший погляд видається, що ці дві заповіді на псевдособорі не було порушено. Але це тільки так видається, бо вище зазначалося, що мова стосується не світської політичної чи громадської інституції, а духовної, то й раціо стосовно неї треба найперше шукати в духовній сфері. У біблійній традиції стосунки між Богом і Церквою часто описуються як шлюб і відповідно зневажити, покинути Бога є духовним перелюбом. Бо перелюб по суті своїй – це зрада, а те якою вона є: фізичною чи духовною – це вже уточнення. Пророки Старого Завіту Осія, Єремія та Єзекиїл відступництво Ізраїлю від Бога постійно називали «блудом» та «перелюбом»: «Ізраїлю, ти чиниш блуд, відступаючи від свого Бога» [Ос. 9:1]. Аналогічно, в контексті старозавітних пророків, Ісус називав фарисеїв «родом перелюбним» через їх відступництво від Божої правди, хоч в інших, тілесних справах вони намагалися дотримуватися чистоти й Закону [пор. Мр. 8:38].
Псевдособор став актом насильства та «духовного перелюбу», на якому богоборча радянська влада намагалась силоміць розірвати єдність українських християн з Апостольською Столицею, викрасти їх з лона Вселенської Церкви та насильно «обвінчати» з квазірелігійною підконтрольною спецслужбам структурою, яка видавала себе за Російську Православну Церкву. Тож в духовній сфері, а вона для правдивої віри є визначальною, й ці дві заповіді таки були зламані.
Заповіді 7 і 10. Не кради. Не пожадай майна твого ближнього.
Зламання цих двох заповідей (10-та – намір, 7-ма – дія) є настільки очевидним і настільки масштабним, що заперечувати його безсенсовно, проте й донині, бодай чесне визнання цього факту державного мародерства (не кажучи вже про реституцію) «зависло в повітрі» і немає ініціативи та сміливости на державному рівні в незалежній Україні порушити це складне питання і хоча б чесно констатувати правду. Немає совісті й сумління у тих, хто грабіжницьким чином набув чуже майно, до якого ніколи і нічим не доклався, а сьогодні цинічно волає про релігійні переслідування в Україні.
На той час УГКЦ внаслідок важкої та жертовної праці багатьох поколінь володіла велетенським майном: храмами, монастирськими комплексами, школами різних рівнів, шпиталями, друкарнями, земельними та водними угіддями, банківськими установами та різного роду нерухомістю, безцінними архівами та музейними збірками, реліквіями та чудотворними іконами тощо. Усе це на псевдособорі одним розчерком пера було цинічно вкрадено, а щоби бодай якось прикрити цей брутальний злочин богоборчий московсько-більшовицький режим передав усе вкрадене в користування своєму фактично державному спецпідрозділу під назвою «Руская Православная Церковь». Чимало коштовних речей, чудотворних ікон, архівів вивезено до Московії, а багато з того, що не вдавалося привласнити або вважалося «ворожим» впродовж десятиліть брутально знищувалося: руйнувалися храми горіли ікони написані в національному стилі, в болото викидалися мощі святих, творилося багато інших неподобств. У тисячолітній історії українського християнства це було хіба найбільшим пограбуванням і знищенням. Але крім інституційного мародерства було ще й приватне, коли особисте майно тих священників та мирян, які незламно стояли в Христовій вірі та відмовлятися підпорядковуватися державній псевдоцеркві конфісковували в дохід держави, а подекуди привласнювали працівники спецслужб. Тут радянська держава та її департамент РПЦ безсумнівно перетворились на злодія та мародера.
Але в цьому плані крадіжка стін, земель чи коштів – це була ще не найбільша втрата УГКЦ. Режим поставив завдання вкрасти історію й ідентичність Церкви та її вірних, без чого народ перетворювався в безлику забудькувату масу, яка з часом мала би біологічно розчинитися в московсько-ординській ідентичности. І в цьому намаганні червоні московити вкотре виявили свою винахідливість, підмінивши заповідь «не вкради» лозунгом «грабуй награбоване» («експропріюй експропрійоване»), тобто спотворивши систему координат, де звичайне пограбування виставив як «повернення народної власности» (sic! питання тільки, який стосунок до чужої «народної власности» має московитський народ з його псевдоцерковним підрозділом).
Таким чином короткий триденний псевдособор 1946 року «освятив» та «юридично» оформив довготривалу крадіжку в особливо великих масштабах, якій до сьогодні українське суспільство не спромоглося дати повної (а не спорадичної) правової та моральної оцінки.
Заповідь 8. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.
Подібно як й у випадку заповідей щодо крадіжки та мародерства порушення восьмої заповіді також є аж надто очевидним і не допускає найменшого сумніву. Вся кампанія дискредитації, пограбування та заборони УГКЦ була побудована на нахабній та безпрецедентній брехні. Це була брехня зведена у ранг державної політики. Ще перед псевдособором Церкву та провідних її душпастирів нова влада в засобах масової інформації почала бездоказово та всупереч правді звинувачувати як «німецько-фашистських пособників», «антисовєтчиків», та «ворогів народу», які за вказівками Ватикану намагались «відірвати західні області України від СРСР». Брехнею і глумом було те, коли це нелегітимне збіговисько заручників названо «собором» і визнано владою канонічним. Брехливими та лукавими були всі виголошені промови та ухвалені резолюції. Маніпуляцією та перекрученням було використання історичних наративів, «жонглювання» історичними фактами, взивання до «історичної справедливости» у специфічному розумінні її московитами. Брехнею було те, що відбулося вільне волевиявлення Церкви, її «добровільне» об’єднання чи повернення (невідомо з ким чи куди), а не агентурна спецоперація НКВС. Тільки чому це має нас дивувати, адже уся історія цієї дикої північної орди побудована на суцільній брехні та насильстві.
Підсумовуючи цей моральний аспект театрально-постановочної спецоперації НКВС, названої «собором», важливо наголосити, що був це не чин виявлення свобідної волі вільними людьми, а спроба земної атеїстично-богоборчої сили здійснити інтервенцію в те, що належить виключно Духу. Це була наруга над природою стосунків між Богом і людиною. Це було блюзнірством використовувати релігійну форму та речі святі, аби здійснити замах на Бога в душах найперше духовенства, а з ним й мільйонів вірних. Це був диявольський за суттю чин духовного зґвалтування. Це був акт духовної експропріації, намагання викрасти, розтрощити тисячолітній фундамент української ідентичности та підмінити його сурогатом замішаним на богоборстві та космополітизмі. Це було намаганням поставити «кесаря» понад Богом, це було оскверненням храму як Божого дому, як дому поклоніння та молитви, це була зневага Бога Творця Вседержителя всесвіту. Псевдособор 1946 року був гріхом проти Духа Святого, бо намагався видати смерть за життя, рабство за волю, диявольський підступ та лукавство – за Божу волю. А «богозневага на Духа Святого не проститься ані в цім віці, ані в майбутнім!» [Мт. 12:31-32].
В народі кажуть, що непокаране зло обов’язково повернеться. Християнство не є інституцією, яка намагається компенсувати заподіяне зло за принципом «зуб за зуб». Найвищим покаранням є переосмислення того, що відбулося і публічне та правдиве висвітлення того як, чому і ким це відбулося. Бо правда, публічний розголос робить зло безсилим і немає воно тоді вже найменшого шансу на повторення. Тож допоки ще не відбулося ґрунтовне переосмислення тих подій 80-річної давнини, не направлена шкода (звісно там де це можливо), не зроблені висновки цей великий гріх минулого ці трагічні події 80-річної давнини ще не можна вважати «перегорненою сторінкою». А ще таки варто зазначити, що сьогодні цей гріх, це зло, значно модифіковане та усучаснене, знову повертається в сучасних провокаціях з маніпуляції свідомістю в рамках новітньої гібридної війни Московії проти України.
