Моє найбільше розчарування…
Протягом двадцяти восьми років я відвідую Україну, переважно починаючи з її столичним містом Києвом, і фактично це славне історичне місто стало об’єктом мого найглибшого розчарування. Ніде і ніщо в житті мене не переслідує так, як відсутність української мови у кожноденному житті мешканців цього міста. Мене переконують, що ситуація змінилася за цих двадцять вісім років на багато краще, але я цього покращення не відчуваю. Є закони, є державні написи, але мешканці, як і урядовці так і приватні особи, такі самі. Говірна мова на Хрещатику москальська. Тому мабуть не люблю я Києва і не спроможний тут довше перебувати і ніколи не збираюся тут жити. Пісня і слова “Як тебе не любити, Києве мій” для мене більше “Як тебе любити, Києве мій”. Тут ціла історія, краса, пам’ятники, але тут також сьогоднішні кияни, люди, їх не можу терпіти.
Фактично мої улюблені міста в Україні — притаманні свої тяжкій історії та географічному положенню. Львів на Західній Україні це П’ємонт українського націоналістичного зриву та боротьби нашого народу за своє існування. Коли б не цей Львів, і ця боротьба, моя Україна була б Білоруссю. Харків на північному сході географічно розташований недалеко від границі імперії, перша столиця спотвореної радянської України, (хоча про це ніколи не було народного волевиявлення), але рівночасно інтелектуальний П’ємонт з університетами, літературою, театром. Він від Львова зовсім відмінний, але він також правдивий, вірний, щирий свої історії і навіть надійний бо він динамічний. Перший раз я приїхав у Харків майже двадцять років тому. Він дуже змінився на багато краще.
В цих двох містах людина звичайно реалізує свої сподівання, а також бачить динаміку. Львів, помимо навали переселенців у наслідку війни та свого чару — приїзду туристів, залишається українським західним цивілізованим Львовом з кожним роком більш європейським, він поспішає в Європу і мабуть вказує цілій Україні дорогу туди. У Львові розмовляють різними мовами зокрема українською, але також польською, німецькою, англійською та найменше москальською. Харків своєрідний, місто різноманітності поколінь та інтелекту, задурманеності старших та надії нового студентського покоління. В Харкові розмовляють москальською мовою, але знають що це в наслідку поневолення та затруєння мозків.
Київ натомість, як для мене, здається не знає нічого. Він просто тупий, не динамічний. Він уважає себе безпечним від війни та матірним городом руських народів. Що таких народів немає, до нього не промовляє. Двадцять сім років незалежності мало змінило. Навіть переселенці стали місцевими. Вони стали свого роду космополітами, навіть ліберальними, що для них відчувається модним та крутим, а для мене просто зацькованим. Маю у Києві друзів і навіть родичів. Як для мене майже всі вони угодовці або просто дурні. За сучасного Києва поводяться як місцеві кияни. Здається за радянщини жили б як радянські люди. Тут працює свого роду гнилий лібералізм, моя хата з краю, кожен по своєму, але треба пристосуватися.
При цих останніх відвідинах відбулися перші три епізоди, тобто три сутички. Тільки входжу у свій будинок власників помешкань на бульварі Шевченка але де його немає по дусі. Висить напис по москальськи: “Бьіть человеком! Не является обязанностью!” з рисунком смітника. Здираю напис, готую з моїм сином інший з словами: “Будьте людьми! Не засмічуйте наш будинок”. Поки що нова вивіска висить. Не знаю поки що як довго. Іду у магазин. Жінка при касі починає розмову по москальськи. Я звертаю увагу на її мову. Вона мовчить, тобто більше мені не відповідає і не звертає уваги на мене. Питаюся її чи вона стала німою. Далі без відповіді. Шукаю продукти без її допомоги, розчислююся з нею мало що без матюків бо я дуже злий, вона мовчить. Виходжу з магазину продуктів, заходжу до свого відділення “Ощадбанку”, офіціантка питає по москальськи чи я фізична чи юридична особа. Знов звертаю увагу. Переходить вона на українську. Приступаю до бюро служби, знов треба звертати увагу, раджуся по банковому питанню вже по нашому. Відповідь мене не задовольняє, іду до віконця, знов мушу звернути увагу на мову, одержую зовсім відмінну відповідь, вирішую дзвонити на службовий телефон поданий на банковій картці, цим разом запис український, перший живий голос теж по нашому, але відповідь на моє первісне запитання ще інакше. Не знаю тепер зовсім що робити, але бодай задоволений, що почув без зауваження українську мову. Висновок, банкова система примітивна як і користування мовою, переважно доброзичливо але бувають і шовіністи у Києві.
І так перші дні мого перебування у столиці Київ. Тепер вилітаю у Молдову на запрошення української громади. Там мають зустрічати мене знов також москальські проблеми. Переказали мені наші, що урядники Молдови замість навчання українською мовою пропонують українцям вчитися по москальськи. Українська громада найбільша етнічна меншина у Молдові. Але виходить не шанують її мову. Чому мають шанувати? Нашу мову не шанують у Києві! Це не турбує моїх друзів в Києві.
28 червня 2018р. Аскольд С. Лозинський
