Міркування в дусі Християнської любови і братерства про ініціативні пропозиції Папи Франциска
Форум Української Греко Католицької Церкви подав інформацію про зустріч 3 липня цього року у Ватикан на прохання Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава з Папою Франциском. По темах обговорення та навіть беручи під увагу часовість мабуть є мало сумніву, що зустріч була продуманою в наслідку недавньої зустрічі у Ватикані між Папою та представниками Московської Патріархії де Святіший Отець висловився недвозначно в користь ексклюзивності Московського Патріархату на території Російської Федерації та відкинув також недвозначно “уніатство”. Обидві сторони мабуть погодилися, що процеси єднання українців православних з Вселенським Патріархом це внутрішня справа цих церков. Цей аспект розмови хіба не викликав довшої дискусії чи діалогу.
При вступі до моїх міркувань, щодо найновішої зустрічі Патріарха УГКЦ і Папи, і порушених тем щодо “уніатства” та польсько-українського примирення треба впровадити у міркування дозу Християнської любови, вирозуміння, та надію у щирість, тобто треба спершу старатися зрозуміти якою важкою була ця місія та ініціатива, щодо зустрічі з Папою Патріарха Святослава та треба мабуть вчитися читати між релігійними рядками. Багато змісту може пропасти при провізоричному читання цієї новини бо здається багато залишилось не вповні сказаним.
Основним прицілом зустрічі Патріарха було розповісти Папі про мученицький шлях свідчення УГКЦ яке було “свідченням єдності Христової Церкви першого тисячоліття з часів Хрещення Святого Володимира й особливим свідченням мучеників та ісповідників за церковну єдність у ХХ столітті”. Покликання на Хрещення Святого Володимира було недвозначним підкресленням, що Київське Хрещення було хрещенням сучасної України та початком існування УГКЦ, рівночасним запереченням цієї історії для церкви з якою Папа зустрічався недавно. В дусі папського попереднього осуду “уніатизму” Патріарх подав влучний приклад найбільшого акту “уніатизму” у ХХ столітті – Львівський псевдособор 1946 року. Дипломатичне та вміле обернення та оцінка слова “уніатизм”. До речі подав Патріарх, що східні католицькі церкви не є “якимось методом”, але живими членами Христової Церкви. Святіший Отець мусів зрозуміти, що його попередні вислови були суперечливими у найкращому випадку.
Все ж таки зустріч двох зверхників мала свої дисонанси хоча вони напевне були несподіванками і не викликали публічного протистояння. Папа виявив певне знання щодо мучеництва УГКЦ за що він подякував Патріархові і звернув особливу увагу на дві річниці у цьому році двох братніх християнських народів – 100річчя відновлення української державності і 75річчя Волинської трагедії та висунув як для нього зовсім нову тему – польсько-українського примирення. До речі це корисний задум не тільки у християнські площині але також і політично стратегічній. Якби ще Святіший Отець міг вплинути на поляків католиків включно з духовенством і ієрархами! Правда Папа не доглянув у свої історичні аналізі, що втрата цієї української державності з 1918 року була також ділом збройної окупації української території наших братніх християнських сусідів — поляків які стали рівночасно союзниками і окупантами.
Для Святійшого Отця який мабуть несподівано виявився студентом історії українсько-польських відносин можна запропонувати вивчити певні знаменні важелі історії цих двох засадничо християнських народів які довгі роки ворогували: три окупації поляками української території, пацифікація українського населення окупованої Галичини поляками у 1930их роках, польські знущання і вбивства українського населенням Холмщини, Волині та Галичини у 1940их роках включно з брутальними вбивствами навіть українських греко-католицьких священиків польською Армією Крайовою, безславну і геноцидну Акцію “Вісла”, що також включала інтернування і вбивства українських священиків та навіть сьогоднішню політику, щодо українського населення Польщі партією “Право і Справедливість” яка сьогодні керує Польщею, знищення поляками українських пам’ятників, цвинтарів, тощо, схвалене владою. При цьому не треба забувати і боголюбних Кармелітів босих у Перемишлі які лукаво держать українську катедру у своїх тенетах по сьогоднішній день, хоча апостольська столиця давно передала цей храм у розпорядження УГКЦ.
При цій нагоді Святіший Отець в дусі польсько-українського примирення також міг би завершити беатифікаційний процес пов’язаний з церковною постаттю яка уособлює єднання і протистояння цих двох християнських народів Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького. Мені чомусь здається, що польська Римо-католицька Церква стоїть на перешкоді цьому процесу. Митрополит обрав шлях своїх предків замість вигідного для нього курсу. Таким обранням він обрав шлях мученицький, що позначилося на майже цілій його родині.
Я хочу вірити так як і Патріарх Святослав у щирість зацікавлення і уболівання Святішим Отцем українсько-польськими відносинами та його готовність простудіювати мученицький шлях нашої Церкви, що йому запропонував наш Патріарх. На жаль велику частину цього мученицького шляху від ще ХУІ століття заподіяв нашій Церкві братній у Христі польський народ. Ми дякуємо Святішому Отцеві, що він цим шляхом поцікавився. Мабуть він зможе вплинути, щоби примирення проходили щиро з обох сторін.
6 липня 2018 року Аскольд С. Лозинський
