Мар’ян Панчишин – лікар, педагог, громадський діяч (80 років тому)

80 років тому:

9.10.1943 – у Львові помер Мар’ян Панчишин, лікар, педагог, громадський діяч. Коштом заможних львівських міщан закінчив медичний факультет Львівського університету (1903-1909). Після завершення навчання залишився в університеті – асистент, керівник рентгенологічного відділення, секретар Львівського лікарського товариства. Під час Першої світової війни, в чині капітана, керівник мобільного протиепідемічного шпиталю, нагороджений Лицарським Хрестом ордена Франца Йосифа (1918). Під час польсько-української війни 1918 організатор медичної служби українського війська. За відмову присягнути польському урядові звільнений з університету; також відкинув пропозицію переїхати до Варшави. В цей час познайомився з санітарним підхорунжим УГА Ольгою Кривокульською, з якою незабаром одружився; в шлюбі народилось двоє синів. 1919 відкрив приватний медичний кабінет, який переріс у мініклініку, що надавала допомогу потребуючим незалежно від їх статків; серед його пацієнтів був також Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Член Українського лікарського товариства (1919), невдовзі дійсний член і довголітній голова (з 1924) лікарської комісії НТШ. Викладач і ректор (1924-1925) Українського таємного університету; з власних коштів надавав стипендії декільком студентам для продовження навчання в Чехо-Словаччині. Ініціатор видання журналів «Лікарський вісник» (1926), «Здоров’я», «Народне здоров’я», засновник Українського гігієнічного товариства (1929), в рамках якого організовував виїзди містами й селами Галичини з профілактичними виступами. У 1924-1939 постійний учасник регулярних з’їздів українських лікарів. Провідний ординатор відділу внутрішніх хвороб «Народної лічниці» (з 1937), який обладнав власним коштом. В період першої радянської окупації Галичини влада повною мірою намагалась використати його великі професійні знання та велетенський авторитет у суспільстві – депутат Народних зборів Західної України, керівник відділу охорони здоров’я Львівської области (з жовтня 1939), завідувач терапевтичної клініки медичного інституту (з грудня 1939), депутат Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР, без захисту дисертації (!) доктор медичних наук та професор. З пропагандивною метою його навіть возили у складі делегації від Галичини на зустріч із Сталіним. Проте й він використовував своє високе становище для порятунку багатьох родин від репресій. На початку німецько-радянської війни влада мала намір евакуювати доктора до Московії, проте він зумів сховатися у пивницях клініки медінституту. 30 червня 1941 Ярослав Стецько призначив Панчишина міністром охорони здоров’я Українського державного правління (Український уряд створений ОУН(б), невдовзі ліквідований німцями). Німецькою адміністрацією призначений керівником клініки медінституту; був числі обмеженого числа осіб, що мали дозвіл на пересування містом в комендантську годину (для надання невідкладної медичної допомоги). Всупереч гітлерівській політиці позбавлення окупованих народів вищої освіти, робив усе можливе, щоби відновити медичний факультет Львівського університету. Єдиним компромісом на який погодилася окупаційна адміністрація стало відкриття у 1942 низки курсів і серед них «державні природничо-медичні фахові курси», які формально очолив професор Шульц із Берліна, а фактично керував доктор Панчишин. У 1943 польські підпільники розпочали системний масовий терор не проти німецьких окупантів, але стосовно цивільних визначних українських діячів. Так були вбиті друзі Панчишина українські лікарі Олександр Подолинський та Андрій Ластовецький, а сам доктор отримував анонімні погрози розправи, що спровокувало в ученого глибокий стрес. Останні дні переховувався від польських терористів у митрополичих палатах на Святоюрській горі, проте постійне нервове напруження спричинило інфаркт міокарду. Похований на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці Кривокульських, поле № 5. Похорон відбувся 13.10.1943 за участі кількох тисяч людей, чин похорону відслужили чотири єпископи та десятки священників. Народився у Львові в незаможній сполонізованій родині візника 1882.