Львів як цивілізаційно значуще місто

Олег Баган

Вже кілька останніх років у Львові тривають публічні дискусії про місію і вагу цього найбільшого міста Західної України. Певної регулярності набула теза про Львів як глобальне місто. Вона, безумовно, приваблива і радо сприймається в різних колах урбаністів (теоретиків міського розвитку), але відлунює деякою штучністю й натужністю. Однак спочатку розглянемо проблему формування Львова як міста особливого значення як таку.

Поняття «глобальне місто» ввела в науку нідерландсько-американська дослідниця Саскія Сассен у 1991 р. в праці «Глобальне місто», в якій вона описувала урбаністичні особливості Нью-Йорка, Лондона й Токіо як міст планетарного значення. Сама ж ідея про «світові міста» зринула ще на початку ХХ ст. Наприклад, знаменитий німецький філософ Освальд Шпенґлер тоді дуже переконливо писав про «душу» світових міст – двигунів цивілізації, якими в давнині були Кнос на Криті, єгипетські Фіви й Мемфіс, Вавилон і Ніневія в Месопотамія, Афіни, Карфаген, Рим, Александрія, а далі – Багдад, Кордова, Константинополь… Такі міста передусім творилися як центри великих імперій, але в основі своїй вони мали щось невловиме – живий дух окремої цивілізації. Саме в них формувалися психотип людини певного цивілізаційного простору, стиль окремої культури, дух нових соціальних настроїв, етики, світогляду. Ці міста зберігали в собі колосальну енергетику, вони переплавлювали в собі мільйонні маси людей, надихали своєю величчю переможні й успішні еліти.

Через формацію таких міст-велетнів світова історія здійснювала свої гігантські кроки розвитку. І знову ж – занепади цих міст означали собою кінець якоїсь великої епохи. Сьогодні людство через науку і культуру веде постійний понадчасовий діалог з цими містами як явищами людського генію, як відмінами інтелектуальних, творчих зусиль і мистецьких та соціальних звершень кількох динамічних поколінь минулого..

В сучасності науковці виділяють такі головні глобальні міста: ,

Нью-Йорк,

Лондон,

Париж,

Токіо,

Ґонконґ,

Лос-Анджелес,

Синґапур,

Чикаґо,

Сеул,

Торонто.

Проте цей перелік мінливий і часто доповнюється містами із другого ряду: Пекін, Шанхай, Сидней, Дубаї, Мілан, Москва, Сан-Паулу, Франкфур на Майні, Мадрид, Мехіко, Джакарта, Мумбай, Брюсель, Цюрих, Женева, Відень, Вашинґтон, Мюнхен, Рим. Київ входить у першу сотню світових міст, умовно займаючи 81-е місце.

Головними ознаками глобальних міст є наступні: вагома включеність у світову економіку, їхнє особливе значення для своїх макрорегіонів, здатність надавати корпоративні послуги мультинаціональним компаніям, включеність у транскордонні фінансові потоки, велика культурна вага, розвиненість мережі високотехнологічних послуг. Також у них повинні діяти якомога більше штаб-квартир світових компаній, має бути розвинена комфортна урбаністична зона, якісна екосистема тощо.

Еспанський вчений Мануель Кастельс дає таке визначення глобального міста: «Це вузол виробництва інформації та управління інформаційними потоками в глобальному мережевому суспільстві». Тож вагома ознака глобального міста – його здатність бути епіцентром продукування інформації різних рівнів та значень.

Інші науковці наголошують на тому, що глобальні міста неодмінно повинні концентрувати в собі велику кількість талановитих, творчих людей, бути центрами моди, виробляти якісні речі в різних сферах. Такі міста – це передусім гігантські космополітичні, мультикультурні центри, в яких є високий рівень міжрасової й гендерної толерантності, захисту прав людини. Кардинальною ознакою їх є надзвичайно розвинута сфера культурної і наукової інформації та соціальної комунікації. Відтак в таких містах має бути дуже багато наукових центрів, великі і значущі університети, впливові медії, ІТ-центри, технологічні інститути, а найголовніше – сама ментальність мешканців міст має бути відкритою і сприйнятливою до різноманітних новаторств, нових вартощів, інформаційних кодів. Інфраструктура міста – його численні бізнес-центри, культурологічні заклади, музеї, комфортні ресторани й кафе, медійні центри – мають слугувати площадками для пришвидшеного ширення якісної й вартісної інформації.

Якщо ми поглянемо на географію названих вище глобальних міст, то зауважимо, що всі вони є епіцентрами якихось цивілізаційних зон. Тобто кожне світове місто концентрує в собі соціальну енергетику певних макрорегіонів. Якщо в давнину Афіни, Карфаген чи Багдад виступали представниками великих імперій, то сьогодні глобальні міста можуть виступати епіцентрами певних частин однієї країни, як Лос-Анджелес чи Мілан, або навіть кількох сусідніх країн, чи їх частин, об’єднаних на спільній культурно-цивілізаційній основі, як, наприклад, Брюсель є епіцентром для Бельгії, частини Нідерландів, Північної Франції й Західної (Зарейнської) Німеччини, чи Барселона є епіцентром для середземноморських частин Еспанії та Франції.

Ми не знаємо, чи Львів як значуще місто Західної України набуде тенденції перетворюватися на глобальне місто, тут усе залежатиме від соціальної енергетики його мешканців, від темпів його економічного та інфраструктурного розвитку. Та ми точно впевнені, що Львів просто приречений ставати цивілізаційно значущим містом. Пояснимо чому.

Передусім тому, що до цього його твердо схиляють дві потужні тенденції: історична й культурна. Історично так склалося, що Львів розвинувся як епіцентр великого регіону Галичина, який у ХІІІ ст. увійшов у співдію із другим великим регіоном – Волинню. Місто було розташоване майже на межі цих двох регіонів, що й обумовило його пришвидшений розвиток. Згодом, з переходом Галичини під владу Польщі і включенням регіону у середньоєвропейський цивілізаційний простір, Львів почав відігравати роль цивілізаційного помосту (історіософська теза історика С.Томашівського щодо Перемишля, від якого Львів перебрав цю роль), подібно до Страсбурґа, який стоїть на межі Західної і Центральної Європи. Саме це обумовило те, що у ХVІ—ХVІІ ст. Львів розвивався як вельми мультикультурне й мультинаціональне місто, його роль в історії об’єднаної Речі Посполитої була винятковою. Це піднесення Львова обірвали загальна криза польської держави у ХVІІІ ст. і подальші її поділи в кінці століття.

Прихід Австрійсокої держави в Галичину посилив роль Львова як найсхіднішого великого міста середньоєвропейської цивілізації. Особливий сплеск польської культури на початку ХІХ ст. надав йому значної культурної ваги. Інтелектуальне життя Львова наприкінці ХІХ ст. було одним із найдинамічніших на Сході Європи. Трансформація міста у 1-й половині ХХ ст. із польського в українське та наступна катастрофа совєтської окупації не змінили його цивілізаційної, культурної, господарської значущості, хоча, зрозуміло, тоталітарні умови СРСР не сприяли розвитку міста. Упродовж усієї совєтської доби (2-а половина ХХ ст.) Львів все-таки був уламком Середньої Європи на її Сході.

На сьогодні Львів є надзвичайно розвиненим центром вищої освіти (в місті функціонує кілька якісних і великих університетів), в ньому є успішні ІТ-центри, багаті культурні й мистецькі традиції та форми їх реалізації, в ньому належно розвинута медійна сфера тощо. Місто дещо послабило свої економічні потенції через руїнницьку суспільну ситуацію 1990-х рр., однак в ньому стабілізувалася фінансова сфера. Можливо, найбільшим капіталом міста є мобільна ментальність мешканців всього регіону Галичини, яка творить певну експансивну настроєвість в краю, оскільки галичани завжди налаштовані на поширення своїх морально-інтелектуальних цінностей назовні.

Однак при цьому найбільшою проблемою і міста, й галицького регіону є їхнє провінційне моделювання самих себе у просторі України і щодо місії Києва. В останні три десятиліття намітилася стала тенденція функціонування всіх інформаційно-інтелектуальних сфер Львова як віддзеркалень відповідних моделей Києва як столиці держави, а в усій Галичині – просвітянська тенденція щодо всієї України, така собі реабілітація ролі П’ємонту для Галичини, яку вона грала на межі ХІХ—ХХ ст., але винятково в рамках поширення етнографічної ідеології. Помилкою обидвох цих стратегій є те, що вони моделюють ролі і Львова, і Галичини як вторинні. Натомість місією Львова, що ми вже аргументували вище кількома історичними фактами, є функція міста-посередника, такого собі Страсбурґа для Східної Європи. Інакше кажучи, Львів мав би бути не блідою копією Києва в усьому (як є зараз), а одним із вирішальних епіцентрів Середньої Європи, до чого його спонукає історія та культура.

Образно кажучи, Львів (і Галичина) передусім має розвернутися до Середньої Європи, а саме до свого цивілізаційного кола. Лише тоді він знайде собі відповідну стратегію розвитку. Умовно це коло можна окреслити такими містами особливого значення та звучання: Краків—Вроцлав—Дрезден—Ляйпциґ—Відень—Любляна–Прага—Брно—Братислава–Будапешт—Дебрецен. Тобто щоденно львів’яни мали б отримувати повну інформацію, що відбувається в цих містах, які форми та моделі розвитку там утверджуються, які соціальні, культурні, технологічні, інтелектуальні відкриття там сталися, які інновації успішно запрацювали, які мистецькі (літературні, театральні, архітектурні, кінематографічні, телевізійні) та наукові тенденції там превалюють. Лише після такого наполегливого й тривалого «лікування» Львів (і Галичина) перетвориться із блідої копії Києва (чим він є зараз) на яскравий, повноцінний, гордий з себе урбаністичний центр, на органічний простір Середньої Європи, яким вони можуть бути в значущому майбутньому. І ці «ліки» потрібні не тільки Львову, а й усій Україні, бо через таку цивілізаційну трансформацію її великої західної частини (енергетика Галичини неодмінно подіє на Волинь і Закарпаття з Буковиною) уся наша велика держава перейде на якісно інші темпи розвитку.

Зі свого боку Львів мав би пропонувати ініціативи – культурологічні, освітні, соціальні, економічні, медійні – для країн і міст середньоєвропейського цивілізаційного кола, щоб наближати їх до себе, щоб постійно в культурі й господарському житті Галичини були присутні чехи й угорці, австрійці та словаки, поляки та німці. Глобально вся Україна таким чином включиться в цивілізацію Середньої Європи, що поведе до масштабних трансформацій всієї Східної Європи. Стати Середньою Європою – це цілком не означає зрадити самому собі, національній традиції, це означає повернутися до своїх середньовічних коренів, адже середньоєвропейська ментальність увійшла в психологію й етику Галичини органічно.

Тут не йдеться про створення якоїсь альтернативи чи опозиції столиці, такої собі нової версії «галицького сепаратизму» (якого насправді нема в жодній сфері Галичини, за винятком психопатичної чи шизофренічної), а йдеться про створення окремого епіцентру активності в країні. Львів мав би не руйнувати чи протидіяти інтенціям Києва, а доповнювати їх, як в Еспанії Барселона не протистоїть Мадридові, у Франції Марсель – Парижеві, у Німеччині Мюнхен – Берлінові тощо, а лише збагачують і розширюють цивілізайне звучання своїх країн.

Отже, перша заповідь для Львова – стати виразним центром середньоєвропейської цивілізації. Друга заповідь – згуртувати Галичину й зміцнити її роль. Щоб місто добре розвивалося і набувало статусу й значимості світового, воно повинно концентрувати в собі якомога більше людської творчої енергетики. Стратегію свого розвитку Львів повинен гармонійно узгодити з темпоритмами розвитку Галичини як свого «базового» краю. Для цього його промислові кластери мали б розвиватися так, щоб ефективно взаємодіяти із господарськими можливостями та природними багатствами різних кутків Галичини; такою ж має бути взаємодія головних університетів регіону, ІТ-центрів, технологічних інститутів тощо.

Особливо важливим є налагодження систематичного допливу талановитих, творчих людей до головного міста краю. Для цього, наприклад, вартувало б організувати спеціалізовані школи для талановитих дітей з посиленим вивченням природничих, точних та гуманітарних наук в трьох головних галицьких «географічних трикутниках», мешканці яких історично відіграли визначну роль у формуванні феномену Галичини, тобто в зонах Теребовля—Бережани—Тернопіль; Коломия—Снятин—Івано-Франківськ; Самбір—Дрогобич—Стрий. Найкраші випускники цих шкіл не просто б мали привілеї для вступу в головні львівські університети, а й отримували б спеціальну соціальну опіку як надзвичайно важливі й потрібні таланти для Львова як цивілізаційного міста. Жодна талановита людина не повинна виїхати з Галичини (сьогодні талановиті галичани тисячами покидають край). Зрозуміло, що для цього треба було б перетворити сам Львів на особливо комфортне, соціально стабільне, гармонійне місто.

У цьому контексті вартує зауважити, що Львів у архітектурному плані мав би розвиватися саме з урахуванням найкращих традицій провідних міст Середньої Європи. Не ці залізобетонні одоробла, які сьогодні заповнюють місто, мали б бути його обличчям, а, навпаки, архітектура вишукана, з необароковим відтінком (історично саме стиль бароко став вершиною у Середній Європі), пройнята стильовими прийомами делікатності, витонченого декору, вибагливих форм, що завжди характеризувало школу майстрів у просторі від Відня до Чернівців, від Кракова до Загреба.

Наш висновок такий: перш ніж спрямувати свої устремління до глобальних мет, Львів має зосередитися на своїх цивілізаційних основах, відчути живу енергетику тисячолітньої культури, мобілізувати в єдиному пориві вітальні зусилля Галичини як винятково значущого регіону для України. Лише така стратегія уможливить його гармонійний та концептуальний розвиток. Має народитися новий психотип львів’янина, особливий стиль міського життя, новий дух соціальних та інтелектуальних устремлінь (згадаймо тези про великі міста і їхні душі О.Шпенґлера, наведені на початку статті), щоб Львів почав випромінювати з себе енергетику експансії, цивілізаційної сили, національного динамізму і перетворюватися на місто макрорегіонального, цивілізаційного значення. Нинішнє покоління львів’ян повинно стреміти не до космополітичної глобальності, безсенсової і загрозливої мультикультурності свого міста, чим наповнена ідея глобального міста, а до його цивілізаційної глибини, культурної виразності, національної пружності.