Крим, Донбас… Хто наступний?
Сьогодні численні експерти стверджують, що падіння української економіки пов’язане з відсутністю реформ та боротьби з корупцією, відтак, Україна не тільки не стає привабливішою для інвесторів – від нас втікають навіть ті, хто вже раніше ризикнув своїми фінансами, однак тепер вважає доцільнішим перевести свою діяльність в інші, стабільніші країни. Державні діячі пояснюють відсутність економічних реформ та боротьби з корупцією війною на Донбасі. При цьому спільно з генералітетом дотримуються спільної думки: невдачі у бойових діях українських військ пояснюються, зокрема, незадовільним матеріальним становищем, себто, фінансовими проблемами або ж, точніше – загальним економічним станом країни. Виникає начебто замкнуте коло. Економіка валиться через відсутність реформ, реформи не на часі, бо війна, війну програємо, бо економіка не витримує.
Президент Порошенко запропонував свою програму «Стратегія розвитку України-2020» з 60 реформ, тепер вже говорять про необхідність в 2018 році розробити стратегію реформ на 2030-2040 роки. Мислити перспективно завжди добре. Однак при цьому не можна забувати про сьогодення, а саме про те, хто завтра розпочне реалізацію цих реформ. Якщо, для прикладу, цим займеться заступник голови Адміністрації президента Дмитро Шимків, який вже довів свою ефективність, як генеральний директор «Майкрософт Україна», в ці реформи віриться. Якщо куратором реформ стане, скажімо, Юрій Луценко, тоді, пригадуючи його «успіхи» в МВС, підсвідомо виникає думка, а чи не залишити все, як є, аби тільки не гірше.
Залишаються й інші запитання. Президент, точніше, його команда, нічого путнього не напрацювали стосовно плану відновлення територіальної цілісності України. Питання Криму практично не піднімається, окрім пафосних англомовних заяв Яценюка в ООН, адже, знову ж – війна на Донбасі. Там також бездарність генералітету замаскували «перемир’ям», в процесі якого бойовики кілометр за кілометром окупують все нові території. А вищі державні мужі тішаться тим, що «зменшилися втрати військовослужбовців» (мовляв, української землі багато, ще можемо відступати і відступати). Як повинні виживати українці під окупаційним режимом «новоросійських» бандитів, що робити сотням тисяч біженців? Це, вочевидь, вважається питаннями «тактичними», а не «стратегічними». «Стратегічні» питання сьогодні – це вибори, рейтинги, усмішки перед телекамерами, бажано в Брюсселі чи Вашингтоні.
Сьогодні, попри всі інші, справді важливі для України питання, одним із стратегічних є Крим. Терор, який розв’язала та посилює там окупаційна влада, вже перетнув будь-які межі. Ввечері 27 вересня у селищі Сари-Сув, розташованому на в’їзді в Карасубазар (Білогірськ), невідомі люди у формі викрали просто з будинку неповнолітнього кримського татарина Іслама Джеппарова (вісімнадцять років йому виповниться тільки в листопаді) та його 23-річного двоюрідного брата Джевгета Ісламова, і вивезли на мікроавтобусі «Volkswagen Transporter» (якими полюбляють послуговуватися окупанти) в невідомому напрямку. Батько Іслама звернувся в ФСБ і поліцію Білогірська, але там заявили, що непричетні до інциденту і почали розслідування цієї «пригоди». Розслідування нібито взяв під свій контроль особисто кремлівський «намісник» Сергій Аксьонов. Варте уваги те, що «поліція» після викрадення вилучила в будинку системний блок комп’ютера і зубні щітки, за допомогою яких, за словами «правоохоронців», можна буде провести експертизу ДНК. Тобто, готується можливий трагічний сценарій.
Залякування батьків терором проти дітей набуває в Криму все більших масштабів. Син національного лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, Хайсер, був затриманий ще 27 травня 2013 р. у дворі його будинку в Бахчисараї, коли від пострілу в голову загинув 44-річний будівельник Февзі Едемов. Тоді міліція розпочала кримінальне провадження за ч.1 ст.115 Кримінального кодексу України (навмисне вбивство). Рідні та адвокат заявляють, що це було вбивство з необережності. Київський райсуд Сімферополя обрав Хайсеру Джемілєву запобіжний захід у вигляді утримання його під вартою. Після анексії Криму слідчі органи вирішили розслідувати справу Хайсера Джемілєва заново. Водночас, Апеляційний суд Києва розцінив дії Хайсера як вбивство з необережності і постановив звільнити його з-під варти. Європейський суд з прав людини також виніс рішення про звільнення Джемілєва-молодшого. Однак Росія відмовляється його виконувати, і використовує молодого чоловіка у якості заручника та засобу тиску на батька, регулярно пропонуючи йому особисто зустрітися з Путіним та вирішити це особисте питання у комплексі з іншими, важливими для Кремля. Тепер Хайсера без жодних пояснень вивезли з Криму в Краснодарський край, не допускають адвокатів. Звичайно, те, що на окупованій території Кремль не впевнений у можливості влаштувати зразково-показову судову розправу над сином Джемілєва свідчить про слабкість режиму. Однак практика вивезення до Росії фактичних заручників (Надія Савченко, Хайсер Джемілєв – це лише ті, про кого ми знаємо), демонструє те, що Путін демонстративно ігнорує будь-які норми міжнародного права. Відтак, виникає запитання, а чи повинні жертви його злочинів обмежувати боротьбу за своє право на життя та свободу цими ж нормами?
Сьогодні існує проблема проведення Курултаю кримських татар. Зрозуміло, що на території Криму це просто неможливо, розглядаються варіанти Києва або Стамбулу. Проте існує побоювання, що делегатів Курултаю просто не впустять назад до Криму. Оскільки ФСБ особливо нервово ставиться до ідеї проведення Курултаю в Києві, робляться спроби організувати переговори та домовленість президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана з Путіним стосовно того, щоб делегатам гарантували право повернутися до Криму. Крім цього, у випадку ухвалення Курултаєм рішень, які не сподобаються в Москві (а такі рішення, очевидно, будуть), існує загроза прямого переслідування делегатів.
Зрозуміло, що кримські татари знайдуть методи для власного волевиявлення. Очевидно, що спроби «намісника» Аксьонова сформувати «ручний» Курултай зазнали поразки, і купка фінансованих ФСБ колаборантів ніколи не зможе стати повноправними репрезентантами кримськотатарського народу, оскільки фактом своєї зрадницької політики поставили себе поза межі своєї національної спільноти. На сьогодні перспективи для Криму складні, однак їхній спектр не надто широкий. По-перше, Крим може залишитися окупованою та контрольованою Москвою територією. По-друге, там може спалахнути вогонь збройної боротьби на ґрунті радикальної ісламської ідеології, на кшталт дещо забутої «Аль-Каїди» або актуальної терористичної організації «Ісламська держава Іраку та Леванту» (ІДІЛ), після чого дві чеченські кампанії видаватиметься мешканцям Росії дитячими мультиплікаційними серіалами. Врешті, кримські татари можуть розпочати довготривалу національну-визвольну боротьбу, яка, з падінням режиму Путіна та за підтримки Туреччини, рано чи пізно може завершитися створенням незалежної держави. На тлі цих сценаріїв найбільш прикро те, що державна влада України не тільки не має власного сценарію звільнення Криму, але й, схоже, фактично змирилася з цим, зберігаючи тільки ні до чого не зобов’язуючу риторику в ООН. Тобто, відвернулися та залишили на розправу кримських татар, українців Донбасу. Залишається хіба що запитання – хто наступний?! Української землі ж ще багато, так що на «стратегію-2040» ще мало б вистачити, якщо здавати кілометр за кілометром, а не цілими регіонами.
Юлій Хвещук
