Колоніяльна адміністрація і українська мова

Йосиф Сірка

К.Маркс вважав, що чужою мовою в країні розмовляють тільки чужинці та окупанти. Можна сподіватися, що сучасні політики та депутати, оліґархи, банкіри, мільярдери та мільйонери, власники чужомовних газат, журналів, радіо та телеканалів про це знають, бо ж марксизм-ленінізм був найважливішим «предметом» на всіх факультетах усіх університетів та інститутів СССР. Мовна політика української влади, парламенту й самого президента свідчить про те, що колишні комуністи та комсомольці отримували «відмінно» та «дуже добре» не за знання з цього «найважливішого» предмету.

Статистичні дані про те, що в Україні меньше ніж 35% газет, меньше ніж 25% журналів та іншої періодики виходить українською мовою, а 91% шкіл українські, є свідченням того, що не незалежний уряд і парламент з президентом на чолі керують цією важливою ділянкою національної держави Україна. Німецький філософ Імануель Кант (1724-1804) казав, Що: «Шлях у майбутнє завжди лежить через минуле». Через яке минуле ж хочуть вести Україну її сучасні політики, партії та державні інституції?

Нещодавнє висловлення Олега Скрипки про те, що російськомовним громадянам України потрібно допомогти вивчити державну українську, викликало обурення не тільки МЗС РФ, але й українського міністра ВС Арсена Авакова. І це все на фоні мовної і національної політики Росії, де одиноку Українську бібліотеку на всю РФ (у Москві) ліквідували, де нема ні одної української школи, ні одного українського телевізійного каналу, чи радіохвилі. А що стосується друкованого слова, то в Росії вже й друковане українське слово (книжки, газети) називають терористичними. А мову українську вони й далі вважають, що її «не било, нет і не будет».

Тому виникає питання: А хто керує «російськими школами» в Україні, які є, мов би, раковою клітиною на хворому організмі української мовної політики в освіті. Чому, до прикладу, в Ужгороді надали найкращий шкільний будинок російській школі? Та ж росіян в Ужгороді «кіт наплакав», а на ремонт колись чеської школи гроші надала не Москва, але Чеська Республіка. Зрештою, чехи не були окупантами, але співгромадянами ЧСР, до якої входило тоді Закарпаття, яке мало і своїх депутатів у чехословацькому парламенті.

Про дуже відмінне ставлення чехів і москалів до Закарпатської Україниі свідчить і те, що за 22 роки входження Закарпаття до ЧСР тут відбулася певна цивілізаційна зміна у напрямку до европеїзації, через заснування власного шкільництва. А такі чехи як Іван Ольбрахт (Kamil Zeman,1882-1952) та військовий радник ґубернатора Підкарпатської Русі Флоріян Заплетал ( 1884 -1969). Ольбрахт своїми статтями та книгами (Земля без імені, 1932; Микола Шугай – розбійник, 1933), а Ф.Заплетал – незабутніми фотографіями з життя міст та сіл, дев’яних церков Закарпаття- «Дерев’яні церкви Закарпаття» – 2014, «Міста та села Закарпаття» – 2916, обидві з вступною статею Миколи Мушинки) увіковічнили українського опришка Миколу Шугая (історична постать) та українську закарпатську дерев’яну архитектуру.

Письменник І.Ольбрахт був серед перших чужинців, який звернув увагу на неписьменність закарпатців та на те, що чехи після приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР (1919) не сприяли тому, щоб розвивати шкільництво літературною мовою, яка була найближчою до їхніх говірок – українською, але пробували чехізувати його. Тобто, цей чех вперше звернув увагу на те, що чеська адміністрація поводиться як окупант, а не помічник, а свідченням цьому була і чеська школа в Ужгороді.

Саме відкриття російської школи в «чеській» є, мовби, доказом заміни одного окупанта іншим. Правда, ми недочекаємось якогось російського Ольбрахта на Закарпатті, бо не тільки для росіян, але й для московської церкви та місцевих яничар-закарпатців ця людність є «рідними рабами» ще з часів царської імперії.

Московська окупація Карпатської України звела нанівець усі національні досягнення цієї найзахіднішої гілки українського народу. Закарпатські ліси безбожно вирізували (що неприпиняється і сьогодні), залишаючи лисі гори, на яких почалася ерозія. По всій області запровадили російську мову, а з нею й російські школи, бо імперія (царська і комуністична) ніколи не визнавала права національних меншин. Отак і російська школа у центрі Ужгорода пригадує лише те, що українцям ще потрібно наполегливо боротися з колоніяльною адміністрацією, яка дозволяє перекручувати історію (навіть самими міністрами), замовчує правду про українське минуле, без якого українці не можуть будувати майбутнє.

А про те, що московські брехуни баламутять мозґи багатьом українцям, свідчить їхнє перекручування слів Олега Скрипки, мовляв, образив «інтелект» російськомовних українців, які навіть на державній посаді міністра, як це засвідчує пан Аваков, не здатні вивчити державну мову. А факт, що в жодній цивілізованій країні світу ви не знайдете міністра, чи іншого посадовця без знань державної мови, чомусь замовчується. Пан Аваков зробив би прислугу усім українцям, коли б сказав: «Я вибачаюсь, що не зумів вивчити державну мову, тому складаю обов’язки міністра і допоки не вивчу мову – буду триматися подалі від державної служби». І тут він би здобув повагу, бо це було б доказом його поваги не тільки до державної мови, але й до всього українського народу.

А «реформи» в Міністерстві ВС, які мали бути запроваджені, міг ввести, не менш «успішно», якийсь інший українець, який вже здобув освіту (чи відбув стажировку) у тій же Европі, про яку так люблять посадовці згадувати не тільки тоді, коли йдеться про «безвіз».

Атаки на одного з найуспішніших співаків України через вигадані і безпідставні звинувачення у «образі» чийогось «інтелекту» є свідченням того, що втрата «авторитету русского миру», впливу русифікаторської православної церкви Московського патріархату та московської забріханої пропаґанди вже зростає, а «підживлювати» іхнє існування якось потрібно, бо інакше одна з останніх імперій світу розпадеться.

Звичайно, шлях до правди завжди був довгим, бо ж і віру у Христове вчення прийшлося довго захищати і за неї постраждали тисячі, а то й мільйони. Українці не мають свого Спасителя, але ж мають тих, які запровадили і утверджували його вчення, починаючи Володимиром-Хрестителем і продовжуючи будівельником Храмів Господніх Іваном Мазепою, Митрополитами Липинським, Шептицьким, Сліпим та ін.. А те, що вороги України при питанні мови починають «сичати» мов отруйні змії, є свідченням того, що вони своєю отрутою хочуть примусити українців зійти зі шляху пізнання свого минулого, через мову своїх предків. А шлях до майбутнього йде тільки через пізнання минулого – а українці повинні його вивчати, бо вони мають чим гордитись!

Снина, 23.4.17 р.