Думка українців владу не хвилює. Поки що…
Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічна служба Центру Разумкова оприлюднили результати чергового опитування громадської думки. На цей раз соціологи цікавилися питанням, кому ж довіряють та не довіряють українці. Результати виявилися доволі прогнозованими, і тим не менше цікавими.
В ході опитування з’ясувалося, що українці найбільше не довіряють Верховній Раді – 45,1%, Президенту – 45%, судам – 44,9% та Кабінету міністрів – 44,1%. Як бачимо, різниця поміж ними невелика, в межах статистичної похибки. Хоча найбільшою похибкою (помилкою) є те, що всі ці інституції все ще існують та утримуються за кошти українців. І замість того, щоб виправляти ці помилки, люди воліють просто триматися від всіх них подалі, полегшено зітхаючи, коли це вдається, а перелічені «інституції» живуть собі окремим власним життям, мінімально перешкоджаючи жити всім іншим, нормальним та порядним громадянам.
Це стосовно влади. А тепер про тих, хто цю владу охороняє і спокій її оберігає. Рівень недовіри серед українців до СБУ та міліції – 48,5% і 70% опитаних відповідно. З міліцією все зрозуміло, з цими «владоохоронцями» українці стикаються доволі часто, і такі неприємні контакти в кращому випадку закінчуються випорожненими кишенями, в гіршому – жорстокими побиттями та смертями. А з СБУ складніше, її просто ніхто не помічає. Не тому, що це спецслужба, і її праця повинна бути тиха та непомітна – тому що нічого помічати. Хіба що те, як під час святкування 22-ї річниці Незалежності України у Києві керівник СБУ Олександр Якименко на парадний мундир без докорів сумління почепив значок із двоголовим орлом – символом Росії. Питання виникає лише одне – для чого з державного бюджету України фінансувати структуру, котру очолює патріот сусідньої, зовсім не дружньої країни? Нехай тоді цей філіал чи то ФСБ, чи то Служби зовнішньої розвідки РФ оплачується з фондів Кремля (точніше, «Газпрому»), до чого тут українські платники податків?!
Від негативних показників можна перейти до позитивних. Найвищою довірою серед респондентів користуються церква, ЗМІ та Збройні Сили України. Теж прогнозовані показники. Дивлячись на оточуючу реальність, існуючу владу та сумні перспективи її швидкої зміни, українцям залишається сподіватися хіба на Божу ласку (хоча відомо, що Бог може допомогти тому, хто не тільки сподівається, але чинить дії, які могли б з Божим благословенням завершитися успіхом). Крім цього, приємно інколи отримати хоч якесь задоволення від того, як окремі журналісти принципово викривають злочини та корупцію поважних державних діячів, політиків чи просто місцевих чиновників із партійністю на будь-який смак. А найбільші «пасивні оптимісти» не втрачають надії, що коли-небудь замість них самих, громадян, лад в країні наведуть та добробут на тарілочці принесуть українські військовики. Якийсь там Піночетенко знайдеться у якомусь аеромобільному полку, прийде до Верховної Ради, грюкне кулаком по трибуні – і буде всім «хліб» (зарплати та пенсії європейського рівня із цінами – радянського) та «видовища» (звільнена Юлія Тимошенко із колегою Луценком проводять екскурсію та майстер-клас дляЯнуковича та компанії в їхньому новому помешканні у якомусь далекому виправному закладі). Ось тільки з Піночетенками у нас поганенько, існують вони хіба що в уяві тих, які готові мріяти про щонайдивовижніші химери, аби тільки перетворювали їх на реальність не вони самі, а «інші». А ті «інші» цим і займаються, тільки реалізовують на практиці свої власні мрії, які нічого спільного із щасливим та заможним життям пересічного мрійника-українця не мають.
Найменшим рівнем довіри користуються, зрозуміло, суди – 15,9%. Правда, не зрозуміло, звідки такий доволі високий показник. Звісно, це самі судді, їхня матеріально нестраждаюча родина та добрі друзі, доброчесні громадяни, які змогли «полагодити» із суддями потрібні питання на взаємовигідних умовах, а також ті щасливці, котрим не довелося ніколи в житті стикатися з українською Фемідою. Але все одно – забагато…
Недалеко вирвалися вперед і політичні партії – всього 17,6% апологетів їхніх в Україні. Мабуть, сумарно це ті члени ПР, яким дозволили долучитися до процесу отримання матеріальних переваг від членства у «партії влади», фанатики сект на кшталт КПУ, а також безнадійні романтики, які все ще вірять в ті чи інші опозиційні партії, які начебто борються зі «злочинною владою».
Здавалось би, бачачи такий прикрий стан, теперішня влада повинна була б бити на сполох, робити висновки, певні заходи, а не тільки із наполегливістю папуги повторювати «покращення тут , покращення там!». Але ні. Вона продовжує ігнорувати, здавалось би, дуже тривожні для себе сигнали, продовжуючи діяти так, начебто цілком попрощалася із здоровим глуздом та почуттям самозбереження. Взяти хоча б чергове церемоніальне роздавання нагород Януковичем з нагоди Свята Незалежності. Це суміш знущання та гротеску.
Орденами князя Ярослава Мудрого 4 ступеня нагороджено міністра освіти і науки Дмитра Табачника, митрополита Одеського та Ізмаїльського Української православної церкви Московського патріархату Агафангела. Про титанічні зусилля Табачника стовно переведення української освіти на рівень московської церковно-приходської школи зайвий раз нагадувати не потрібно. Та й діяння митрополита Агафангела (Олексій Іванович Саввін, уродженець Липецької області Росії) доволі відомі, як от заяви: «у православної України не може бути сумнівів, за кого голосувати на майбутніх виборах, – звичайно ж за того, кого благословила Сама Цариця Небесна», або «ті, хто не прийде на виборчі дільниці, і не проголосує за Віктора Януковича, повинен буде згодом покаятися в цьому у свого духівника». А ще подальше оминання благословенням прихильників Ющенка, які голосували за нього під час президентських виборів. І навіть пророчо стверджував, що «Львів – наша Чечня». Проявив, одним словом, мудрість і відповідної нагороди мирської дочекався.
Орден князя Ярослава Мудрого 5 ступеня отримали депутат Верховної Ради Володимир Бойко (дійсно, мудрий «батько» Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча, який вчасно змінив ідеологічно-політичну орієнтацію з безнадійно застарілої СПУ Мороза на «ПРавильну»).
Орденом «За заслуги» 1 ступеня нагороджено голову Вищої ради юстиції Олександра Лавриновича (без питань, його вірність та заслуги перед регіоналами сягають найвищого рівня). Орденом «За заслуги» 2 ступеняобмежилися на адресу нардепа від ПР Артема Пшонки. Дійсно, особистих заслуг не так багато, нехай сина Генерального прокурора Віктора Пшонки це спонукає до більшої працьовитості. Ну і ордени «За заслуги» 3 ступеня заслужили депутати від Партії регіонів і великі бізнесмени Юрій Іванющенко та Давид Жванця (їм ці брязкальця ні до чого, але то так, аби потім раптом не супили чоло, мовляв, а ми чим гірші?!), а також міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко (вищого не заслужив, його підлеглі щораз то частіше «влітають» у різноманітні неприємні ситуації, та й боєздатність навіть спец підрозділів часто ставиться під сумнів звичайними громадянами).
Проте інколи регіонами таки б’ють, правда, не на сполох, а своїх. Не встигАзаров податися у літню відпустку, коли його обов’язки виконував перший віце-прем’єр Сергій Арбузов, як між секретаріатом прем’єра і в.о. міністра кабміну Владиславом Забарським виник конфлікт. Забарський наполягав на тому, щоб усунути секретаріат Азарова від підготовки засідань кабміну під головуванням Арбузова і документів, які на них виносилися. Блискавки летіли конкретно у напрямку кращого соратника Азарова, що користувався його особливою довірою і прихильністю, першого заступника керівника секретаріату Юрія Аністратенка. Він же і готував практично всі наради, які проводив прем’єр, розробляв проекти рішень, готував документи на підпис до Азарова. Як результат – правоохоронці провели обшуки вдома і в робочому кабінеті Аністратенка. Той швиденько написав заяву про відставку. Результатом стало розпорядження Азарова про звільнення Аністратенка з посади за власним бажанням.
Очевидно, регіонали не особливо переймаються тим, що не користуються довірою громадян. Їх це просто не турбує. Або ж турбує значно менше, ніж внутрішні чвари за впливи та теплі місця. Адже вони впевнені в тому, що ні опозиція, ні громадськість нічим не загрожують їхньому перебуванню при владі. Звичайно, стосовно опозиції вони мають рацію. Але стосовно громадськості – мабуть, варто переконати їх у тому, що вони занадто самовпевнені, і справді втратили пильність та почуття самозбереження. Повіривши у власну вічність та безкарність.
Юлій Хвещук
