До 230–річчя народження славного українського ватажка Устима Кармелюка

За Сибіром сонце сходить…

Хлопці, не зівайте:

Ви на мене, Кармалюка,

Всю надію майте! (слова; Томаш Падура)

Важко опрацювати цікаву статтю про Устима Кармалюка, тому що в українській літературі є чимало, статей до різноманітних ювілеїв та інших творів, які змальовиють цю унікальну історичну постать. Та сам тематика про Кармелюка настільки цікава, що її можна розглядати в різних аспектах. Навряд чи колись буде написано встрісаючий останній твір про Устима Кармалюка, який би охопив і відзеркйалив усю велич цієї незвиклої унікальної постатті. Кармелюк приваблює  не тільки письменників, але і читачів своїм унікальним життям. Пізнати його життєві тарапати це означає пізнати епоху в якій довелося жити тодішнім нашим поколінням. Словом,  осмислюючи  приголомшуючі матеряли про, цього бравого легендарного і нескореного супер героя  ватажка, людина глибоко проникає в долю тих часів, які становлять нсш родовід. Устим Кармелюк народився 27 лютого 1787 (17870310) року в селі Головчинці Літинського повіту Подільського воєвідства (згодом, Віннецька область) в родині кріпака Якима Кармалюка. Про ранній період життя Устима нам небагато відомо, крім того, що він володів грамотою та достатньо розумів російську, польську мови та їдиш. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його підданий кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав його на 25 років до царської армії. Проте 1813 року разом з Д. Хроньом Кармелюк утік з 4-го уланського полку (Української кінно-козацької дивізії), який розміщався в  Кам’янці-Подільському, і повернувся в рідні сторони, очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів і ними став він командувати. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, які болісно зніс і після чого його запроторили до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти. 1814 року він очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства в 1817 року і тут знову жандарми схопили Кармелюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в  Сибіру. Та Кармалюкові і звітси пощастило втекти із В’ятської етапної в’язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, він подав себе під час слідства за солдата з Костроми. Навіть наочна перевірка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на конфронтацію з ним до нього радісно кинувся 8-річний син Остап і врятував його.
Невдовзі після того, як його запроторили у Кам’янець-Подільську фортецю, він організував там разом з іншими в’язнями свою четверту втечу. Однак під час якої його поранили і прикували до кам’яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою. Взимку 1824 р. його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська. 1825 року після етапу, що тривав більше року, Кармелюк із Тобольської каторжної в’язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову таки йому вдається втекти, але на жаль був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси, це один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв’язав їх у довге полотнище. До кінця прив’язав камінь і закинув за частокіл в’язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в’язні, опорознивши тюремну камеру. 1828 року знову його спіймали через розгром загону урядовими військами в селі Кальна Деражня; до судової відповідальності притягнуто 750 чоловік; вирок Кармалюку — 101 удар батогами та довічна каторга, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), та звичайно знову чергова втеча. Його в 1830 року ув’язнили у Новій Синяві. Через два роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в’язниці. В 1830-1835 рр він провадив селянський рух, який  охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії, Волині та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. селян, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки, в яких забирали багатим майно і роздавали бідни. Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив так звану Галузинецьку комісію (в селі Галузинцях теперДераженського району Хмельницької області) щодо заворушень в Літинському, Летичівському та Ольгопільському повітах Подільської губернії. До акції проти  Устима Кармелюка вжито чисельні військові загони.
Якщо йдеться за вигляд У. Кармелюка, за переказами  був він незвичайно фізично сильний, за розумом бистрий, а передовсім був він справедливий лицар і не любив пониження і зневаги. Одного разу Кармалюк здобув  багато золота у місцевого здирника багатія і роздав бідним обідраним жінкам,  що йшли по дорозі. На прощання сказав їм: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб’ють, споминайте Кармалюка…» У повстанському русі Кармелюка брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима, так само як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що були покарані і вивезені до Сибіру. Загально допитувано 2700 осіб, урядова комісія і  встановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців. Проти нього посилено заходи щодо ліквідації ватажка. Після вбиття У. Кармелюком  шляхтича Рутковського, за переказом не кулею, а срібним ґудзиком , вчинено засідку в якій у бойовій сутичці він загинув. Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам’ятник повстанцеві. Про Кармелюка, як легендарну пость кружляє багато спогадів. Образ Кармелюка опрацювали у свої творах Михайло Старицький,Марко Вовчок, Степаг Васильченко, Василь Кучер та інші. Харківський композитор Валентин Костенко — автор опери «Кармелюк» розславив ватажка. Микола Костомарів і Тарас Шевченко назвали його «славним лицарем»). Народні чутки приписують Кармалюкові авторство ряду пісень. Хоча найвідоміша, «За Сибіром сонце сходить», яку  винесено до епіграфу статті. За твір про Устима Кармалюка письменниця Марко Вовчок в 1871 році, через 36 років після загибелі реального Кармалюка, потрапила в Петербурзі під суд. Той оштрафував її «за схвалення такого способу дій, який суперечить встановленим засадам власностей в імперіїі». Навіть родина Кармелюкса була змишена відмовитися від прізвища  і назвалися Карман. Щойно з 1955 р. почався зворотний процес.важаючи
Незважаючи на вілякі комплікації про Кармалюка доволі багато збереглося  документів і матерялів, за якими можна простежити ще більш детальніше і точніше його життя. На підставі прочитаного зроджується думка , що ця унікальна тема до кінця ще не допрацьована. Кармелюком може захоплюватися українська нація, якої багато синів булу дісними Кармелюками.   Звичайно, образ Кармалюка розробляла і драматургія (либонь, найбільш відоме прізвище авторів драматичних творів на цю мету – Олена Пчілка), але часто п’єси створювалися або на базі прозових творів, або під їх безпосереднім впливом. Дивно, але поети узялися за Устима Кармалюка набагато пізніше, ніж прозаїки. Оскільки специфіка поезії полягає в апелюванні до емоцій і переживань читача, то, звичайно, жоден поет не ставив перед собою мети створити біографічний твір – вони або осмислювали окремі факти з життя героя, або подавали свої інтерпретації фольклорних творів, або просто надихалися місцями, пов’язаними з боротьбою Кармалюка. Якщо говорити про образ Устима Кармалюка у поезії, то передусім слід згадати поему «Кармалюк» Андрія Малишка (існує дві її редакції – 1940 та 1947 років), а також роман у віршах А. Гудими «Устим Кармалюк» (1992). Утім, останньому закидають надмірне захоплення любовною темою – після його прочитання може скластися враження, що саме різні жінки надихали Кармалюка на боротьбу. Насправді це не так – Устим справді боровся за ідею, а не за карі/сірі/сині/зелені/блакитні очі. Про Устима Кармалюка писали; Любов Забашта,  Іван Драч,  Сергій Пантюк та інші. На його незломнім характерові виховували героїзм повстанців УПА їхні  поліверховники та командири.Народ із самого початку сприймав Кармалюка не лише як героя, а й як могутнього чарівника, якого убити можна лише із застосуванням магії.Красне письменство також неодноразово зверталося до образу Кармалюка. Особняком у низці письменників, котрі змальовували отамана за власним часто уявленням. Навіть письменники радянської доби також не оминули увагою постать месника. Роман «Устим Кармалюк» (1954, це розширений варіант повісті 1940) Василя Кучера, звичайно, має дуже сильний відбиток часу свого написання – як вважають багато літературознавців  звеличення тоталітаризму в творі.
Хоча автор іноді так захоплюється архівними матеріалами, котрі стали йому доступними лише після війни, що часто втрачає контроль над стрункістю композиції та єдиною думкою – наведені ним документи можуть прямо суперечити думці автора, але сил їх узгоджувати Василь Кучер, судячи з усього, уже не мав можливості… Володимир Гжицький у своєму романі «Кармалюк» (1962) уже міг собі дозволити змістити акценти з соціальних явищ на характери людей. Він теж серйозно узявся до справи – щоправда, іноді здається, що знання історії авторові трохи забракло, тому чимало важливих моментів (наприклад, заслання Кармалюка) накреслено як образ України – адже Кармалюк Гжицького не обмежується рідним Поділлям і мислить масштабами всієї України, поневоленої поляками та росіянами. Ця «белетризована хроніка» і в наш час не втрачає актуальності: «Тільки бунти, повстання! Другого виходу нема, більше ніщо не поможе, щоб ратувати Україну від ворожої ненависти. Мабуть, останнім прозовим твором радянської доби, присвяченим Кармалюкові, є роман Олександра Гижі «Облога Кармалюка» (1990). Він відзначається доволі складною композицією – сюжет розвивається не лінійно, а з використанням постійних інтроспекцій. Утім, Кармалюк Гижі схожий на всіх інших літературних Кармалюків – тут узагалі складно вигадати щось принципово нове, хоч круть, хоч верть, а Кармалюк таки герой, якого ненавидять пани та обожнюють селяни. Зате у час написання роману уже можна було закінчити логічно думку про кінцеву мету Кармалюкової боротьби: право української нації на самовизначення. Романові довелося три роки прочекати публікації – за цей час те, про що в ньому між рядків ішлося, нарешті здійснилося. Україна стала суверенною державою із великою гідністю вона вшановує усіх героїв, а в тому і Устима Кармелюка, який боровся за справедливість…