ДМИТРО ЖМАЙЛО: Боротьба за Свободу
Однією з головних умов нормального функціонування суспільства і держави є, в першу чергу, розвиток такого явища як «громадянське суспільство». Розвинене громадянське суспільство є надійним захистом від безчинств і свавілля влади. Ми часто бачимо в новинах, як протестують європейці. Як тільки певний соціальний прошарок зазнає утисків, на захист своїх співгромадян піднімається все суспільство. Протести переростають у сутички з поліцією і логічно, що після цього влада невідкладно вдається до пошуку компромісу з метою стабілізації ситуації.
За два роки правління Януковича, коли Україна стрімко почала втрачати ті хоч і незначні, але здобутки демократії, які український народ виборов на майдані, суспільство так і не змогло об’єднатися за захист свої прав. Ми спостерігали протести представників різних професій, категорій громадян, мітинги і акції з того чи іншого питання… Та всі ці виступи так і не злилися в єдиний потужний потік, який без перебільшень міг просто знести цю владу і бандитський режим. Кожен боровся за своє і боровся окремо – в цьому наша помилка. Цікавим є той факт, що найбільших поступків від влади добилися чорнобильці та афганці і найсимволічніше, що їх об’єднує – це знесений паркан і фонограма стрілянини під стінами Верховної Ради.
У світі сучасних технологій дієвим засобом координації людей, які борються за свої права виступають соціальні мережі. Фактично, за допомогою соціальних мереж facebook та twitter відбулися революції в арабських країнах. У сусідній Білорусі, де ситуація вже досить схожа на нашу, молодь через мережі збирається, щоб поспівати, поплескати в долоні. Це робиться для того, щоб мати змогу реально оцінити свої сили і можливості, змінити громадську думку і нарощувати сили для боротьби. Всю небезпеку цих мирних і, на перший погляд, безневинних для влади акцій, розуміє і керівництво «лукашенківської» Білорусі. Навіть такі дії громадських активістів закінчуються адміністративними арештами і сфальсифікованими вироками судів.
Повертаючись до ситуації в Україні, варто відмітити, що у нас досі не сформований так званий прошарок політичної еліти. За роки незалежності довіра до політичних сил значно знизилася. І закономірним є той факт, що громадськість під час самоорганізації намагається дистанціюватися від теперішніх політичних гравців. Тому, коли я отримав повідомлення через ті ж соціальні мережі про акцію в нашому місті на захист каналу ТВІ з зазначенням того, що вона є аполітичною – поставився до неї позитивно. Приємно було усвідомити, що людей зібралося на захід більше, ніж зазвичай. Всі вони стояли під національними синьо-жовтими прапорами, але чомусь коли ми спробували з хлопцями із іншої громадської організації підняти не менш національний червоно-чорний прапор боротьби, то одна із організаторів, керівниця місцевого осередку Демократичного альянсу, Ірина Земляна повела себе вкрай дивно. Хоч і одягнута у вишиванку, вона почала вигукувати, що ми піднімаємо політичну символіку. На питання яку ж політичну силу рекламує легендарний червоно-чорний прапор, відповісти не змогла. З початком акції пані Ірина знов почала вигукувати, що мають бути лише прапори України і отримавши відповідь, що червоно-чорне знамено такий же український прапор почала кричати у наш бік «Ганьба!», намагаючись підбурити до цього і інших учасників акції. Та на цю провокацію полтавці не відгукнулися. Розуміючи, що громадська думка явно не на її стороні, зробила вигляд, що нічого не сталося і почала вести захід далі. Одразу ж напрошується питання, як людина, яка нібито виступає за свободу слова і демократію, могла кричати «Ганьба!» в бік стягу, під яким мільйони людей, сотні тисяч українців боролися і гинули, щоб саме цю державу і цю свободу мали вже ми з вами – українці XXI століття. Яку ж повагу до пам’яті людей, які на вівтар свободи поклали найдорожче, що мали – своє життя, продемонстрували так звані сучасні «українські демократи»… Не втрачаю надію, що до таких дій ця молода дівчина вдалася виключно з власної необізнаності та неосвіченості, а найближчим часом вона вибачиться за ці ганебні дії. А вони, в першу чергу, на руку нинішній владі, яка воліє і надалі бачити українське суспільство роз’єднаним, млявим і нерішучим.
Зараз як ніколи ми маємо згуртуватися, і я щиро вірю в те, що на акції протесту буде виходити все більше і більше людей, що наступного разу ми збиратимемося не біля пам’ятників славетних українців (як це було в Полтаві), а під будівлями органів влади, де ініціюються проекти безчинств, що відбуваються в нашій країні.
Зрештою, голос народу має бути почутий. Лише єдиною силою ми зможемо зламати хребет пануючому режиму і добитися гідного життя для себе і своїх дітей. І хай нам допоможе Господь Бог… Слава Україні!
