Чорна рада. 1990 рік – пересторога 2020 року

День перший, другий… десятий лунають відчаєм на радіо і дивляться мертвими очима з екранів телевізорів останні сімдесят літ України. Часом видається, що ніби знову і знову проходить вулицями Києва, як тоді у листопаді 1989 року, процесія перепоховання наших мучеників – правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Похоронна процесія, що за влучним виразом Оксани Пахльовської розпочала свій шлях у Києві ще у ХІІ столітті з вирізання мирних жителів дружиною суздальського князя Андрія Боголюбського і досягла апогею за тотального нищення в Києві всього українського у лютому 1918 року військами більшовицької Росії під командуванням колишнього царського підполковника Міхаіла Муравйова.

А далі в 1919 році засумувала трембіта “та по всьому світу, що пропало галичанам сорок тисяч цвіту”. А потім були “калюжі крові, які вже не хотіла приймати земля” (Ю. Липа, 1923 р.), закріпачення-колективізація оспіваного тим же Ю. Липою “селянського короля”, Голодомори 1921-1922, 1932-1933 і 1946-1947 років на Великій Україні та тотальний терор і примусова колективізація в 1940-1950 роки на Західній Україні. Далі похоронна процесія привела до незнаної в світі аварії на Чорнобильській атомній електростанції, опромінення мільйонів людей і зараження величезних територій радіонуклідами і до духовних Чорнобилів у житті українського народу.

Нині у 1990 році похоронна процесія по-господарськи зазирнула в залу Верховної Ради України, розглянулася туди-сюди і … залишилася. Залишилася в повсякденних проявах збанкрутілої компартійної ідеології та грубому адмініструванні, підпертих повною втратою загальнолюдських цінностей. Від першого засідання, починаючи з виборів Президії Верховної Ради, компартійна більшість поводилася нахабно і агресивно. Знову, як у часи Визвольних змагань 1918-1920 років, основним гаслом стало досягнення мети. Здоровий глузд і поняття елементарної справедливості та порядності відкинуто геть. Відкинуто по-більшовицьки для перемоги над черговим “ворогом”, над демократичними силами – захисниками прав українського народу.

Мітинг біля пам’ятника Іванові Франкові навпроти Львівського університету під час виборів депутатів до Верховної Ради України. Березень 1990 р. http://galinfo.com/ua/articles/190377.html

Своїх співгромадян, що вийшли з протестами на мітинг біля Ради, – “убрать с площади”. Компартійні “народні обранці” посміли заявити в прямий ефір на всю Україну про заборону теле- і радіотрансляцій засідань Ради. Будь-яку навіть найдоцільнішу пропозиція депутатів-демократів тут же відкидали. Тимчасово головуючим на Раді вибрали представника партноменклатури. Абсолютно нікого з компартійної більшості не хвилювало, що за культурою мовлення він не набагато перевищував колгоспного бригадира. Принаймні половина депутатів Ради не користувалась українською мовою, мовою країни, парламент якої вони представляли.

Обрана в стилі кращих комуністичних традицій Президія Ради через відсутність професійної кваліфікації та інтелектуального рівня неспроможна вести сесії, виходячи з вимог часу формування незалежності України. Опозиція змушена постійно протестувати проти систематичного протягування Президією Ради політичної лінії ЦК Компартії України. Моментами на примітивність роботи Ради соромно дивитися.

Проте нова хвиля обраних українським народом депутатів демократичного блоку: львів’ян, киян, івано-франківців, тернополян, волиняків, харків’ян… не дозволила пленарним засіданням проходити за сценаріями, програмованими компартійними бонзами. Жорстокого удару ідеології та політиці тоталітарної системи нанесли виступи і програми дій претендентів на посаду Голови Верховної Ради – колишніх дисидентів і просто чесних національно свідомих людей В. Чорновола, Л. Лук’яненка, І. Юхновського, Д. Павличка, І. Драча, М. Гориня, В. Яворівського та інших. Зала Ради і вся Україна давно не чули такої кількості правди. Цей могутній потік не можна було зупинити, бо компартійне тупотіння і плескання руками давало зворотній результат. Часами здавалося, що ніби відступила, зникла з зали Ради чорна похоронна процесія…

Народні депутати від Народної Ради (зліва-направо): Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян після голосування за прийняття Декларації про суверенітет України. Київ. 16 липня 1990 року.

Але вже після першої накачки в ЦК КПУ компартійна “група 239” консолідувалась і перейшла в наступ. На посаду Голови Верховної Ради від групи висунули Першого секретаря КПУ В. Івашка. У виступах комуністи з призначеної в ЦК групи підтримки в один голос повторювали, що тільки він зможе дбати про благо народу, стимулювати розвиток економіки, вирішити екологічну та Чорнобильську проблеми, сприяти національно-культурному відродженню. І все це мав зробити лідер Комуністичної партії та глава тоталітарної влади, що довела Україну до Руїни. Комуністичної влади, діяння якої за 70 літ нищівно розкритикували багато депутатів демократичного об’єднання – Народної Ради.

Незважаючи, що виступи комуністів були млявими і непереконливими, вони один за одним йшли і йшли до мікрофонів і хвалили, хвалили, хвалили… Як звикли хвалити кого накажуть, як співали нещодавно осанну опальному тепер В. Щербицькому. А представник вищого духовенства – митрополит Вінницький і Брацлавський Української православної церкви Московського патріархату Атанагел, агітуючи за В. Івашка, договорився до того, що назвав неабиякою чеснотою його участь у загарбницькій війні в Афганістані.

Напередодні виборів Голови Ради комуністи з “групи 239” підходили до єдиного кандидата від Народної Ради – академіка, ветерана Другої світової війни І. Юхновського і хвалили демократичну програму. Багато хто з них щиро, без лукавства, в знак підтримки потискав йому руку. Але голосували всі дружно за В. Івашка. Більшості з компартійних депутатів забракло мужності переступити через вбиті в їх голови стереотипи мислення, через писані та неписані закони командно-адміністративної системи, через своє важко здобуте “місце під сонцем” і не позбавлений реальності страх бути скинутим з ієрархічної драбини.

Члени “групи 239” не змогли відчути у цей відповідальний історичний момент велику моральну відповідальність перед своїм обдуреним, пограбованим і морально знівеченим народом. Не змогли відступити від партійних догм і надати перевагу здоровому глузду і загальноприйнятим людським цінностям. Не змогли пригадати про власну гідність і зробити той перший, не запрограмований згори крок вільної людини. Крок з болота, затаврованого ще тисячу років тому таджицьким філософом Омаром Хаямом: “Краще жити у злиднях, голодувати чи красти, як в число блюдолизів мерзенних попасти”.

“Група 239”, користуючись чисельною перевагою, перемогла у виборах Голови Ради, але це була Піррова перемога. Обранець комуністів В. Івашко виявився духовним спадкоємцем когорти вірнопідданих Москві українських “Івашок”, на кшталт “Івашки” Брюховецького. Не дивно, що він скоро, щоб не сказати при першій можливості, перебрався в Москву. На любу йому керівну роботу в партапарат Компартії Совєцького Союзу. В. Івашко залишив свій пост мовчки, не попрощавшись з “групою 239”, яка так старанно висувала його в голови, з опонентами від демократичного блоку, з уст яких він мабуть вперше в житті почув стільки правди. І, звичайно, не попрощавшись із мільйонами виборців України, Батьківщини своїх батьків.

Проте на своєму посту у Верховній Раді України В. Івашко багато чого встиг зробити. Встиг провести в Прем’єр-міністри досвідченого компартійного апаратника В. Масола і зберегти стару надійну міністерську “команду” та “святая-святих” – існуючий порядок роботи, повністю залежний від вказівок союзного центру. Постарався, як міг, затримати процеси демократизації в Україні.

Потім були ще одні вибори Голови Ради і ще одна перемога, на цей раз секретаря з ідеології ЦК Компартії України Л. Кравчука. З його проходом мало що змінилося в політиці та економіці. Наростало загальне незадоволення народу України діями новообраної Верховної Ради і Кабінету Міністрів на чалі з В. Масолом – прихильників старої “союзної” моделі. Масові народні протести у жовтні 1990 року найяскравіше висловили двотижневим голодуванням на Майдані у Києві сотень студентів. Юнаків і дівчат з Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Полтави, Харкова… З усієї України. Вони, як колись триста спартанців під Термопілами, першими стали на спротив і висунули політичні вимоги. Дякуючи їх почину, загримів над тисячними колонами демонстрантів на Хрещатику студентсько-робітничий клич: “Кравчук, ми вже йдем!”, “Розпустити компартійний парламент!”, “У відставку Масола!”, “Геть масолноміку!”, “Ні , союзному договору!”

Чорна Рада відреагувала миттєво, відмежувавшись від народу шеренгами озброєного ОМОН’у і стягнутої з усіх регіонів України міліції. Але Раді та її поліцейським силам не вдалося зупинити стотисячні демонстрації під блакитно-жовтими прапорами, громові заклики робітників-арсенальців “Волю Україні”, багатотисячне тиражування політичних вимог голодуючих студентів, голодування народних депутатів у стінах парламенту, потоку рішень-протестів трудових колективів і телеграм від громадян усієї України, регулярно публікованих у неформальній пресі.

Два з лишнім тижні студентського голодування сколихнули Київ. Тисячі киян і жителів інших міст України щоденно приходили до студентського палаткового містечка, яке з першого дня перетворило площу перед монументом Леніна на Майдан Незалежності. Приходили подивитися на своїх юних захисників, поклонитися їм і помолитися за них. Постояти в задумі й, відходячи, захопити з собою цей сфокусований в холодному граніті Майдану народний біль і новий для нашого ”совєтизованого” суспільства лицарський дух непокори.

Саме духом непокори зламали міліцейські кордони навколо Верховної Ради і Республіканського телебачення колони демонстрантів. І ось, нарешті, шістьох представників голодуючих студентів допустили до зали засідань Ради. Вся Україна, затамувавши подих, дивилася, як стояв на трибуні Олесь Доній і зачитував сформульовані студентами політичні та економічні вимоги. Вимоги не тільки студентів, а всього українського народу. Стояло на трибуні майбутнє України і сміливо дивилося в залу на чорне обличчя її минулого. Минулого, що ще вчора підленько хихотіло, дивлячись на знятий телеоператорами Майдан (“трупов то сколько будет”) і тупотіло ногами, не бажаючи слухати, не те що вдуматись і зрозуміти, виступи колег-депутатів з Народної Ради. Виступи з роз’ясненням причин і можливих наслідків студентської акції.

Олесь Доній чітко сформулював студентські вимоги і знайшов сили після багатоденного голодування не піддатися на провокаційні гачки-питання, якими спробував похитнути його позицію Голова Верховної Ради Л. Кравчук. Проте навіть у цей важливий історичний момент досвідчений компартійний демагог не зміг обійтися без дрібного шельмування. Рада після бурхливого, прискіпливого обговорення прийняла вимоги голодуючих студентів. Була змушена прийняти. Але досвідчені апаратники всіма способами ухилялися від конкретних гарантій.

Студенти припинили голодування. Після вимушеної відставки Прем’єр-міністра В. Масола активність народних мас знизилася. Й тоді знову вирвалося на волю чорне ХХ століття України. Проти українського народу об’єдналися всі антидемократичні сили. Поспішив до Святої Софії Київської Патріарх імперської Російської Православної Церкви Алексій ІІ. Не боячися Бога, правив там молебень під голосний протест тисяч українців на Софіївському майдані. Київська, не московська, а київська міліція захищала спокій імперського зайди, застосовуючи силу, навіть, проти народних депутатів України. Вище правосуддя України залишило безкарними ці протиправні дії.

Здійснилася провокація проти активного члена парламентської опозиції С. Хмари. Зразу ж після неї шеренги депутатів східних і південних областей України, представників партії “де всі, як один” вимагали судової розправи над С. Хмарою. Чорна Рада з порушенням усіх правових і моральних засад віддала свого колегу під арешт. Як у чорні 1930-ті роки, спішно фабрикували кримінальну справу. Реальними стали заклики реакції про притягнення до кримінальної відповідальності організаторів і учасників студентського голодування. З кожним днем зростала агресивність домагань парламентської “більшості”. З телеекранів вторив їм на весь Совєцький Союз голос Генсека М. Горбачова з Москви: “Остановить парад суверенитетов!” Військові та міліційні генерали імперії в один голос закликали “защитить Отечество”. В пресі публікували проект нового Союзного договору, що не мав нічого спільного зі свободою народів і демократією.

Компартійна більшість Ради прийняттям зміни основного робочого документу – Тимчасового регламенту усунула можливість активного спротиву з боку опозиції. В кінці листопада 1990 року при спробі компартійної більшості поставити на голосування постанову про заборону в Україні мітингів, демонстрацій і страйків багаторічний політв’язень Л. Лук’яненко від імені Народної Ради звинуватив “групу 239+1” (+1 – спікер Л. Кравчук) у бажанні “ввести в Україні новий фашистський режим”. Депутати демократичного блоку за його закликом покинули залу. Чорна Рада прямує до диктатури чи до розпуску?

жовтень-листопад 1990 року       Ярослав Середницький, Львів