Чому я голосую за Руслана Кошулинського
Бажаючи сумлінно виконати свій обов’язок на виборах, шукаю тих, хто не хвалиться своїми добрими справами, а невтомно працює для України, дотримуючись Заповідей Божих. Хто не переходить з партії в партію, з фракції до фракції, а йде прямою дорогою, хто не робить стрімких кар’єр через голови ближніх, хто не розкошує, а здатен поділитися добром з біднішими…
Розглядаючи кандидатури на посаду міського голови Львова, дивуюся, чому туди масово рушили народні депутати? Чому ті, кому ми доручили представляти, захищати наші інтереси у Верховній Раді, покидають її та хочуть бути мерами? Хіба це гарно так легко покидати свої, народом делеговані, обов’язки?
Задумуючись над кандидатами на мера, зупиняюся на постаті Руслана Кошулинського. Втішає, що не набив людям оскомини, як дехто, хто багато раніше виборчої кампанії настирливо агітував за себе.
Відомим і впізнаваним Руслан Кошулинський став від 2012 року, коли став заступником Голови Верховної Ради VII скликання. Хоч перед тим у 2010-2012 роках він був депутатом Львівської міської ради, головою фракції ВО “Свобода”. Отже, знайомий вже з “кухнею міськради”.
Як тільки Руслан обійняв посаду віце-спікера, кореспонденти “Української Правди” взяли в нього розлоге інтерв’ю. При тому вони зазначили, що Кошулинський брав участь у робочі підготовчої групи парламенту, і запам’ятався їм словесними пікіровками з регіоналами. На їхню думку, “незважаючи на войовничий норов “Свободи”, Кошулинський інтелігентно “тролив” регіоналів, а його щира посмішка свідчила, що він легко підбирає ключі до людей”.
Справді, він, як заступник голови Верховної Ради, завжди був спокійний, виважений і переконливий.
Отож, із того інтерв’ю, яке на мою думку є аж надто щире (бо може бути використане ворогами й зависниками проти нього), постає перед нами постать людини з простим робітничим корінням та з глибокою інтелігентністю душі.
Не було в Кошулинського багатих батьків, широких зв’язків, самотужки йшов життєвою дорогою, самовдосконалюючи себе. І не соромиться він визнавати деякі вчинки своєї молодості, які називає неправильними. Ця щирість і самокритичність надзвичайно зворушує.
Імпонує, що не ганяється він за багатством і розкошами, веде спартанське життя спортсмена. Будучи добрим спортсменом-легкоатлетом, випускником спортінтернату, йому все ж не вдалося поступити до Інфізу (знаємо, що і там справи вирішував “блат”). Тож закінчив кооперативний технікум, отримав кваліфікацію кухаря, до якої ставиться з повагою і де мав визнані успіхи. У нього –великий досвід кухаря, який своїми руками зробив не одне весілля як шеф-кухар, приймав міністрів, президентів…
Після технікуму Руслан Кошулинський служив в армії, в Німеччині. Не ухилився, не відкупився, як не ухилився від мобілізації в сучасній війні. Після посади віце-спікера, маючи, мабуть, немало корисних знайомств, не хитрував, чесно пішов на фронт і ще далі є старшим сержантом-артилеристом, учасником бойових дій.
Подібних прикладів щось не бачу поміж теперішніми й колишніми депутатами!
Маючи можливість працювати в радянській торгівлі, де процвітало злодійство, покинув цю галузь, а щоб чесно заробити грошей для родини, поїхав на заробітки в тайгу. Важко працював в артілі, яка добувала золото, на півночі Красноярського краю. Там збагнув всю несправедливість совєтської системи, там зустрічався з українцями, котрі були виселені в часи сталінських репресій і не мали змоги повернутися на Україну. Там поклявся собі, що ні при яких обставинах не покине України.
Далі бажання служити Україні привело його до Соціал-національної партії, яка згодом перетворилася у ВО “Свобода”. І залишається вірним цій силі попри різні переслідування.
Бажаючи бути корисним партії та Україні, Руслан Кошулинський закінчив Тернопільський державний економічний університет, отримав фах юриста. (До речі, це той же виш, який закінчив і Віктор Ющенко).
Я особисто маю немало застережень не так до “Свободи” як ідеологічної партії, як до багатьох її членів, не замикаю очі на їхні помилки, але щодо Руслана Кошулинського не можу нічого злого в його діяльності побачити.
Звернула ще увагу, що згадуючи свого покійного батька, Руслан згадує останній урок, який подарував йому батько, і він називався так: “Труна кишень не має. Все туди не запхаєш, скільки б ти не мав”.
Отож і живе Руслан Кошулинський у зовсім непрестижному районі Львова, де й народився, автомобіля не має, любить по Львову ходити пішки. Через те добре бачить усі негаразди нашого міста.
Впевнена, така людина не скривдить нікого, здатна перейнятися потребами й болями простих людей. Вважаю Руслана Кошулинського дуже порядною людиною. По-справжньому порядна людина ніколи не буде пхатися до того, до чого не має здібностей. І порядно буде підбирати команду порядних і професійних людей.
Отож, дуже хотілося б мати Руслана Кошулинського міським головою.
