Чому Росія не зможе «проковтнути» Білорусь?
Олег Баган
7-го лютого в Сочі пройшла офіційна довгоочікувана зустріч президентів Росії і Білорусі Владіміра Путіна й Аляксандра Лукашенка і закінчилася вона без особливих політичних результатів. Цій зустрічі передували тривалі наполегливі дипломатичні дії з боку Москви з оформлення «культурного», «м’якого» тиску на владу Білорусі різними способами з метою схилити суверенну державу до «ще глибшої і повномасштабної» інтеграції з Росією. Хоча, здається, ці дві країни взаємозближені й інтегровані вже настільки, що годі й знайти приклад десь у світі більшої «спаяності» двох держав.
Чому так сталося? Чому Росія, маючи тверду імперську мету з поглинання всіх можливих країн колишнього совєтського простору, маючи в Менську цілком лояльний, ідеологічно близький собі режим А. Лукашенка, все ж не може досягнути своєї мети й остаточно «проковтнути» Білорусь?
Це, справді, парадоксальна геополітична ситуація сучасності. Поряд існують дві абсолютно авторитарні держави, в яких влада президента вирішує все, їх зближують панівні російська мова і культура (білоруська мова і культура в самій Білорусі перебувають на маргінесі й охоплюють заледве якихось 10% людності), вони об’єднані численними торгово-економічними зв’язками, солідаризуються в геополітичній настороженості щодо Заходу та ідейній ворожості до демократії, але зійтися на думці про цілковите об’єднання ніяк не можуть.
Як відомо, обидва президенти – А. Лукашенко в 1994 р., В. Путін в 2000 р. – прийшли до влади завдяки політичним спецопераціям всесильного КГБ, і тому системи і стиль їхнього управління своїми державами мають велику подібність, а це теж мало б посприяти абсолютному зближенню. Однак ні, ніяк не виходить.
Ситуацію з Білоруссю й Росією можна порівняти із типологічно подібною політичною і цивілізаційною ситуацією в Латинській Америці в ХІХ ст. Тоді в просторі від Аргентини до Мексики виникло на ґрунті боротьби із еспанським імперіалізмом відразу кілька незалежних держав. Всі вони мали подібну ідеологію (демократизму), розмовляли еспанською мовою і їх єднала еспаномовна креольська культура. Але ці країни подробилися на майже два десятки незалежних держав спочатку за законами географії-геополітики, коли вирішальним фактором ставало об’єднання певних природно виокремлених територій, а потім посварилися між собою і на основі ментально-цивілізаційних відмінностей: невдовзі після здобуття незалежності розділилася єдина Велика Колумбія на Венесуелу, Колумбію, Еквадор і Панаму. Їх чомусь не «обёєднала» єдина мова і культура. Часто доходило навіть до воєн між такими «близькими» і «духовно рідними» країнами. Так ставалося тому, що еспанські колоністи, які масово розселилися в Центральній і Південній Америці від ХVІ ст., змішувалися в різних регіонах з різними місцевими етносами, перебирали від них мовні і культурні архетипи, засвоювали їхні ментальні, духовні, соціальні стереотипи. Почалися невидимі на перший погляд процеси творення нових націй, які й «вибухнули» зі своїми інтересами у ХІХ ст. Щось подібне відбулося у ХХ ст. з арабськими країнами, яких також єднали одна мова і культура: цивілізаційні і ментальні фактори стали сильнішими і вирішальними. У Європі подібну ситуацію ми бачимо в Бельгії, де панівна франкомовна частина суспільства століттями протистояла будь-якому зближенню із одномовною і однокультурною Францією, бо відчувала себе у ментальному і цивілізаційному аспектах частиною великих Нідерландів; ще яскравіше це видно на прикладах німецькомовних Швайцарії і Австрії, які ніяк не приєднуються до спорідненої великої Німеччини, зберігаючи свою унікальну самосвідомість. У найближчій історії цей закон підтвердився у Хорватії і тепер ось у Чорногорії, коли ці два словянські народи не захотіли жити в одній державі з дуже близькими до них мовно і культурно сербами.
Між Росією і Білоруссю сталося щось подібне. Нещодавно телеканал «Настоящее время» (Прага) показав документальний фільм про життя в російській глибинці. І там був зафіксований один момент: герої фільму переїжджають через кордон між Росією і Білоруссю, якого насправді немає, бо влади цих двох країн, щоб продемонструвати «взаємну любов і дружбу», ліквідували його цілковито; і от вони чітко бачать, де закінчується земля Білорусі і починається територія Росії: дорога стала неякісною, на узбіччях – сміття, довкола занедбані господарства тощо. Інакше кажучи, цивілізаційно ці дві країни різняться відчутно.
Московія почала прагнути до захоплення білоруських земель ще від ХV ст., коли вона регулярно вела деструктивну політику щодо Великого князівства Литовського з метою стати гегемоном на просторі всієї Київської Русі. У ХVІ ст. Москві вдалося захопити найсхідніше велике білоруське місто Смоленськ, за яке потім довго тривала боротьба з Річчю Посполитою. У 2-й половині ХVІІ ст. Московія змогла частково просунутися з воєнними походами в східні землі Білорусі – Полоцьку, Могильовську, Гомельську. Більша частина білоруських земель разом із Менськом перейшла під владу Росії тільки після першого поділу Польщі у 1772 р. Відтоді з її боку почалася наполеглива політика етноциду щодо білорусів (литвинів за тодішньою етнонімією), яких московити офіційно не визнавали окремим народом, а лише «уламком єдиного руського народу», як і українців. Відтак повсюдно насаджувалися російська мова і культура, брутально викорінювалася білоруська Унійна Церква, яка на 90% (!) охоплювала тодішнє білоруське суспільство, ліквідовувалися всі форми традиційного самоуправління в Білорусі, зокрема права міст (магдебурзьке право), знищувалася або примусово асимілювалася білоруська еліта, яка ще в умовах Великого князівства Литовського виробила собі своєрідну квазінаціональну ідентичність (свідченням цього є чудові архітектурні залишки на провінції як символи її духовного і культурного виростання в етнічну протоформу). У ХІХ ст. темпи русифікації Білорусі набули колосальних обертів і лише великим дивом новій білоруській інтелігенції вдалося врятувати рештки білоруської культури і самосвідомості та створити основи білоруської модерної нації, зокрема закодувавши національну мову. Після большевицької окупації Білорусі у 1918 р. процеси денаціоналізації і русифікації білоруського суспільства набули ознак геноциду (масовий терор, системне винищення інтелігенції, сплановані соціальні катастрофи і бідність). Те, що залишилося від білоруської нації на 1990-і рр. (період здобуття незалежності після розпаду СРСР), взявся добивати А. Лукашенко, озброївшись ідеологією «неосовєтизму» і «слов’янської дружби». Тож на сьогодні білоруси належать до тих етнічних феноменів людства, які перебувають на межі цілковитої асиміляції. І все ж Росія ніяк не може до кінця поглинути цю максимально ослаблену національно, громадянськи поневолену, культурно й ідеологічно поруйновану націю. Чому?
Білорусь перед Росією рятують головні фактори: відмінна ментальність, відмінні цивілізаційні основи і психологічний жах її управлінської еліти перед централістським тиском імперії.
Хоча білоруська мова майже щезла і не грає ніякої ролі в консолідації білоруського суспільства, а білоруська культура перебуває на маргінесі, ментально білоруси відчувають свою відмінність від росіян, оскільки вони належать до балтійського цивілізаційного кола ще від доби Середньовіччя. Тобто білоруси є більше дисципліновані, на підсвідомому рівні окциденталізовані, духовно відкриті до Заходу, принаймні це виразно середньоєвропейський народ. Це й формує серед білорусів більшу соціальну відповідальність, вищу етику праці, акуратність і сумлінність суспільної і господарської поведінки, політичну толерантність. В більшості білоруси, може, це не усвідомлюють, але підсвідомо відчувають свою кардинальну відмінність від росіян.
Цивілізаційний фактор – це цілком оригінальна духовно-світоглядна структура білоруського народу. Особливо яскраво вона виявилася у ХVІІ–ХVІІІ вв., коли білоруси дуже легко і швидко стали на 90% унійною нацією, мимовільно протиставивши цю унійність як цивілізаційний фактор і панівним тоді на Білорусі полякам-католикам, і наполовину православним українцям, які саме тоді, на межі ХVІ–ХVІІ ст., робили собі з православ’я національну ідеологію аж до фанатизму (спочатку вибух емоційно пристрасної полемічної літератури – С. Зизаній, І. Копинський, І. Вишенський, З. Копистенський, Є. Плетенецький, Й. Борецький, М. Смотрицький, Л. Баранович та ін., а потім бурхливі і кровопролитні козацькі війни, які кардинально видозмінили українську національну ментальність). Інакше кажучи, живучи тоді з поляками й українцями в одній державі (литовці вже тоді перебували в стані крайньої асиміляції з боку поляків), білоруси зуміли потихеньку вибудувати собі захисні світоглядно-духовні структури у вигляді Унійної Церкви і цим захистити свою етнічну самобутність. На сьогодні Унійна Церква в Білорусі є суттєво зруйнована (ще від 1939 р., коли росіяни брутальним способом понищили сотні парафій та сотні тисяч вірних Унійної Церкви лише на основі шовіністичних указів Ніколая І і його уряду), її впливи мінімальні, в країні панує «казенна» РПЦ. Але, як і в ХVІІ ст. білоруси інтуїтивно перебувають в стані духовного пошуку, відчувають свою світоглядну відмінність від «русского мира».
І третій фактор, сьогодні найдієвіший для білорусів, це захисна психологія білоруської управлінської еліти, яка панує в країні від початку 1990-х р. Суворим і неодмінним законом для кожної імперії є забезпечення абсолютного порядку, повної покори, 100-відсоткової стабільності на всіх підконтрольних територіях. Росія завжди користувалася цим законом з особливою прецизністю. Тож білоруска еліта чудово розуміє, що з моментом, коли буде остаточно ліквідована білоруська державність, автоматично пропаде її легітимність на управління країною. А це означатиме, що російська управлінська еліта відразу візьметься викорчовувати владу нинішніх господарів Білорусі, адже вони, за її залізною логікою, не зможуть забезпечити абсолютного порядку, виявляти цілковиту покору, гарантувати повну стабільність. Відповідно до «етики» і «політичної культури» нинішньої російської еліти, це означатиме, що представників білоруської управлінської еліти почнуть знаходити десь «випадково замерзлими в лісі», вони почнуть часто гинути в різноманітних авто- та авіакатастрофах, почнуть умирати «від невідомого отруєння» тощо. Це і є той жах «теплих» і «дружніх» обіймів «старшого брата», який, гадаємо, досить виразно маячить перед уявою білоруської управлінської еліти. Тому вона воліє зберігати ту, хоч і не окреслену, химерну і дивовижну суверенність своєї держави, яка, однак, дає їй тверду безпеку життя під охороною власного білоруського КГБ, власної білоруської міліції, білоруських законів і всесильного в Білорусі «бацьки-президента» А. Лукашенка, який попри всі свої стратегічні провали, загальний комізм свого авторитаризму зберігає свій авторитет в складному і парадоксальному білоруському суспільстві і свою надійну систему керування державою.
І зараз ми можемо спостерігати хитру маневрову перемогу білоруської влади над Москвою, яка останній рік наполегливо шантажувала Менськ вищими цінами на газ і нафту, «люб’язно» вимагаючи при цьому остаточного злиття двох країн. Білорусь раптово уклала низку угод з Литвою, Норвегією, США та ін. країнами про альтернативні постачання до країни нафти і газу; А. Лукашенко зробив низку заяв про розвертання зовнішньої політики Білорусі в бік до НАТО, ЄС, США, навіть назвав стосунки з Вашинґтоном «особливо теплими і потрібними». Тобто багаторічні зусилля Москви на стискання зашморгу на шиї суверенної Білорусі знову обернулися у порожні жести: геополітичний хамелеон (офіційний Менськ), вдало прикинувшись «простачком», знову випорснув з лабет імперії; несподівано з хвилі пишних слів про «дружбу» і «братерство» вигулькнула химерна колюча постава «геополітичного дикобраза» – чогось незрозумілого і таємниче недоступного.
Нинішня офіційна українська політика щодо Білорусі є злочинно пасивною. Зрештою, це закономірно, як на державу, яка не має ніякої тверезої геополітичної стратегії. Тобто українська влада мала б розуміти, що Білорусь входить до геостратегічної зони національних інтересів України як органічно середньоєвропейська, спаяна з українським географічним простором країна. Тому нам потрібно не замикатися від Білорусі, хоч сьогодні вона нам чужа ідеологічно, а, навпаки, якомога ширше й активніше взаємодіяти з нею. Український політичний і цивілізаційний приклад є вельми повчальним і потрібним для білорусів, будь-які геополітичні, культурологічні, соціальні українські інтенції обєктивно стають стимулами для білорусів. Так, сьогодні білоруси занадто залежать пропагандивно та світоглядно від російських інформаційних та культурологічних впливів, і тому не в змозі співдіяти з Україною у плані формування нового обличчя Середньої Європи, витворювання собі нової ідентичностфі і планування нових цивілізаційних тенденцій в цьому макрорегіоні. Однак через постійні широкі політичні контакти, торгівельно-господарські звязки, через інтенсивніші культурні контакти Україна могла б поступово змінювати Білорусь, принаймні на рівні підсвідомих ментально-ідеологічних мутацій. Зараз на цьому рівні щось відбувається, але тільки завдяки ініціативам окремих політичних середовищ, але не держави. Адже очевидно, що нам всім бракує спільних українсько-білоруських видань і політологічних сайтів, культурологічних організацій і різноманітних фондів, які б стимулювали наші взаємини, бракує живих контактів політиків і науковців, бізнесменів і управлінців, просто бракує кафедр білорусистики в українських університетах і спеціальних книжкових видань, щоб ми ліпше знали нашу спільну історію і культурну взаємодію в минулому. На жаль, покищо Україна, хоча й просунулася значно далі в національних та демократичних вимірах, не стала для Білорусі зразком для наслідування, не стала тим привабливим прикладом, який може виконувати роль «тягача» у сфері геополітики і загального соціально-політичного розвитку, як, скажімо, для України від 1990-х рр. стала Польща. І в цьому полягає головна проблема сучасної ситуації стагнації в процесах формування нового обличчя Середньої Європи.
