Чому нам не радісно 9 травня
Знову наступає 9 травня – день визначний і поворотний в історії. Та різні почуття викликає ця дата: в кого скорботні, в кого радісні, а в кого із сумними роздумами. Деякими з таких роздумів хочеться поділитися з читачами…
9 травня визначається, як день перемоги над гітлерівськими загарбниками. Справді, вагома й значима перемога над страшним злом, яке несла світові людиноненависницька гітлерівська ідеологія. Перемога, яка здобулася мільйонами людських життів, що, насамперед згадується цього дня… Весь світ повинен схилити голови перед пам’яттю про полеглих у цій жорстокій війні.
Та чи можемо в цей день відчувати радість? Для західних областей України це запитання є просто риторичним, бо всі пам’ятають нові нещастя, які приніс на наші землі радянський визволитель.
Після польської й німецької окупацій на цих землях настала ще страшніша окупація, від якої страждали й гинули не лише ті, хто не корився новій владі, а й тисячі ні в чому не винних людей. Їхньою виною вважали “визволителі” те, що розмовляють вони українською мовою, а не хочуть переходити на “общепонятный язык”, що вірять в Бога й моляться йому, а не хочуть величати Леніна-Сталіна. Великою виною було те, що західні українці пам’ятали і шанували свої історичні символи – синьо-жовтий прапор і герб-тризуб; за це нова “совєтська” влада суворо карала: арештовувала, била, вивозила в Сибір…
Тисячі й тисячі жителів Західної України було вивезено з рідних земель на північ і в Сибір. На їх місце приїжджали все нові й нові “визволителі”, які заходами радянської пропаганди були настроєні ворожо до місцевих жителів…
То ж, чи можна дивуватися, що все більше галичан і волинян підтримували боротьбу Української Повстанської Армії, масово вливалися в її ряди?
Хотілося б запитати наших братів зі Сходу: а як вони поступали б на місці галичан? Коли б приїжджали до них незнайомі люди і виселяли їх з рідних осель? Коли б ненавиділи й кривдили їх лише за те, що були вони більш культурними й духовними, що за понад двадцять літ радянської влади було знівельовано на Сході?
Хіба можна звинувачувати УПА, ненавидіти її лише за те, що намагалась захистити свій народ? На чужі землі УПА не йшла, на Росію не зазіхала! Тому народ підтримував її, тому й сьогодні корінні галичани схиляють голови перед її діяльністю.
Хотілось би, щоб наші брати зі Сходу приїжджали до нас і прислухалися до спогадів місцевого населення, а не вірили наклепам і брехні різних симоненків і табачників.
Та, мабуть, найбільш ганебною стала боротьба совєтської влади проти духовності галичан, проти їхньої релігії.
У весняні дні 1945 року, коли в Європі закінчувалася Друга Світова війна, в Галичині почалася жорстока війна проти Української Греко-Католицької Церкви.
Задуманий Сталіним у Москві ще 1943 року і розроблений полковником держбезпеки Г.Карповим план ліквідації УГКЦ почав здійснюватися. 11 квітня 1945 року було арештовано католицьких владик на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим. Про це виконавці з НКГБ зараз же повідомили в ЦК ВКП(б)У Зленкові: «По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки – з них 1 митрополит, 2 єпископи, 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв’язок з духовенством – 4 особи» /Державний архів Львівської області, ф.3, оп.1, спр.212/.
Це називалось «операція по вилученню антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по м.Львову та області».
Прийшовши на наші землі, “визволителі” безпардонно нищили цвіт нашої духовності. Нищили тих, хто вчив свою паству любові й милосердя, нищили тих, кого всі шанували й любили.
14 квітня 1945 року вдосвіта була оточена Духовна Семінарія у Львові. Деякі отці-наставники і теологи були арештовані, а решту всіх «осіб призовного віку» (як сказано у рапорті) було під конвоєм направлено у військкомат для призову на військову службу. Це понад сто п’ятдесят майбутніх душпастирів! Так було зліквідовано Львівську Богословську Академію – найвищу українську цитадель духовності.
Далі почався жорстокий наступ нової совєтської влади, тобто тих, хто називав себе “визволителями”, на галицьких священиків. Нова влада, знаючи про беззаперечний авторитет і вплив галицького духовенства на галичан, постановила зліквідувати УГКЦ і замінити її послушною комуністичній владі Російською Православною Церквою.
І коли в Москві лунали залпи салюту перемоги над німцями, в Галичині лунали постріли по місцевих жителях. Літо та осінь 1945 року ознаменувалися жахливими репресіями проти галицьких священиків та їхніх сімей.
Серед багатьох тисяч було заарештовано і мого дідуся, 63-річного священика, який усі свої діла і помисли посвятив рідному народові. Не дбав про власні маєтки, ніколи їх не мав, ніколи не брав жодної відпустки, все життя денно і нощно служив своїм парафіянам, дбав не лише про їхні душі, а й захищав їхні матеріальні інтереси, не раз захищав від тиску польської державної влади, вчив прогресивно господарювати, організовував для них “Кооперативи”, товариства “Сільський господар”, “Овочеву шкілку” і т.п. І така людина була заарештована пришельцями лише за те, що відмовився зрадити свій обряд!
Які почуття мало викликати таке “визволення”?
Дідуся засудили на 10 років ув’язнення, а бабусю вигнали із парохіального дому, де вони жили, прямо на вулицю. Ні дідусь, який повернувся з ув’язнення інвалідом, ні бабуся ніколи не отримали ні копійки пенсії від так славленої комуністами совєтської влади. За таким щастям тужать вони тепер? Як маємо сприймати їхні блюзнірські патякання про щастя в Радянському Союзі?
А мій вуйко, молодий священик, будучи заарештованим “визволителями” так і не повернувся, був закатований у львівській тюрмі “на Лонцкого” тими “носіями щастя й свободи”. Згинув лише за те, що відмовився підписати “православ’я”, залишив сиротами трьох маленьких дітей. Тож як мають вони радіти у день перемоги? Яку радість принесла нам перемога одного зла над іншим?
Так гинули тисячі й тисячі галицьких священиків та їхніх сімей. Чи слід дивуватися, що галицька молодь масово встала на збройну боротьбу проти такого “визволення”? Вони захищали свої традиції, свій спосіб життя, вони не йшли на інші землі, не насаджували свої порядки в чужому домі…
Чому того не можуть зрозуміти крикуни від сучасних комуністів? Чому так ненавидять тих, хто діяв на теренах Галичини, пам’ять про кого свято шанують усі корінні галичани? Наші вояки ОУН-УПА не зробили ніякого зла на їхніх землях, не нищили їхніх домівок, не вивозили їх у Сибір… То звідки така ненависть і лють? Від нечистої совісті чи від нечистого?!.
Тож, коли говоримо про «День перемоги», хотілося б дістати відповідь і на такі запитання.
Лідія Купчик
