Борис Мозолевський – археолог, поет, дослідник скіфського періоду історії України (30 років тому)
30 років тому:
13.09.1993 – у Києві помер Борис Мозолевський, археолог, поет, дослідник скіфського періоду історії України. Діда «розкуркулили» та репресували, батько загинув в часі війни. Навчався у спеціальній школі військово-повітряних сил, відтак вступив до Єйського вищого військово-морського авіаційного училища, студіював з майбутніми космонавтами Г. Шоніним і Г. Добровольським. Однак не завершивши навчання демобілізований через скорочення армії. Працював кочегаром й одночасно, змінивши фах, заочно продовжив навчання на історико-філософському факультеті (кафедра археології) Київського державного університету (1958-1964). Від 1965 працював редактором у видавництві «Наукова думка», звідки звільнений за редагування дослідження Олени Апанович «Збройні сили України у першій половині ХVІІІ ст.», яке цензура кваліфікувала як «буржуазно-націоналістичне». Працював заступником начальника експедиції Інституту археології АН УРСР, проте на перешкоді кар’єрного зростання став поетичний талант. Вірші почав писати з дитинства. Спершу, до початку 1970-х, віршував московитською мовою, але навчаючись в університеті почав переосмислювати власну ідентичність українця і відтак перейшов на українську. Але не залежно від мови його поезія була виразно антикомуністична.
Здесь и термин не тот,
и понятья не прежние,
И граница меж нами идет не по рву,
Но компанию эту Хрущевых и Брежневых
Я товарищами – не назову…
До того ж мав необережність, а чи швидше сміливість не ховатись з подібними рядками та їх поширювати. Ба більше на вечорі поезії у Київському технікумі зв’язку зачитав по змісту правдиві, але в очах влади злочинні рядки:
Фридрих Энгельс! Какими тропами
Поднимались мы к безднам, срываясь вниз,
Чтоб однажды открылось, что был утопией
Марксом выстраданный коммунизм….
Після цього був звільнений з інституту та на три роки повернувся до звичної колись праці кочегаром. На цій почесній для чесної людини «посаді» познайомився з Василем Стусом. Лише завдяки друзям та хронічному дефіциту фахових археологів через розгортання велетенського промислового будівництва у східних регіонах України в 1968 вдалося поновитися позаштатним співробітником Інституту археології. Перебував під наглядом КҐБ і лише сенсаційне відкриття, зроблене ним в часі археологічних розкопок вберегло від жорсткої реакції репресивних органів. 21.06.1971 експедиція під його керівництвом, розкопуючи «неперспективний» на думку солідних вчених курган Товсту Могилу поблизу м. Покров Дніпровської области, розкрила багате скіфське поховання в якому серед численних скарбів була золота пектораль, що належала скіфському царю ІV століття до Р.Х. Маса нагрудної прикраси 1148 г із золота 958 проби. В один момент позаштатний археолог і водночас антирадянщик став всесвітньо відомим науковцем, а це подарувало йому зовсім інший статус, який давав якісь мінімальні гарантії безпеки, навіть в тоталітарній системі. Розуміючи, що подібні знахідки відразу забирає Москва як «своє культурне надбання», дослідник одягнув пектораль на шию, замаскував тілогрійкою, привіз до Києва, при допомозі Олеся Гончара пробився в найвищі владні кабінети і продемонстрував її першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту в присутности голови Інституту археології АН УРСР Федора Шевченка та президента АН УРСР Бориса Патона. Після цього, навіть попри постійний тиск Москви доправити її в столицю, вона таки залишилась у Києві та нині зберігається в Музеї історичних коштовностей України. А сам археолог отримав у Києві трикімнатну квартиру, посаду молодшого наукового співробітника в Інституті, стабільну заробітну платню та деяке послаблення з боку спецслужб. Став одним з найавторитетніших дослідників скіфських курганів, захистив кандидатську дисертацію (1980), до кінця життя працював на науковій роботі в Інституті археології, прийнятий до Спілки письменників України. Проте за кордон все ж не випускали. Загалом дві третини скіфського золота, що зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України віднайдено Мозолевським. Підготував докторську дисертацію, однак важке захворювання на рак не дало можливости завершити цю працю. Був двічі одружений і обидва рази невдало, лише останні дванадцять років доля звела з вірною подругою, вчителькою за фахом. Народився у с. Миколаївка Миколаївської области 1936.
Не всім судилось помирать під кулями.
Мій дід у землю вклав свої роки.
За пару коней діда розкуркулили
Та й повезли «спочить» на Соловки.
Я знов до моря, певно, не поїду.
Я «Жигулі» собі не наживу.
Я краще в Соловки піду за дідом,
Аніж неправду правдою назву.
* * *
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?
* * *
(до Василя Стуса)
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні ґрати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
* * *
Ви, що найкращих кинули за ґрати, –
Куди ви нас ще можете вести?
Вчепилися за термін «бюрократи»!
Які ви бюрократи? Ви – кати!
Кати, хоч і спите по теплих нішах,
В оренду здавши ремесло своє!
Страшна доба. Гряде ж – іще страшніша.
Вулкан гуде, і час його – проб’є.
* * *
І коли просвистить під тобою
Та безжальна остання коса,
Ти над світом зведешся вербою
І вростеш в молоді небеса.
Гожі зорі тобі з високості
Заплітатимуть в листя свій спів.
Будуть птиці до тебе у гості
Прилітати із рідних степів.
