Богдан Ковальчук: За що я на Майдані?

Безумовно, цими днями було побито всеукраїнський рекорд: на головній площі Стольного Граду Києва зібралося людей настільки багато, що, либонь, старий-добрий Віктор Ющенко тихенько заздрить із якого-небудь свого прихистку. За рахунком великим, ниньки на Майдані чути відгомін минулого дев’ятирічної давнини… проте з величезною поправкою: немає лідера. Для чого ж тоді, запитаєте, люди там перебувають попри холоднечі-хурделиці, реальні загрози бути побитими й закинутими десь до застінок чергового СІЗО? Не беруся дати відповідь за всіх, проте сам за себе – легко!

Гадаєте, Майдан приведе нас до Європи? Аж ніяк: за такої влади, котру маємо нині, не станеться анічогісінько – дарма, що на площу вийшло стільки людей, що яблуку там ані руш.

Чи ж думаєте ви, що Єврореволюція призведе до кадрових змін поміж владоможців? Хотілося б на те сподіватися, проте, щонайменше, маловірогідно. І це є погляд не песиміста, а радше реаліста, який пильнесенько (будучи, де-факто, осторонь) спостерігав за всіма трьома роками каденції нинішнього Президента. Гадаю, той дядя так просто клейнод не віддасть…

То за що ж стою на Майдані особисто я? Чому змушений витримувати холод, голод, репресії від самі-знаєте-кого просто у голову «тупим предметом» (ім’я їхнє, як у книжках про Геррі Поттера, називати зась, бо інакше, мовляв, буде капець), притому маючи нині чи не найважливішу сесію в університеті?

Відповідь простіша, ніж здається. Вслухайтеся…

Я на Майдані за друзів. За своїх побратимів, студентів, яких побили кийками і ногами певні вельмишановні павнове – і разом із ними вбили цими ж кийками, цими ж ногами українську демократію.

Я на Майдані – за своє кохання; я тут за власну Помаранчеву Мрію, яку навряд чи колись досягну.

Я на Майдані – за студентів у цілому. Вони заслуговують на набагато краще, ніж те, що мають наразі. Вони є й завше лишатимуться квітом цілої нації (згадаймо Крути!). Чи має право абихто з абияким званням ламати їм руки й ноги, розбивати голови, кидати до буцегарень?

Я на Майдані – за патріотів. Не за «Слава Україні! Героям слава!», позаяк ті, хто лементують подібне, маючи за правило, не роблять ані дрібниці, щоби бодай якимсь чином ушанувати і власну Україну, і її Героїв. Я – винятково за справжніх патріотів незалежно від територіальної ознаки («Схід і Захід разом!». Не забули, товариство?!) – за тих, хто стоятиме до останнього.

Я на Майдані – за тих стареньких людей, які зі слізьми на очах віддають молоді останнє, що мають, щоби ті лиш могли погрітися й попоїсти. Про яке, на Бога, «совєцьке» покоління може йтися, коли ми з вами – українці! – наразі робимося свідками такого безпрецедентного явища?..

Я на Майдані – за мрію. За колись профукану, проте нині, може, знову відроджену Помаранчеву Надію… Хай поміж трьома, чотирма, п’ятьма чи бозна-скількома там іще опозиціонерами ніколи не буде єдності, та я Сподіваюся. Єдності поміж політиканів не буде, а ми попри все Сподіватимемося.

Я на Майдані – проти насилля. Виступаючи за мир, за єдність та порозуміння, тяжко сприймати наявне сьогодні мірило пролитої крові. От-от її (крові) зробиться ще більше… А з того що?

А ви за що на Майдані? Чи проти чого/кого? Замисліться на хвильку, відтак осяяння прийде саме собою. Переконаний: ви тут стоятимете до самого переможного дня… поряд зі мною.

Я також стоятиму до останнього… Можливо, не фізично. Проте морально я буду з кожним із тих, хто на нашому славному Майдані. У мене сесія, складаю іспити. Проте повірте: я однаково з вами. Нікого не мають кривдити без вини. І за це… певно, саме за це, ми всі рано чи пізно покладемо всі старання і вміння.

Слава Майдану! Україні ж буде слава тоді, коли вона зробиться Україною…

Богдан Ковальчук