Бельгійські уроки для України

Олег Баган

Останні травневі вибори до європарламенту продемонстрували глобальну тенденцію вправо в політичних уподобаннях європейців, через що на вищій політичній арені континенту несподівано з’явилося багато націоналістичних партій. Особливо цікавою склалася ситуація в Бельгії, де перше й друге місця посіли дві націоналістичні фламандські партії – «Новий фламандський альянс» і «Фламандський інтерес». Загалом політична ситуація в Бельгії в останні роки є надскладною, в країні постійно розпалюється всеохопний етнічний конфлікт між валлонською і фламандською частинами бельгійського суспільства, що призводить до систематичних криз уряду і лунких заяв про розкол цієї загалом успішної в соціально-економічному плані, вельми модернізованої держави. Отже, сьогодні наша розповідь про причини цього масштабного конфлікту й етнокультурні особливості Бельгії, про націологічну логіку політики і корисні уроки бельгійського історичного досвіду для України.

Бельгія належить до країн, які фундаментально впливали на цивілізаційне, геополітичне, ментально-культурне обличчя Європи. Невелика розмірами, вона через своє геополітичне розташування виявилася на самому вістрі тих історичних процесів, які формували ціннісний, соціальний, естетичний поступ всього нашого континенту. Водночас Бельгія концентрувала в собі велике етнічне, ментально-расове протистояння між германським і латинським світами, яке парадоксальним чином виразило її понадчасову особливість. Сама назва країни – «Бельгія» – є дещо штучною, її їй дали політики-самостійники у 19 ст., використавши давню назву кельтського племені белґів і римської провінції Белґіка. Натомість в історії ця територія мала дві інші назви двох її частин: Фландрія і Валлонія. Знаменитий бельгійський історик Анрі Пірен доводив, що вже у 6 ст чітко визначилися на цій землі зони розселення латиномовних валлонів, тобто кельтів (ґаллів), які прийняли від римлян латинську мову, і германомовних фламандців, нащадків германських племен франків і фризів. Згодом латинська мова перших еволюціонувала у французьку, а германські діалекти других – у нідерландську мову. І так протягом півтори тисячі років франкомовні села стояли супроти фламандських, не поступаючись одні одним ні на йоту, не піддаючись одні перед другими жодним мовним асиміляціям! Мовний кордон між ними залишився незмінним і твердим, незважаючи на ніякі процеси модернізації та урбанізації. У цьому полягає феномен Бельгії. Саме це затяте протистояння відобразили останні вибори.

На прикладі Бельгії ми маємо історичну ілюстрацію того, як одна політична нація витворювалася не під тиском одного головного етнічного ядра, як це було в більшості народів світу, а через гру факторів геополітики, релігійності і культури. І в цьому полягає парадокс Бельгії.

Роль геополітичного фактора. Упродовж століть територія Бельгії була своєрідним буфером між Німеччиною (яка від 10 ст. творила свою імперію під назвою «Священна Римська імперія німецької нації») і Францією, яка постійно стреміла до гегемонії в Західній Європі. Саме французи постійно рухалися політичною силою на північ, щоб асимілювати фламандський етнічний простір, який вздовж Північного моря підходив під саму їхню столицю – Париж, ніби підважуючи її геополітичну вагу. Нагадаємо, що такі значні міста Північної Франції, як Ліль, Дюнкерк, Лан, Арас тощо, – це колишні фламандські міста, поступово захоплені й асимільовані французами. З протилежного боку Німецька імперія постійно напирала на всі великі Нідерланди, тобто на нинішні землі Голландії й Бельгії, бо ті вабили її своєю розвинутою господаркою (ця вправність дотепер характеризує нідерландців і дивує в них), величезними торгівельними спроможностями (саме нідерландські міста-порти відіграли виняткову роль в піднесенні морського феномену Європи як океанічної цивілізації, тобто цивілізації експансії, підприємництва, динамічної глобальної торгівлі та обміну інформацією; фламандський Антверпен був найбільшим і, очевидно, найважливішим містом Західної Європи у 12—15 ст.). Тому війна за Бельгію тривала століттями, прибираючи різні форми: навіть ще у 20 ст. імператорська Німеччина в 1-й Світовій війні й гітлерівська Німеччина в 2-й Світовій війні стреміли до цілковитої перемоги саме в Бельгії й остаточної інтеграції її в німецький простір. Однак не вийшло.

Отже, спочатку, у 12—14 ст., майбутня Бельгія зберегла свою ідентичність завдяки вдалому маневруванню між потугами імперських держав, завдяки вибухові своєї господарки та торгівлі, з чого народився феномен фламандських та загалом нідерландських міст. Низинні землі (так назва «Нідерланди» перекладається з німецької) – це насамперед урбаністична цивілізація. Не випадково, такі міста, як Антверпен, Ґент, Брюґе, Амстердам, Ротердам, Утрехт та ін. стали символами Європи й європейськості як центри їхньої особливої активності.

Наступним геополітичним фактором при формуванні Бельгії стало приєднання через династичні шлюби її території разом з усіма Нідерландами до Бурґундського герцогства у 1384 р. Тоді Бурґундія підсвідомо потягнулася до витворення власного геополітичного центру тяжіння як можлива окрема державна й культурна форма на східному березі Райну і в Передгір’ї Альп, що вилилося у засліплену довготривалу боротьбу цих східних французів проти власної корони під час Столітньої війни між Англією та Францією. Прихід влади бурґундців, яка протривала майже рівно 100 років – до 1482 р., – суттєво посилив франкомовних валлонів, які могли занепасти під впливом тоді бурхливішої культури й соціальної активності фламандських міст, і цим збереглася своєрідність Південних Нідерландів.

Внаслідок нових династичних шлюбів спочатку Марії Бурґундської із Максиміліяном Габсбурґом, через що Бурґундія на певний час знову посилилася щодо Франції після нищівної поразки у 1477 р., а потім їхнього сина Філіпа з еспанською принцесою Йоанною (яку через засліплене кохання до нього нарекли Безумною), всі Нідерланди разом із Бельгією перейшли під владу могутньої Еспанії, тодішньої нової лідери Європи. Еспанське панування у цій абсолютно контрастній за ментальністю, культурою, соціальним укладом країні було дуже важким і часто жорстоким, що вилилося у 1566 р. у велику і вельми знакову для всієї Європи нідерландську революцію. Ця революція набула фанатичних ознак через те, що на той час більшість нідерландців стали протестантами-кальвіністами, і тому боролися з еспанцями-католиками, як із головною перепоною для них на шляху до нового світла Віри. Так склалося, що в Південних Нідерландах, тобто на території нинішньої Бельгії, очевидно під впливом валлонського фактора, через близькість католицької Франції переважно збереглася католицька конфесійність, яка й розділила єдині Нідерланди. Тож геополітичний фактор переріс у релігійний.

Роль релігійного фактора. Надзвичайно жорстока війна за незалежність Нідерландів, яка з перервами тривала понад 100 років, до кінця 17 ст., завершилася тим, що Південні Нідерланди (Бельгія) залишилися під владою еспанських Габсбурґів, а Північні Нідерланди (Голландія, або Республіка З’єднаних Провінцій) перетворилися на найпередовішу державу Європи, яка стимулювала й визначала її напрямні розвитку в усіх сферах: торгівлі, фінансів, нових технологій, політичних принципів, права, мореплавства, філософських ідей. В основі успіхів голландців лежали етика й світогляд протестантизму, які призвели до того, що цей відносно маленький народ був присутній при всіх вирішальних цивілізаційних проривах в усіх куточках світу: від мису Доброї Надії до Канади, від Карибського моря до Нової Зеландії та Індонезії. Натомість консервативніша через свій католицизм Бельгія, під тягарем еспанськоої влади, почала суттєво відставати.

Релігійна революція Мартина Лютера призвела до ще однієї кардинальної видозміни в Нідерландах і Фландрії зокрема. До 15 ст всі нідерландці зберігали мовну і культурну єдність із німецьким світом. Нідерландська мова натоді ще не відокремилася від німецької і була спорідненою із нижньонімецькими говорами всієї Північної Німеччини. Коли ж М.Лютер своїм перекладом живою німецькою мовою Біблії здійснив революцію в німецькій культурі й свідомості, то при цьому він використав переважно верхньонімецькі і середньонімецькі діалекти, зіпершись на культурні традиції південнонімецьких і середньонімецьких регіонів, які мали свою перевагу через різноманітність і багатство. Сам М.Лютер походив із центральної землі Тюринґія. Тож цілком віддалені від Середньої і Південної Німеччини Нідерланди почали не розуміти нову літературну мову, дещо штучну і незвичну для них, почали культурно віддалятися від німецького світу і, закономірно, в них почала формуватися цілком окрема ідентичність.

Роль культурного фактора. На початок 18 ст. Північні й Південні Нідерланди вже являли собою цілком відмінні цивілізаційні основи, хоча до кінця ще й не усвідомлювали цього, головно через те, що мова голландців і мова фламандців була єдиною. У 1700 р. помер еспанський король Карл ІІ, який не залишив по собі нащадків в ослабленій колись світовій імперії. Почалася війна за еспанську спадщину, в основному між австрійськими Габсбурґами і французькими Бурбонами. У 1714 р. через вдалу союзницьку політику перемогли Габсбурґи, заручившись підтримкою могутньої Англії й Голландії. Відтак Південні Нідерланди перейшли під владу Австрійської імперії. Однак головна причина нового культурного і світоглядного перевороту, який по-новому почав змінювати ідентичність майбутніх бельгійців, полягала не в австрійській, загалом виваженій і толерантній владі, а в колосальному культурно-цивілізаційному впливі Франції, яка переживала тоді особливий період свого культурно-інтелектуального піднесення. Зрозуміло, що головними агентами поширення французьких культурних впливів стали валлони з південної частини Бельгії, які розмовляли романською валлонською мовою, тобто мовою, яка виросла з латинської основи і була дуже подібною до французької. Саме в цей час французька мова як надзвичайно багата, розвинута, модна і перспективна почала витісняти власне валлонську мову, яка існувала від Середньовіччя. Згодом це призвело до того, вже у 19—20 ст., що французька цілком витіснила валлонську як мова елітарна і це поставило проблему про самостійність валлонської мови (і досі ця проблема визнання валлонської мови окремою романською мовою є відкритою в науці).

Інакше кажучи, якщо в 12—16 ст. на території сучасної Бельгії відбувалися процеси постійного культурного домінування германомовних фламандців, то в 17—18 ст. розвинулися процеси культурної переваги франкомовних валлонів, і з цим ці два народи увійшли в еру націоналізму 19—20 ст. Це протистояння й є головною раною, яка болить обидва народи і яка дотепер будить в них взаємну змагальність і ворожнечу, аж до нетерпимості.

У 1789 р. почалася Велика французька революція, бельгійці першими підтримали «братній народ» і розпочали свою революцію проти консервативної Австрії. Невдовзі їм на допомогу прийшли революційні війська «старшої сестри» і в Південних Нідерландах на 25 років, до поразки Наполеона під Ватерлоо і Віденського конгресу 1815 р., встановилося французьке «передове» правління. Територія Бельгії була приєднана до імперської Франції в статусі звичайної провінції. Це дало поштовх до ще ширшого і глибшого проникнення французької культури і, звичайно, мови в суспільний простір майбутньої Бельгії, це ще більше стимулювало домінування валлонів над фламандцями. Однак Віденський конгрес, користуючись правом переможців, вирішив різко розвернути історію цієї землі: він передав землі Південних Нідерландів в «органічне» володіння Північним Нідерландам, формально єдинокровним і єдиномовним. І тут своє слово сказали ті націотворчі фактори, які ми щойно осмислили, – геополітичний, релігійний і культурний: південні і північні нідерландці виявили вже в перші роки перебування в єдиній державі стільки відмінностей між собою у плані соціальної поведінки і політичних традицій, ментальності й духовних уявлень, естетичних смаків та творчих устремлінь, що їхня мовна спільність, якою нова влада намагалася поєднати два народи, виявилася абсолютно павутиновою. Зрозуміло, що тут сказали своє слово франкомовні валлони, які дивилися на прихід чужих їм голландців, як на нашестя. Що цікаво, самі голландці повелися щодо своїх «родичів» вельми некоректно і нерозумно: вони насміхалися з діалектних особливостей фламандських говірок, зневажали громадянські й звичаєві традиції цієї такої близької і водночас такої далекої країни, демонстративно і деструктивно поводили себе як нові культуртрегери, ігноруючи все місцеве. Логічно, що такий стан справ вже через 15 років вилився в визвольну революцію 1830 р., яка й народила нову державу зі штучною назвою «Бельгія», а етно-географічні поняття «Фландрія» і «Валлонія» відійшли в історію.

Весь період, починаючи від 17 ст., в цій країні тривало культурне і соціальне домінування франкомовних валлонів, яке тепер, в нову еру індустріалізації, отримало ще й економічні чинники. Саме франкомовні райони Південної Бельгії, а це провінції Ено, Намюр, Льєж, Люксембурґ і південна частина Брабанту включно зі столицею Брюселем, почали перетворюватися на «виробниче серце» країни та й усієї Європи. Так намітилася ще одна лінія розділу між валлонами і фламандцями: перші – це переважно активні, підприємливі люди, буржуазія й пролетаріат, сильно урбанізовані й модернізовані; другі – це жителі дещо загальмованих районів, часто рільники, фахівці застарілих професій, консервативні. Відповідно сформувалися різні психотипи цих двох народів: валлонець – балакучий і меткий, дуже динамічний і скептичний, часто атеїст; фламандець – мовчазний і спокійний, понуро працьовитий, вельми релігійний і дисциплінований.

Ось малюнок цих відмінних регіонів від класика бельгійської літератури Каміля Лемоньє, який передає, що таке душа Бельгії: «У Фландрії всі шляхи ведуть до бастіонів, цвинтарів, ратуш і могил; вони тягнуться вздовж річок, попри сплячі канали та поля, де, немов символ народу, ростуть коноплі, капуста, пшениця і льон; відтак ці шляхи ведуть до моря. У Валлонії всі шляхи простують до шахт, каменеломень, фабрик чи металургійних заводів; вони оточені лісами, скелями та чорними полями і зникають десь в глибині землі. Шляхи ж – це життя, що змінюється, відповідно до краєвидів і вдачі…»

Усі описані вище пертурбації на території Бельгії призвели до витворення у психології фламандського етносу того комплексу, який в Україні звикло називають малоросійським, тобто комплексу провінційності, неповноцінності, самообмеження, громадянської дріб’язковості, національного відступництва (асиміляції). Тому на початок 19 ст. фламандська народність почувала себе ущемленою, приниженою, загроженою. Все французьке в новій державі Бельгія виступало як абсолютна перевага імперської культури, вищість розвинутішої мови, зверхність успішнішої цивілізації. І тут перед нами постає та проблема, яку ми маємо сьогодні в Україні: домінування російської імперської культури, вперта наступальність і всепроникливість російської мови, суспільно-політична і статусна зверхність проросійської частини соціуму в державі, яку таємно і вперто різноманітні сили прагнуть зробити все-таки новою Малоросією. Відтак самостійна бельгійська держава для двох нібито рівних народів стала насправді державою однобічної переваги валлонів, в якій все господарство й соціальна політика були організовані так, аби марґіналізувати й обмежити в можливостях фламандські регіони. Центральний уряд країни програмно розвивав промисловість лише Валлонії, виділяв додаткові субсидії лише Валлонії, вкладав кошти в систему освіти й науки лише Валлонії. Щось подібне відбувалося в Україні, в умовах формально автономної УРСР в совєтський період: велика індустрія передусім розвивалася в російськомовних районах, великі капіталовкладення йшли тільки в головні міста-центри російської колонізації (Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Донецьк, Луганськ, Маріуполь тощо), а аграрні українські райони, як то Волинь, Полісся, Поділля, Правобережне Подніпров’я, Галичина, Закарпаття, навмисне обмежувалися в субсидіях і загалом в плані розвитку.

Від самого початку існування незалежної бельгійської держави (офіційно 7 лютого 1831 р., коли була прийнята демократична Конституція) французька мова наказовим способом була введена в усі головні сфери управлінського й ділового життя. Водночас влада підступно повела тиху війну проти фламандської мови шляхом анархізації її офіційного правопису (щось подібне відбувалося й у совєтській Україні), який протягом чотирнадцяти років (1830—1844 рр.) змінювався аж 6 разів (!), шляхом різноманітних заборон та обмежень, надаючи їй образу «провінційної», «безперспективної», «невиразної» тощо.

Реакцією на це став фламандський національний рух відродження, який зародився ще наприкінці 18 ст. в умовах загальної революційності та зацікавлення національними коренями в дусі романтизму в усій Європі. Його лідером став Ян Франц Віллемс (1793—1840) – письменник, філолог, культуролог, політик, який створив концептуальну програму фламандського націоналізму з гаслом «Мова – це весь народ», з планами системного вивчення старофламандської культури доби Середньовіччя (серед іншого Я.Ф.Віллемс знайшов первісний фламандський варіант рукопису «Роману про лиса», твору, відомого в усій Європі, як дотепної сатиричної алегорії на людські соціальні стосунки, який використав і наш І.Франко для свого шедевру «Лис Микита»), з програмою формування мовно-культурної єдності із Голландією. Саме тоді народилося інше бойове гасло фламандського націоналізму: «У Фландрії – все по-фламандськи!».

Справжній ідейно-естетичний переворот у фламандській літературі здійснили два письменники-романтики: К.Л. Ледеґанк (1805—1847) і Г. Консьєнс (1812—1883), які, подібно до нашого Т.Шевченка, витворили ново фламандську літературну мову (хоча офіційно вона називається в країні нідерландською, бо, справді є лише її діалектом). Відтак по всій Фландрії почалася наполеглива боротьба з усім французьким, у сферах освіти, преси, науки й університетів, громадського життя. Подібно до чехів, які мали свій «золотий період» у давнині (гуситський рух і культуру 15—16 ст.), фламандці створили справжній культ всього старо-фламандського із 13—16 ст., коли їхня література, малярство, книгодрукування, архітектура, філософія переживали особливий період розквіту. Важливою стратегемою фламандського руху стає ідея «європеїзму», яка означає депровінціалізацію всього фламандського, і покликана вона була тим, що фламандці мали ефективно протистояти дуже багатій, розвиненій, глобальній французькій культурі, тому треба було вийти із пастки «просвітянщини», тобто примітивного захисту своєї ідентичності тільки на рівні етнографії, як це сталося значною мірою в Україні 19 ст. Тож дуже скоро фламандцям вдалося створити моделі цілком модерної культури, урбаністичної, інтелектуально й естетично вишуканої, ускладненої, елітарної.

Проте і вони, за законом націології, змушені були пережити дуже дошкульний процес «малоросійської асиміляції» талантів, в якому багато видатних постатей серед уродженців Фландрії перейшли у французьку культуру, прийняли французьку ідентичність і мову. Тут досить назвати імена кількох письменників світової слави, які були фламандцями за походження, але писали французькою мовою: Морис Метерлінк, Еміль Вергарн, Жорж Роденбах, Шарль де Костер, Каміль Лемоньє та ін. Так само було і в Україні, коли великі таланти, як то художники Левицький і Боровиковський, письменники Гоголь і Короленко, композитори Чайковський і Стравинський і десятки інших переходили в російську культуру, віддаючи силу своєї творчості чужому народові.

Тож у 20 ст. Бельгія увійшла внутрішньо розділеною протистоянням між імперською за своєю суттю французькою культурою й ідентичністю валлонів та виразною національною культурою й ідентичністю фламандців. Хоча поступово фламандцям, які протягом 19 ст. пережили і масовий голод, і соціальні катаклізми та стагнації, і широку бідність та зменшення загальної чисельності людності, вдалося вирівняти становище і навіть збільшити свою демографічну вагу. Це сталося тільки завдяки їхній добрій громадянській дисципліні та патріархальним традиціям, за якими у фламандських сім’ях здебільшого виховується 3—4 дітей супроти 1—2 дитини у валлонських сім’ях. На сьогодні в понад 11-мільйонній Бельгії фламандці складають близько 60% людності проти 40% валлонів (де менше 1% становлять мешканці німецької національності на крайньому сході країни). Однак справжньої сусільно-політичної гармонії в Бельгії немає, оскільки конкуренція між двома кардинально відмінними за своїм духом і формами самоорганізації націями не спадає. Це відображає і столичний Брюсель – на 80 % франкомовний і пройнятий космополітично-французьким духом.

Бельгійський приклад є добрим і повчальним уроком для українців. Він показує, що досягнуті умови якісної демократії, навіть високий рівень соціально-економічного та освітньо-культурного розвитку країни, не знімають проблеми повноцінного національного утвердження нації, яка зазнала історичних руйнувань, асиміляцій та стагнацій, як фламандці, які порівняно з українцями були ще щасливим народом (якщо згадати всі наші голодомори, терори, втрати еліт, масові вигублення народу, організовані Москвою). До сьогодні фламандці відчувають ігнорування їхньої мови і культури з боку гордуватих валлонів, які часто цілком не сприймають фламандської, відчувають зневагу до своїх історичних традицій, постійні хитрощі й маніпуляції валлонів, які намагаються різними способами – юридично, інформаційно, адміністративно – проводити політику применшення та ігнорування фламандського фактора. Відтак Бельгія назовні, для світу виглядає передусім франкомовною країною, як Україна – російськомовною і російськокультурною, і це, зрозуміло, дратує фламандців, але мало дратує українців, судячи з того, за кого вони голосують. В країні триває тиха, але вперта, боротьба за кожен найменший клаптик умовної суспільно-культурної території: в системі адміністративного управління, в освіті, ЗМІ, академічній науці, виробництві, торгівлі тощо. І саме таке майбутнє чекає Україну, адже важко собі уявити, що зрусифікована і проросійська частина нашого суспільства відмовиться від того привілейованого становища, яке вона має в соціальній системі країни, в її єрархії цінностей, в інформаційному просторі. Власне, фламандський історичний досвід має нам підказати, що боротьба в мовно-культурній сфері, в сфері ідентичності є вирішальною для повновартісного розвитку держави і триватиме вона довго з огляду на те, що носії російської мови і культури в Україні, як і носії французької мови і культури в Бельгії, просто органічно, підсвідомо не можуть позбутися своїх імперських експансивних сутностей, вони ще довго вперто і послідовно будуть ігнорувати у своєму просторі інші національні культури і марґіналізувати їх, бо це й є сутністю імперської свідомості.

Тому всякі розмови про недопустимість в Україні «війн із Булґаковим і Бабелем», тобто з рудиментами російської культури, про «дикунство мовної нетерпимості», тобто закономірний процес повноцінного утвердження української мови, є дурнею і фальшивими маневрами, метою яких є лише продовження російської домінанти в Україні. Ми маємо чітко усвідомлювати, що кожна культура і мова сповнені тієї енергетики, якою їх «напоїли» впродовж століть. Тому носії певних мов і культур відрізняються за своїм походженням: імперського типу люди (представники таких імперських націй, як, скажімо, англійці, німці, французи, еспанці, росіяни, угорці, поляки тощо) завжди, на підсвідомому рівні, прагнуть до розширення, зміцнення своїх мов і культур, майже ніколи не піддаються асиміляції, постійно наступають. Подивімося, як поводяться угорці на Закарпатті: як правдиві господарі цієї землі, вони наче не бачать нічого українського, часто або не знають цілком української мови, або знають її лише для кар’єрного росту, вони непорушні у своїй національній переконаності; для контрасту порівняймо, як поводяться поляки, такі ж імперці, в Галичині, де вони пережили войовничий контрнаступ з українського боку: тут вони цілком інтегровані в українське суспільство. Люди ж національного типу поведінки в основному зосереджені на захисті своєї ідентичності, вони зрідка переходять межі своєї мови і культури, з повагою ставлячись до інших мов і культур. Такими є всі решта націй Європи, відмінності між ними полягають лише в ступені націоналістичного гарту, який залежить насамперед від героїчних традицій певного народу, навиків громадянської боротьби, вартості його ідей вольового націоналізму тощо; скажімо, наскільки відрізняється національна поведінка сербів і білорусів, литвинів і словенців чи норвежців і албанців. Відповідно до цього, всі неімперські народи повинні усвідомлювати цю онтологічну загрозу, яку їм несуть імперські нації. Зрештою, кожен народ, навіть той, що сам пережив національне руйнування, може переходити до асимілятивної експансії, якщо відчує свою перевагу. Приклади цього – історична поведінка тих же сербів, які, коли вбилися в силу, пробували асимілювати хорватів і боснійців, румунів, які наступали на колись сильніших за них українців і болгарів тощо. Буття націй – це вічна боротьба націй. І цьому немає альтернативи. До цього терба готуватися й гартуватися.