Амбасадор нової України!
З великим смутком я сприйняв вістку про смерть одного зі стовпів української поезії 20-ого та початку 21-ого сторіч – Дмитра Павличка, який був для мене не тільки великим українським поетом, успішним дипломатом, але й другом. Моє знайомство з ним відбулось ще 1995 р. у словацькій столиці Братиславі, де він був одним з перших послів України. Україна була одною з перших країн, що визнала незалежність Словацької Республіки (1.1.1993). Після Р.Лубківського, П.Сардучака, Дмитро Павличко був послом у СР 1995 -1998, в часі, коли з Німеччини, через Австрію, я організовував десятки гумнітарних конвоїв в Україну.
Оскільки дорога через Чехію і Словаччину вимагала на один день більше їзди, то ми знайшли коротший шлях – через Австрію. Справа в тому, що я заснував 1988 р. при Університеті Зіґен (Siegen – Північна Вестфалія) Німецько-Українське товариство «Діалоґ», яке мало на меті знаходити контакти з університетами в Україні і ми обрали Ужгород, як місто, до якого можна було заїхати протягом одного дня і ночі. Якщо дорога була дуже завантажена, то приходилось заночовувати.
Під час одного транспорту я з мікроавтобусом доїхав до Братислави, де, за допомоги старого приятеля заночував і познайомився з Послом України Дмитром Павличкомю При наступних транспортах приходилося часом знов заночувати у Братислві, але наладований мікроавтобус було небезпечно залишати десь на вулиці, бо до ранку можна було позбутися не тільки гуманітарки, але й авта. Павличко запропонував двір посольства за залізною брамою та переночувати в Посольстві. Отак ми стали не тільки добрими знайомими, але й друзями.
Дмитро дуже хотів відвідати Німеччину і на весні 1996 р. я запросив його з дружиною в гості – відсвяткувати мій день народження. Його кількаденний побут в Німеччині розпочався з відвідин Українського посольства в Боні, а згодом ми зустрілись в Дюссельдорфі в українській громаді, яка щомісяця зустрічалася – православні і католики – на спільній Службі Божій, то в Кельні, то Дюсселдорфі – в землі Nord-Rhein-Westfalen. Саме на цей час припадала якась річниця Франка і я був доповідачем після Служби Божої (мит використовували часто після Богослужінь посидіти разом при всяких нагодах). Оскільки серед присутніх була значна частина людей, які українську слабо (або й взагалі не розуміли) розуміли, то я виголосив доповідь німецькою.
Під час мойого виступу приїхав до нас Дмитро Павличко з Бонну, щоб ми потім поїхали до мене в гості до міста Зіґен. Довідавшись, що доповідь була про Івана Франка, Дмитро попросив слово. Звичайно, всі були раді, що до нашої громади прибув Посол України,та ще й добре відомий український поет. І тут, замість дискусійного внеску, Дмитро Павлично починає декламувати поему І.Франка «Мойсей». Присутні (і німецькомовні) були зачаровані. Дмитро ні разу не збився і продеклдамував усю поему!
Дружина Дмитра Богдана сказала, що вона вже дуже давно чула поему і боялася, що він не зможе закінчити, що може заплутатись, але прам’ять не підвела Дмитра. Звичайно, що не всі учасники нашої зустрічі в Дюссельдорфі чули про поему Мойсей, бо більшість вже виростала в Німеччині, але хоч хтось один з родини знав не тільки про Франка, але про його чудову поему і міг повідомити решту родини про її значення.
Отож, Дмитро з Богданою погостювали ще у мене в Зіґені і наступного дня повернулися до Братислави – на службу Україні. Ми ще часто зустрічалися, оскільки мені приходилося ще не раз заночовувати в Українському посольстві. Це припинилось після переїзду Дмитра Павличка до Варшви (1999-2002). Останній раз ми з дружиною відвідали Богдану та Дмитра вже з Канади, здається, 2003 р., де Богдана пригостила нас смачним українським борщем.
Нема сумніву, що Дмитро Павличко був прекрасним послом у Словаччині, в якій чомусь довгий час панувала уява про Україну, як про щось недолуге російське. Зрештою, панування російської мови в совєтській Україні і привело до того, що більша частина східної України зазнала отупіння національного почуття і стала жертвою ненаситних амбіцій імперського фашистського ватажка.
Можна з упевненістю сказати, що саме розуміння прагнень словаків до незалежности, вдалося поетичній душі Дмитра Павличка навести їх на шлях розуміння прагнень України незалежности від Московії. А це підтверджує ще й те, що і праця Павличка на посаді посла в Республіці Польській принесла також неабиякі результати, які ми бачимо саме від початку повномасштабного вторгнення Московської недоімперії до України. Польща та Словаччина, не тільки як найближчі сусіди України, але й найжертовніші друзі , які допомагають не тільки численним українським воєнгним біженцям, але й ЗСУ – зброєю, танками, гарматами, фінансами.
Саме ставлення до українців у цих двох країнах є вершиною дипломатичної діяльности Дмитра Павличка, який завжди виступав речником, захисником та аналітиком ідеї інтеграції України до Європейського Союзу і НАТО.
Йосиф Сірка, Торонто, 30.1.23 р.
