160-річчя від народження Президента Української Національної Ради Євгена Петрушевича
,, Свою країну любіть.
Любіть її… Во врем’я люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть. (Т. Шевченко)
Долю українського народу під обома займанщинами, російською й австрийською, змінила перша світова війна, яка вибухнула в 1914 році між Австро-Угорщиною й Росією. Саме тоді український народ, а зокрема провідні патріотичні сили спалахнули до героїчно визвольної боротьби. Серед інших у Львові покликано Головну Українську Раду, яка складалася з представникі усіх існуючих політичних партій, репрезентуючи усі українські політичні угрупування існуючі в Західній Україні. В центральній Україні покликано Українську Центральну Раду, яка згодом проголосила самостійність України. Грізною антиукраїнською силою в цьому періоді оказалася ленінська комуністична ідеологія, яка послуговувалася фалшивими пропагандивни лозунгами, які задали великої шкоди у визвольних змаганнях. Серед численних українських патротів у вир боротьби включився наш ювілят Євген Омелянович Петрушевич, який народився 3 червня 1863 року в місті Буськ (нині Львівської області). Його батько, був парохом і деканом грекокатолицької церкви, був прекрасним знавцем історії та літератури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості, що справило значний вплив на виховання та світогляд сина майбутнього державного діяча. Змалку Євген тягнувся до книжок та науки. Навчався в Академічній гімназії у Львові та на правничому факультеті Львівського університету, здобув ступінь доктора права. Уже в студентські роки брав активну участь у громадському житті, очолює товариство студентів-українців «Академічне братство». По завершенні навчання працював адвокатом, захищав в першу чергу українських патріотичних діячів Товариства «Просвіта», які боролися проти москвофільства та тих, які свідомо відстоювали права свого українськокого народу.В коротці Євген стає одним із чільних діячів Української національно-демократичної партії. На виборах 1907 року Петрушевича обирають одним із українських послів до Державної Ради (парламенту Австро-Угорської імперії). У Відні стає він одним із лідерів Української парламентської репрезентації, його виступи із парламентської трибуни в обороні галицьких українців мають широкий резонанс і гарячу підтримку. Паралельно його обирають послом до Галицького крайового сойму. Із початком Першої світової війни Петрушевич входить до Головної української ради (згодом вона трансформувалася у Загальну українську раду) – широкої міжпартійної організації, яка ставила за мету боротьбу за самостійну українську державу.
В цьому періоді у Москві було створено залежний від Кремля маріонетковий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Цей «уряд» слугував прикриттям для російської агресії проти України. Численні більшовицькі армії на чолі з В. Антоновим, Й. Сталіним і В. Затонським та Леніном без оголошення війни у грудні 1918 р. почали наступ на Україну. Директорія надіслала радянському урядові ноти протесту, на які не одержала відповіді і це породило воєнне протистояння, яке в результаті завершилося поразкою для України. З початком розпаду імперії Габсбургів стає одним з ініціаторів скликання у Львові української Конституанти (постала 18 – 19 жовтня 1918 р.) – представницького зібрання українських послів, репрезентантів політичних та громадських організацій, яка ствердила право підавстрійських українців на створення незалежної держави та обрала її законодавчий орган – Українську Національну Раду, президентом якої став Євген Петрушевич. Вже у лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті, а в другій половині жовтня – на переговорах із представниками австрійського уряду у Відні. У Галичину повернувся після захоплення поляками Львова і 3 січня у Станіславові (Івано-Франківськ) відкрив першу сесію УНРади, де було схвалено закон про злуку із УНР. Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки УНР та ЗУНР входить до складу Директорії.З червня 1919 року Петрушевич поєднує обов’язки президента і голови уряду, отримавши спеціальні права Диктатора (найвищого військово-політичного очільника під час війни) ЗУНР. У липні 1919 року разом із УГА та урядовими структурами ЗУНР переходить Збруч і переїжджає до Кам’янця-Подільського – тимчасової столиці УНР. Там проявляється різниця поглядів Петлюди і Петрушевича: другий категорично не сприймав ідеї союзу з Польшею, натомість схилявся до угоди з російськими білогвардійцями, яких підтримувала Антанта. Після союзу армії УГА з Денікіним та загрози захоплення Кам’янця-Подільського виїхав до Відня. Перебуваючи на еміграції продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Ситуація в Україні систиматично ускладнювалася. Під час повстання у грудні 1918 р. на підтримку Директорії виступили значні сили повстанців, загальною кількістю до 300 тисяч бійців.
Та на жаль не було можливостей утримати таку кількість вояків і все це зазнало провалу. Вправді УЦР четвертим універсалом проголосила Самостійну Україну, але російська агресія, мимо захисту боїв під Крутами та інших захисних боїв не вдалося вдержати самостійности України. Після рішення в березні 1823 року Ради послів країн Антанти про приналежність Східної Галичини до Польщі розпустив урядові структури ЗУНР Євген Петрушевич переїхав до Берліну, фактично припинивши активну громадсько-політичну діяльність. В цьому періоді Є. Петрушевич жив бідно, матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський. До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Засудив Німеччину за напад на Польщу.Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав Кость Левицький у своїх спогадах і наголошував, що події визвольних змагань, виховали нових свідомих борців, для яких Вільна Україна стала метою їхнього життя. Героїчні воїни УПА є наявним доказом цього загально українського патріотизму, віддаючи своє життя в героїчній боротьбі за свободу рідного народу і незалежність України. Їхній героїзм зосереджуються в серцях народу. Наш ювілят Президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич вповністю заслужив собі на звання визначного діяча політичного, будичи посолом до австрійського парламенту у 1907-1918 рр., та оборонцем в судах Героїв України, та був він голова Української парламентської репрезентації та членом директорії УНР (1919 р.). У листопаді 1919 р. у Відні, був сформований екзильний уряд ЗУНР, який провадив Петрушевич дипломатичну боротьбу за її відновлення. Цей уряд припинив свою діяльність після рішення Ради послів країн Антанти (14 березня 1923 р.) про передачу Галичини до складу Польщі. Після укладення договору між УНР і Польщею, згідно з яким визнано анексію Польщею Галичини Є. Петрушевича дипломатична заслуга в боротьбі за самовизначення Галицького краю і сформував екзильний уряд (1920-1923) прихупинив свою діяльність. Після смерті, яка наступила 29 серпня 1940 р у Берліні, був похований на старому Берлінському цвинтарику гугенотів поруч з могилами Д.Вітовського та Ю.Чучмана. У 2002 р. за активної участі і сприяння товариства колишніх воїнів дивізії «Галичина» – «Броди–Лев» тлінні останки Президента перевезли в Україну та урочисто поховали у Львові на Личаківському цвинтарі у крипті каплиці на полі 76. Доречі неподалік похоронена його сестра Марія (1893-1923) її поле 63, була вона дружиною українського греко-католицького священика. Вічна їм пам’ять!
