140-рoків від народження українського студенського діяча – Адама Коцка

,,Найбільші подвиги доброчесності були зроблені з любові до Батьківщини.’’ (Ж. Руссо)

Адам Коцко – український студентський діяч, палкий борець за відкриття у Львові національного  універрситету, один із провідних освітних організаторів у селах Галичини,  просвітянських молодіжний діяч читальнь та бібліотек, непохитний патріот духовного відродження українського народу. Народився Адам  Коцко 24 грудня 1882 р. у с.Шоломия (тепер – Постомитівський р-н Львівської області). З дитячих років хлопець був  талановитий в науці і виявляв всесторонні здібності. Блискуче грав в гуртках самодіяльності в гімназії та згодом в університеті. Вже  в гімназії у Бережанах виявив він незвиклий талант, а ставши Львівським студентом права  в 1905 р. заразу Адам приєднався до активного студенського руху.  І тут варто докладніше зупинитися на польсько-українських взаєминах, щоб докладніше зрозуміти  історичну долю ювілята. Всі ми розуміємо, що Україна й Польща – держави, які тісно пов’язані не лише спільними кордонами, а й спільною історією та долями. Їхні взаємини протягом багатьох століть були різними, були часи мирного співіснування, плідної  співпраці, а були часи коли бряжджала зброя і горіли села та лилася кров. Час віддалює ці події, тому трееба глянути в минуле докладніше, щоб витягнути належні висновки які причини склалися на долю  наших народів і її окремих громадян. Тому пізнаймо минуле, щоб наша взаємність зростала на нормальних дружніх, а не упереджених взаєминах і спробуймо відкрити те що нас роз’яднує і те що єднає і на майбутнє запевняє дружнє сусідство та співробітництво в усіх ділянках політичного, наукового й культурного співжиття. Наші країни доволі пройшли довгий шлях із цього періоду треба зробити належні висновки.  Пізнаючи об’єктивно минуле, можемо надіятись на справедливе і дружнє майбутнє. В цьому минулому чорною плямою є в наших взаєминах боротьба за існування українського університету у Львові, яка тривала довгі десятиліття і залягла чорною плямою у взаєминах польсько-українських.  Ще у 1661 було засновано Львівський університет, що тримався на плаву в основному завдяки податкам місцевих українських громадян. Викладання там з початку велося німецькою мовою. У 1787 при цьому університеті було засновано український інститут “Studium Ruthenum”, де окремі предмети почалося викладати українською (при цьому аналогічного польського інституту при університеті не було). Згодом польська шляхта стала  по-троху хитрістю і підступством завойовувати прихильність австрійських керманичів, і все це закінчилось тим, що в 1867 році в університеті було відкрито  три кафедри польськомовні, а корінних українців позбавлено права.
У 1879 році, коли поляки завоювали ще більше прихильності австрійського уряду, навіть мовою внутрішнього урядування університету стала польська, а не німецька мова.  Отож, ще з 1860-тих українська молодь активно виступала за українську мову та створення українських катедр в університеті. Активісти збирали однодумців, було кілька віче, навіть писали звернення і виступали в соймі, проте реакції з боку правління не було. Аж в 1898 о. Данило Танячкевич знову заговорив про окремий Український університет, цю ідею підтримали НТШ та Просвіта, проте відповіддю віденського уряду було лише створення ще одної катедри української літератури. Відбулося ще кілька мітингів, були навіть сутички українських і польських студентів з пораненими, проте результату не було. У 1906 і 1907 роках українські студенти активно організовували віча для відстоювання своїх прав в стінах університету, які переростали в масові бійки з пораненими та заарештованими. В цих роках було кілька трагічних імматрикуляцій, що закінчувались бійками через те, що були проведені польською мовою. Наступне протистояння у стінах університету  закінчилися тим, що ректор викликав поліцію, і 153 українські студенти були заарештовані і придержані на деякиїсь час на поліції.  Йдучи дорогою до поліційного відділення арештовані икраїнські студенти співали «Ще не вмерла Україна», «Не пора» та інші патріотичні українські пісні.  Врешто вкрай трагічна сутичка відбулася 1 липня 1910 р. в якій взяло участь около 300 студентів, протистуючи проти закриття української кафедри і в результаті цього протистояння   був вбитий  21-річний студент права Адам Коцко, а 128 українців арештовано. Питання українського універсутету декілька разів розглядав Сойм, чимало зусиль до полалодження справи докладав тодішній дипломат Кость Левицький,  Ю. Романчук та інші. Однак результатів позитивних ця подія не принесла. Вбивство Адама Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім’я студентських організацій і матері А. Коцка приходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше за свою історію на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджували листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув Адам Коцко.
На ім’я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. Через жалюгідний польський імперіалізм і спрагу одвічної  польської експансії, що не припинялася у свому дивовижному засліплені. Пірвано польсько українські взаємини  протягом наступних  років цієї крови взаємно було пролито дуже багато, особливо в час українсько-польської війни та агресивної санаційної політики. Дискримінація української нації поляками проявлялася в різних сферах кольонізація, нищення культурно-освітних й релігійних установ та хворобливе руйнування україномовного шкільництва, закінчуючи етнічними чистками українців  акцією ,,Вісла’’. Проти тих  безліч  різних нецивілізованих методів, українці виявляли свій спротив і непокору в захисті прав. Тому вони спонтанно стали палили стирти польських колоністів і організувалися до непокори захисту своїх прав через такі організації, як УВО, ОУН і в кінці на захист поневоленої нації виступило українське підпілля УПА.  Як це парадоксально звучить розв’язання польсько-українського протистояння не вдалося вгамувати, незважаючи нате, що у час війни так німецький нацизм, як і більшовицько-російська теранія нистили  оба наші народи польський і український. Одже протягом століть наші взаємини були різними: лише короткі часи існувало мирне співіснування і вміру можливостей появлялося. На жаль тупість і теранія знову відроджувалась, яка   знову породила те, що стала бряжджати зброя, горіли села й лилася невинна кров.Серед українців був поширюваний лозунг, ми не можемо  довше мовчати. Мовчанка є ганьбою супроти нас і нашої принизливої покірливості і гуманності.  Лише кращі сини наших народів костеніли перед всякими ганебними вчинками з обох сторін. Тільки ганебний і жалюгідний імперіялізм і спрага панувати одного народу над другим рвали цей гарний ланцюг співжиття над засліпленими еґозмом та дикою ненавистю серед двох народів Таку дику поведінку під сучасну пору проявлає Російська Федерація, якої президентом є колишній чекіст- В. Путін. Ці незгоди і непорозуміння між українцями і поляками хитро використовувала захланна Росія, так в минулому, як і в наш час. Пригадаймо, майже 100 років тому, 22 квітня 1920 р., між Польщею та УНР укладено Варшавський договір, який в історію увійшов як договір Петлюри-Пілсудського.
Ця подія була сприйнята в українському суспільстві дуже неоднозначно. Згодом цей договір дискридитував постать Симона Петлюру, що повірив в слова висказані Пілсудським, який сказав: «Відбувається боротьба за нашу і вашу свободу проти спільного ворога. Я переконаний, що порозуміння між Українською й Польською республіками принесе славу і добробут обом народам» …Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна!»  Справді цю спільну боротьбу в Польщі тепер називають ,,Чудом над Вислою’’, цей ,,чуд’’ врятував Польщу, яка в зрадницький спосіб договорилася з радянською Росією і спільно умертвили волю України. Росія так в минулому, як і зараз не знала і не знає меж у своєму поході на знищення інших народів. Одже через своє нахабство Польща знистила своїм еґоїзмом тріюмф польсько-українського  порозуміння. Польща інтернувала і ув’язнювала українських вояків, інтелегенцію, цивільних діячів і духовних. Одже нема нічого дивного, що кращі мислителі українського народу в концтаборі Березі Картузькій, а згодом в концтаборі Явожно  та в судах костеніли перед невимовними муками і тортурами, які терпіли від поляків таких самих словян, якими були і українці. Ці історичні муки і духовість залишили свій  глибокий слід. Згадувано, що у  польському регулярному війську у вересні  1939 р. перебувало від 120 до 200 тісяч українців, які боролися за суверенну Польщу, декількох українських вояків загинуло зрук російських фашистів в Катиню. Цю правду конче треба не тільки пізнати, але вона повинна стати плятформою порозуміння. На жаль ми  відхилилися від головної нашої теми. Як вище згадано героєм нашої статті є Адам Коцко,  студент Львівського університету, якого батько працював у страховому товаристві “Дністер” переписувачем документів, а матір Соломія походила доречі з польської родини та була домогосподаркою. Адам Коцко був справедливим і енергійним юнаком, він консеквентно відстоював правду. Був він всесторонно обдарованим юнаком. Знавці живопису пророкували хлопцеві кар’єру художника, особливо виділяючи його картини на історичну тематику. Він тішився шаною і популярністю серед освічених верств населення. Будучи студентом права був  членом українського академічного товариства “Вільна громада” і товариства робітників “Воля”.  У тих організаціях Адам проявляв активну діяльність. А понадто він належав до  театрального гуртка, писав знакомиті статті й очолював студенський рух та боровся за український університет,  а одночасно  за рівноправність української мови. Він був ініціятором письмових звернень до австрійських властей  в справі відкриття у Львові українського університету на його заклики  і вимоги уряд Відня був глухий  і  це поступово різко заострювало  політичну ситуацію в Галичині і викликало внутрішний бунт юнака. Коли  різні дипломатичні заходи, не давали належних результатів, які в основному блокувала  тодішня польська більшість в університеті та вона мала знечне попертя з сторони викладачів та пануючої адміністрації у Львові. Українські студенти постановили в стінах університету зорганізувати віче на якому розглянути методи боротьби за рівноправність українсаької мови на викладах і признання  окремих факультетів для українців. До цього в жоден спосіб не хотіла допустити польська сторона. В результаті цього віча між студентами польськими і українськими виникла боротьба. Під час сутички почали використовувати зброю. В результаті цієї боротьби прибули працівники університету, цивільні люди й  поліція.
Під час  перестрілки  27 осіб було поранено, а один із найактивніших захисників українських інтересів – Адам Коцко 28 річний студент– був смертельно поранений  вогнепальної зброєю і через 9 годин на руках у своєї матері помер. Смерть Адама Коцка здинамізувала українське середовище до боротьби за свої права не тільки в Галичині, а на всій Україні. По цілій Україні стали масово відбуватися віча в яких протестували проти антиукраїнської політики Відня, а втому проти явної дискримінації польської сторони, На захист несправедливости виступили українські посли: Кость Левицький,Теофіль Окуневський, Юліян Романчук, які внесли інтерляцію до австрійського уряду, але і те не було взяте до уваги. Незважаючи на смерть Адама Коцка та значні українські втрати, поліція заарештувала 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Зі студентів-поляків не затримали жодного, лише записали їхні домашні адреси після чого відпустили. Влада добре розуміла неминучість маніфестацій під час похорону Адама Коцка й вирішила перенести його похорон з 3 на 4 липня, понеділок. Але й це не допомогло – тисячі українців вийшли на вулиці, щоб провести Адама Коцка в останню путь й присяглися йому, що  не будуть припиняти боротьби за права українського  народу. Похорон Адама Коцка відбувся 4 липня 1910 р. на Личаківському цвинтарі, де відбулася маніфестація галичан проти гноблення українського народу, за його права. На похорон з’їхалися українські політики, громадські діячі і при могилі відбулося своєрідне політичне віче. Зокрема греко-католицький священик о. Михайло Світецький наголошуючи на причині смерті А. Коцка, сказав: ,,На могилу зібралися ми закривати, а відкривати український університет!’’  При величезному натовпі людей з пращальними промовами виступали вчені і українські політичні діячі. Похорон перетворився у всенародну жалібну демонстрацію і тривав близько шести годин. З словами прощання над могилою А. Коцка промовляли: К. Левицький, М. Грушевський, К. Трильовський, О. Назарук та Л. Цегельський. У наступні роки 1 липня став для української громади Львова днем жалоби за Адамом Коцком. Алея на Личаківському кладовищі, яка веде до могили А. Коцко (поле №5) – видніє напис: Похований студент-борець на Личаківському цвинтарі. На  могилі А. Коцка в 1912 році встановили величну статую «скорботна Мадонна», привезену з Німеччини. У 1954 році «Мадонна» авторства скульптора Гейлінга зникла з постаменту. В 1990 р. Львівській організації охорони пам’ятників історії та культури пощастило віднайти  Р. Мудрому і повернути її  до Львова в кінці грудня 1989 р., а 1 липня 1990 р., у 80-ту річницю смерті А. Коцка вмонтовано її, де вона стояла з 1912 року. На завершення згадаю, що про цю трагедію появилося чимало цінних дописів, які обожнюють героїзм і шану покійного Адама Коцка.  Згодом  Справедливість  восторжествува майже через пів століття, завдяки наполеглих стараннях Львівського Товариства охорони пам’ятників історії та культури – унікальна і цінна з бронзу скульптура повернулася на могилу Адама Коцка. Вічна пам’ять усім Героям України і Слава Адамові Коцку!

Ярослав Стех