100річчя народження Олеся Гончара і 50річчя першого видання його “Собору” та 80річчя народження Василя Стуса
Радянський український письменник Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року. Перших 50 років свого життя він здебільша присвятив Партії. У січні 1968 року у журналі “Вітчизна” появився його твір “Собор”. Того ж року двічі друкувався він у видавництвах “Дніпро” і “Радянський письменник”. Того ж року також до друку був підготовлений і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу “Дружба народов”, проте згодом журнал відмовився від публікації роману. Після цього цей твір не видавався до 1987 року. Зайшла критика за анти-радянський характер твору, у більшості замовчувалося його, хоч і не був офіційно вилучений з книгозбірень. Від Гончара вимагали переробити роман або ж зректися його, на що він не погодився, не зважаючи на погрози речників Партії. Можна вважати, що Гончара від серйозного переслідування спас його радянський літературний стаж.
Я читав “Собор” два рази, перше в українській мові, вдруге в англійській, завдяки вдалому перекладі Леоніда Рудницького. Роман собі нічого, не можу сказати, що цей твір мене захопив. Мабуть тому, що через розголос про твір, були у мене дуже великі сподівання. Твір описує фактичне глухе село недалеко від тоді Дніпропетровська, і зруйнований не чинний собор у цьому селі та звичайних осіб. До речі твір без особливої драматургії. Мабуть тому і його важливість спершу не запримітила радянська влада.
Одначе суть полягала у символіці. Споруда собор є фактично дієвою особою і центром цілої драми. Він є символом духовності народу. Цей символ видно з кожного кутка села. Подібно твір “Собор” став відомим символом, і завдяки йому прозріло ціле покоління захисників народу і його духовності зокрема на східних частинах України. Я не був захоплений “Собором” але розумів його велич.
Дискусії щодо відзначення дати народження Олеся Гончара відбулася на форумі Ради Директорів Світового Конгресу Українців і вирішено не подавати цієї дати до відзначення через біографію Гончара. Я сам уважав не потрібним відзначати самого Гончара бо як тоді молоді пояснювати “Прапороносці” чи другі його твори та його біографію. Одначе я пропонував відзначити 50річчя “Собору”. Для життєвого прикладу до наслідування і відзначення я подав Василя Стуса у якого у 2018 році 80річчя народження.
Василь Стус — великий український теж радянський поет-дисидент, до значної міри совість поневоленого українського народу якого вбив радянський московський ворог. Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниці, в Донецьку закінчив Педагогічний Інститут, служив в армії, був шахтарем. Давніші поезії Стуса друкувалися в журналі “Дніпро” в роках 1963-65. Але вже 1965 року Стуса виключили з другого курсу аспірантури Інституту Літератури Академії Наук за присутність на Київських зборах вимагаючи звільнення українських культурних діячів засуджених за критику русифікації. Також його звільнено з державної посади Київського архіву. Дальша збірка його поезій, приготовлена до друку у видавництві “Радянський письменник” була скреслена з видавничого плану. Вперше заарештований у 1972 році, вийшов на волю у 1979, знов заарештований 1980 року. Дальша його доля мабуть усім відома. Всього відбув 14 років ув’язнення і у в’язниці загинув. Притаманним мабуть йому це його вірш “Як добре це, що смерті не боюсь я”.
На форумі Екзекутиви Українського Конгресового Комітету Америки вирішили відзначити 100річчя народження Олеся Гончара. Але чомусь забули про Василя Стуса. Мабуть просто не замітили дату народження, хоча напевне всі були ознайомлені з поезією Стуса, а напевне тільки одиниці читали “Собор”. Напевне ніхто з Екзекутиви не читав “Прапороносці.” Мене там не було, не знаю.
Фактично дві дуже цікаві постаті, Гончар і Стус. Стус без сумніву герой, Олесь Гончар далеко не герой, але не без заслуг перед своїм народом, хоча бракувало довший час відваги стати на захист того народу. Тому мабуть найкраще його окреслити як вагома але трагічна постать в українській літературі та політичному життю за радянських часів. Що відбулися дискусії, щодо вшанування самого Гончара, на мою думку, добре. Одначе корисним було коли б такі дискусії були поінформовані.
У кожному випадку, хто, як і що рішили незважаючи, усім членам Ради Директорів СКУ і усім членам Екзекутиви УККА та взагалі всім українцям в Україні і в діаспорі, поручаю ознайомитись, якщо досі не знайомі, з життєвим героїчним шляхом Василя Стуса та його поетичною творчістю як і його листами до сина. Щодо Олеся Гончара поручаю прочитати його “Собор” не тому, що цього заслужив собі сам письменник, а тому, що “Собор” Олеся Гончара це один з переломових творів у нашому державотворенню. Сам Олесь Гончар може не варта нашого вшанування, але як для мене також і не заслуговує нашого осуду. Зрештою це справа особистого сумління. Я ніколи не хотів би виростати і працювати в обставинах Олеся Гончара. Рівно ж я не знаю чи у мене стільки сильної волі і відваги як було у Василя Стуса. Мені здається, що більшість людей у категорії Олеся Гончара, тільки менше здібні.
23 січня 2018р. Аскольд С. Лозинський
