Соціологія, статистика красномовно свідчить, скільки громадян України стоять на державницьких позиція і скільки – на ворожих.
Кремль дуже любить грати на розкол українського суспільства через ряд, на думку посіпак Путіна, контроверсійних тем – вступ до НАТО, історія (особливо – героїзація націоналістичного руху), мова. Але чи дійсно є в країні розкол за цими темами? Суха статистика тут є найкращим показником. І, як виявляється, ця статистика повністю заперечує суть інформаційних «вкидів» Кремля про «розкол», натомість чітко свідчить про те, що понад 2 третини суспільства мають приблизно однакове сприйняття курсу країни, змісту подій та ролі певних історичних постатей.
За основу візьмемо крайні опитування з 4 тем: ставлення до Голодомору, УПА, мовна приналежність, підтримка вступу до НАТО. Опитування беремо за 2017 рік,адже свіжіших поки не було. Але й вони багато про що свідчать.
Отже, ставлення до борців ОУН і УПА
Так, за даними соціологічної групи “Рейтинг”49% опитаних українців підтримують ідею визнання ОУН і УПА учасниками боротьби за державну Незалежність України, 29% – не підтримують, решта – не визначилися. Рівень підтримки визнання ОУН і УПА борцями за Україну щороку збільшується. А значна кількість тим, хто ще не визначився пояснюється наслідками впливу радянської і російської пропаганди з одного боку, а з іншого – відсутністю інформаційно-роз’яснювальної роботи з цієї проблематики в ряді областей України. Але тенденція є очевидною – все іде до загальнонаціонального сприйняття і підтримки учасників українських національно-визвольних змагань 1920-1950-х рр.
Підтримка курсу на вступ у НАТО
Далі, ще одна улюблена страшилка рос пропаганди – НАТО. Що кажуть цифри? А кажуть вони наступне: за даними опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва та Центром Разумкова, якби референдум з питання вступу України до НАТО відбувся у червні 2017 року, на ньому проти вступу до НАТО висловилося лише 26%.
В той же час за даними соціологічної групи «Рейтинг» вступ України до ЄС підтримують 59% опитаних, 26% – проти цього, 11% – не визначилися, 4% – не брали б участь у референдумі з цього питання, якщо б такий відбувався.
Порівнюючи з позицією громадян по ОУН і УПА: в одному випадку 29% проти, в інших – 26%, але статистична похибка під час опитування може становити 3%. Три відсотки – різниця між даними щодо тих, хто проти УПА і тих, хто проти НАТО і ЄС… Тобто, проти в двох цих опитуваннях голосував приблизно один і той самий відсоток людей. Співпадіння?
Ще один цікавий момент – Визнання Голодомору атом геноциду
За даними опитування, що провела група «Рейтинг», 77% громадян України погоджуються, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу, не погодились з цим 13%, а 11% не визначились. По Голодомору інформаційна кампанія відбувалася куди активніше і головне – ефективніше, ніж по НАТО і УПА, тож у респондентів, які брали участь в опитуванні щодо Голодомору-геноциду українського народу була реальна змога відповідати зважено й упевнено. І якщо додати 13% тих, хто проти, і тих, хто не визначився, вийде 24%. Тримаючи «в умі» статистичну похибку, вимальовується все більш і більш чітка картина. «статистична картина» щодо тих. Хто не сприймають не те що українські символи і дати, а й саме явище української державності як таке.
І тепер підсумки. Опитування на предмет мовної політики і мовної приналежності.
Більш ніж дві третини (68%) громадян України вважають рідною мовою українську, 14% – російську, 17% – і українську, і російську однаковою мірою, 0,7% – інші мови, свідчать дані опитування Центру Разумкова. При цьому Переважна більшість (64%) громадян України підтримують політику державного сприяння українській мові. Частка прибічників поширення української виросла на 11% з 2014 року, а підвищення статусу російської – впала на 9%, – пише Портал мовної політики.
Такі результати опитування, проведеного 19-29 травня 2017 року Київським міжнародним інститутом соціології за кошти Університету Альберти в Канаді в межах дослідницького проекту Research Initiative on Democratic Reforms in Ukraine під проводом проф. Олени Білаш.
Як пише Володимир Кулик, на запитання про те, “яку мову держава має підтримувати насамперед”, 64% відповіли, що українську, 19% – що “всі мови однаковою мірою”, 10% – що “в кожній частині країни – ту мову, яку там найбільше вживають” і лише 2% – що російську.
На інше запитання, де йшлося про те, що має в першу чергу робити “державна політика в мовній сфері”: 61% відповіли, що “сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя”, 20% – “вирішити питання статусу російської мови”, а 12% – “забезпечити реалізацію прав національних меншин у мовній сфері”.
Аналізуючи дані цих досліджень, сумарна кількість прихильників російської мови і політики двомовності (багатомовності, полімовності), а також кількість носіїв російської або «двох мов» коливається в межах 31-32%. Близько 20% однозначно готові, за сприятливих умов, відстоювати «статус російської мови» якщо не другої державної, але такої, що потребує підтримки (плюс же тримає в умі статистичну похибку).
Тобто. Підсумовуючи все сказане, опираючись на цифри, ми маємо мінімум 25% тих, хто або вже є, або ризикує стати «адептами руского міра». І це ж опитування проводилися лише на підконтрольних Україні територіях! Тож, перед тим, як вирішувати питання з тими, хто підтримав сепаратистів. Варто провести серйозну роботу й не на окупованих територіях. Адже наявність політичної п’ятої колони і цілої маси проросійських ЗМІ можуть цілком підготувати плацдарм, з якого оті 25% можуть розпочати наступ (але знов таки, повторюсь, за сприятливих умов) проти української держави.
П.С. Мова – це питання не лише національної безпеки, але й особистого добробуту громадян. Адже підтримка української мови в інформаційному просторі має й цілком практичний аспект – забезпечення роботою сотень і сотень студентів, які протягом останніх щонайменше 10 років, закінчили виші за журналістськими спеціальностями. Візьмемо навіть не східні області, не Південь, а навіть Київ. в столиці – найбільша кількість вишів. Де вчать ремеслу журналіста. Останні 10 років викладання відбувається в цих вишах майже на 90% українською мовою. Виходять ці випускники на біржу праці, а україномовних видань в столиці – на пальцях однієї руки перелічити можна. Є ще, звичайно, канали, є радіо, але не всі журналісти можуть працювати там по суті своїх спеціальностей. Ринок вакансій на радіо – ще вужчий. От і доводиться їм або переходити на російську мову написання (з англомовними виданнями теж не все у нас складається), або йти працювати на інтренет-ресурси, де рівень зарплат нижчий, або їхати в ті регіони, де україномовна преса домінує, або ж взагалі працювати не за спеціальністю. Попрацювавши в російськомовних ЗМІ, такі журналісти часто дуже псують свій рівень української, в професійній діяльності при висвітленні певних подій вдаючись до жахливих кальок з російської. Наприклад, спортивні журналісти назву турніру з тенісу «Гренд Слем» – дослівно – «велика ракетка» – перекладають через російську, виходить такий дикий і некоректний покруч як «Великий шолом» (Шолом-Алейхем?:) Або французьке «от кутюр» – «висока мода» – знов таки перекладають через російську і видають оце непрофесійне «від кутюр»…
І поки в столичному медіа просторі будуть домінувати «Інтер», «Вєсті» чи «Сєгодня», наші випускники матимуть менші шанси знайти роботу або ж просто забуватимуть свою професійну українську мову, переходячи на роботу в російськомовні видання.
Сергій Багряний
