Яна Тіхонен (ліворуч)
Промова Яни Тіхонен, активістки з Карелії*, керівниці фіно-угорської правозахисної організації «Ранта», на презентації виставки Антиімперіалістичного блоку народів про політичних в’язнів Путіна в Афінах 12 травня 2025 року.
Добрий вечір,
Для мене велика честь бути сьогодні тут і мати можливість представити справжнє обличчя Російської Федерації та терор, який щодня переживають ті, хто не погоджується з кремлівським режимом, вторгнення в Україну та незаконну окупацію її територій, а також спосіб, яким уряд ставиться до корінних народів федерації.
Я особливо рада, що маю можливість використати своє привілейоване становище, перебуваючи в країні, де свобода слова не вважається злочином, щоб бути голосом моїх співвітчизниць: Карелок та інших фінно-угорських народів, які не мають можливості, або навіть свободи, говорити про жах, який вони щодня переживають. Однак, я мушу вибирати слова обережно. Можливо, я не перебуваю в прямій небезпеці за те, що маю сказати, але деякі з людей, про яких я буду говорити сьогодні, ризикують зазнати наслідків, яких я уникну.
В Російській Федерації останніх років роль законодавства полягає не в захисті громадян, а в захисті кровожерної влади, виправдовуванні насильства і брехні та придушенні кожної свободи та прав людини. Що вважається порушенням в федерації? Публікація в інтернеті на підтримку миру. Антивоєнний слоган. Правда про злочини, які чинить російська армія в Україні. Реалізація міжнародно визнаного права на самовизначення. Кожен може опинитися перед обличчям цієї несправедливості: пенсіонер віком 80-90 років, який не може мовчати про мерзоти уряду, дитина, яка не хоче жити у світі, де несправедливість, терор, ненависть і смерть вважаються нормою.
Як от молодий хлопець з Карелії, Андрій Васюренко, якому на момент затримання було лише 18 років. У чому полягала його провина? Він вважав, що світ має стати на бік України і чинити опір незаконному вторгненню та окупації її територій, а також захищав право Карелії на незалежність. Хочу підкреслити, що він не скоїв жодного очевидного злочину: він не напав на представника влади, не знищував державне майно, не займався пропагандою в кримінальних колах. Його покарали за слова і почуття. У будь-якій іншій країні його позиція була би виправдана як слова молодого з гарячим серцем юнака, якого захопило прагнення до справедливості та свободи, але в Російській Федерації це сприйняли як загрозу. Його відвага висловити свою думку призвела до того, що він був позбавлений волі на 9 років.
Можливо, найгірше в його випадку — це не те, що він може втратити свою молодість за ґратами в тюрмі суворого режиму. Найгірше — це катування. Я не знаю, скільки з вас знайомі з умовами утримання політичних в’язнів у тюрмах Російської Федерації. Умови жахливі, нелюдські, принизливі… Не думаю, що є достатньо сильне слово, яке може описати те, що переживають ті, хто потрапляє до рук кримінальної системи цієї федерації.
Допроси політичних в’язнів майже завжди супроводжуються жорстокими побиттями та принизливими практиками, щоб в’язень не лише визнав свою провину, навіть за те, що він, можливо, не скоював, а й щоб витягнути інформацію про інших осіб, які можуть бути “залучені до справи”. Але катування не закінчуються на допитах. Є безліч історій ув’язнених, для яких Голгофа триває навіть коли вже немає нічого іншого, що можна додати до їхніх свідчень. Їхнє перебування в тюрмах супроводжується побиттями, ізоляцією, відмовою у медичній допомозі, зґвалтуваннями, психологічним насильством. Мені важко зрозуміти, яку мету переслідує така поведінка з боку в’язничної адміністрації. Можливо, це хворий спосіб розваги для наглядачів… можливо, це метод залякування для тих, хто ще не потрапив до підземелля пекла.
Андрій не уникнув цієї долі. Більше того, під час допиту наступних в’язнів їм показували фотографії Андрія, на яких чітко видно сліди побиття. Це метод залякування, щоб обвинувачений визнав звинувачення та надав більше імен, або, якщо немає достатньо компрометуючих доказів, щоб він або вона припинили боротися за справедливість зі страху, що зазнають тортур у в’язниці.
У цей момент хочу зробити маленьку паузу і нагадати, що Російська Федерація є учасником Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Женевських конвенцій і Конвенції проти тортур та іншого жорстокого, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Це угоди, які суворо забороняють будь-які тортури, як фізичні, так і психологічні. Проте уряд Російської Федерації продовжує поводитись з невимовною варварською жорстокістю до своїх громадян і закриває очі на будь-яке порушення міжнародного права з її боку.
Звісно, таке ставлення не до всіх в’язнів. Справжні злочинці, такі як вбивці та педофіли, не тільки уникають тортур, але й мають можливість отримати свободу, підписавши контракт на військову службу, поїхати до України, де їм буде дозволено вбивати і ґвалтувати, а після повернення вони не тільки отримують прощення, але й стають героями та продовжують свою злочинну діяльність без перешкод.
Підкреслюю іронію ситуації. Для Кремля, для влади Російської Федерації, вбивство не є справжнім злочином. Для Кремля, для влади Російської Федерації, справжній злочин — це свобода слова, свобода думки, мир.
Андрій — лише один з тисяч прикладів політичних в’язнів Російської Федерації, які втратили свою свободу, бо не змогли мовчати про злочини федерації, які не бажали ставати співучасниками своїм мовчанням в кровопролитті та руйнуванні України, які, незважаючи на небезпеки, вирішили залишитися на боці справедливості.
Інший яскравий приклад російського абсурду — це карельський історик Юрій Дмитрієв, якого ув’язнили за брехливими та ганебними звинуваченнями, що були неодноразово спростовані численними експертами, і які врешті призвели до його виправдання та звільнення під час першого арешту, тільки для того, щоб він був знову заарештований з тими ж самими звинуваченнями. Його справжній “злочин” полягав у правді: правді про сучасне і правді про минуле.
Юрій Дмитрієв присвятив своє життя відновленню пам’яті про політичних в’язнів Сталіна, які загинули в період його терору. Це людина, яка знайшла масові могили в лісі Сандармох у Карелії, де були розстріляні від семи до дев’яти тисяч людей – представників майже 60-ти різних народів. Його робота не тільки розкрила одну з найтемніших сторінок російської історії, але й об’єднала світ і дала необхідну відвагу почати вільно і безстрашно висловлюватися про сучасні несправедливості Російської Федерації. Юрій Дмитрієв став символом для тих, хто хотів, щоб терор Кремля часів СРСР не продовжувався під Кремлем Російської Федерації.
Цього було достатньо, щоб з історика, який виводив на світло приховану історію політичних жертв Сталіна, він сам став політичною жертвою Путіна.
Але Кремль карає не лише тих, хто захищає право на мир і незалежність народів, які вирвалися з його контролю і стали самостійними державами. Кремль карає також тих, хто захищає права народів, які не змогли здобути автономію в минулому і до сьогодні залишаються під російським гнітом. Розумію, що характеристика Російської Федерації як «російського ярма» може здатися важкою, але я вважаю, що настав час подивитися правді в очі, якою б жорстокою та незручною вона не була.
Минулого року ми стали свідками тривожних ознак сучасної хвилі терору проти не-російських народів Російської Федерації, терору, схожого на сталінський.
Кілька місяців тому, у жовтні 2024 року, відбулася хвиля арештів політичних і культурних активістів фінно-угорського народу ерзя. Більшість були звільнені, для решти немає інформації. Минулого місяця двоє шанованих представників народу ерзя, одному 76 років, а другому 91 рік, були засуджені з відтермінуванням, тому що не погоджуються з національною політикою Кремля і захищають політичні права свого народу.
У Республіці Марі Ел, на батьківщині марійців, ще однієї фінно-угорської національності, протягом останніх кількох років люди, які бажають зберігати та шанувати давні релігійні традиції свого народу, ризикують опинитися перед судом. Більше того, на початку 2025 року почали з’являтися новини про обговорення з боку офіційних осіб Кремля щодо заборони давніх релігій народів, що входять до складу Російської Федерації, та їх ототожнення з тероризмом. Такі обговорення важливо сприймати як поганий знак для майбутніх змін, метою яких буде полегшення для російських властей можливості націлюватися на і ув’язнювати осіб, яких Кремль вважатиме перешкодою для поширення ідеології “Русского мира”… а також новий інструмент для більш ефективної «русифікації» тих з нас, хто не є росіянами.
Такий розвиток подій є надзвичайно небезпечним, особливо для нас, фінно-угорських народів, оскільки наша світоглядна система та традиційний спосіб життя глибоко пов’язані з давніми віруваннями. Якщо буде ухвалений закон про заборону давніх релігій та практик, кількість жертв Кремля різко зросте.
Насамкінець, я хотіла би поговорити про ставлення Кремля до активістів, які борються за політичні та культурні права не-російських народів Російської Федерації, і які встигли покинути федерацію, перш ніж і вони стали би політичними в’язнями.
Осіб, яких Кремль не може ув’язнити, держава оголошує «чужими агентами». Цей титул має безліч негативних наслідків не лише для їхньої політичної та активістської діяльності, але й для інших аспектів їхнього життя. У випадку Владислава Олейника, публічної особи та відомого активіста за культурні права Карелії, його публічна заява про необхідність захисту прав корінних фінно-угорських народів і культурної автономії Карелії була достатньою, щоб стати мішенню російських властей. Від того часу він часто стає жертвою дифамації в інтернеті, де, окрім поширення неправдивої інформації, розголошуються й особисті дані, що ставлять його життя під загрозу. Культурні та освітні установи, з якими він співпрацював, отримали неофіційну вказівку припинити будь-які форми контактів з ним, і публічне згадування його імені в культурних та наукових колах стало неприязно сприйматися. Його культурна та освітня діяльність була названа «участю в екстремістській діяльності» і стала основою для його кримінального переслідування в Російській Федерації. Ми дійшли до того, що любов до свого народу, культури, історії вважається кримінальним злочином.
Скільки ще людей, окрім Владислава, зазнали тієї ж долі, і скільки бояться говорити, щоб не поставити під загрозу не стільки себе, скільки своїх близьких? Це не просто форма тиску. Це цілеспрямована політика систематичної дискримінації та придушення, метою якої є заглушення і усунення будь-якої незалежної культурної та політичної думки з публічної сфери Російської Федерації… щоб залишалася тільки та казка, яку хоче пропагувати Кремль.
Завершуючи, хочу сказати, що виставка про політичних в’язнів Російської Федерації є чудовою ініціативою Антиімперіалістичного блоку народів, яка допомагає зламати кільце брехні Кремля і відкриває очі світу на гірку і жорстоку реальність Російської Федерації. Однак я сподіваюся, що виставка не стане щорічною традицією, оскільки з часом кількість осіб на панелях лише зростатиме. Натомість я сподіваюся, що дуже скоро ми зможемо, нарешті, відсвяткувати нашу свободу, а герої, яких ми бачимо навколо себе сьогодні, зможуть самі поділитися своїми історіями.
*Карелія – історично важливий регіон на півночі Європи, що має складну історію, пов’язану з численними змінами кордонів і політичними впливами. Розташована між Росією та Фінляндією, Карелія набула особливого значення завдяки своїй стратегічній позиції, багатим природним ресурсам та наявності великих озер, зокрема Ладозького і Онезького.
Історія Карелії
До XVII століття: Карелія була територією, що належала різним державам і народам. Перш за все, це була частина Великого князівства Литовського, а пізніше – Російської імперії. У цей період на землях Карелії проживали карели, фіни, а також руські народи.
XVII–XVIII століття: Протягом цього періоду територія Карелії була предметом боротьби між Росією і Швецією. В результаті Великої Північної війни (1700–1721) Карелія потрапила під контроль Російської імперії, що було закріплено після підписання Ніштадтського мирного договору.
1917–1940 роки: Після Жовтневої революції 1917 року і розпаду Російської імперії Карелія стала частиною новоутвореного Радянського Союзу. У 1920-х роках було створено Карельську АРСР, яка мала певну автономію в складі СРСР. Однак вже з 1930-х років почалося активне втручання радянської влади в справи Карелії. У 1939 році, після вторгнення радянських військ до Фінляндії, територія Карелії була поділена: частина пішла до СРСР, а частина залишилася в складі Фінляндії.
Після Другої світової війни: Після перемоги СРСР у війні з Фінляндією за результатами Московського мирного договору 1944 року Карелія повністю увійшла до складу Радянського Союзу. Серед місцевих жителів залишилися спогади про насильне переселення, репресії та асиміляцію карельських та фінських народів.
Період після 1991 року: Після розпаду СРСР Карелія стала частиною Російської Федерації, що для багатьох жителів стало символом продовження чужої окупації. Вони вважають, що Карелія має право на автономію або навіть незалежність через свою унікальну історію, культуру та національну ідентичність. Однак питання карельської незалежності так і не отримало серйозної підтримки на державному рівні, а Росія активно працює над асиміляцією місцевих народів, надаючи їм обмежені права на культурну автономію.
Карельська ідентичність і прагнення до незалежності
Багато карелів, особливо в районах, які історично належали Фінляндії, вважають свою землю окупованою Росією. Вони прагнуть зберегти свою мову, культуру та традиції, виступаючи за більшу автономію або навіть незалежність. Важливим фактором є також відчуття соціальної та економічної нерівності в межах Росії, де регіон часто залишається забутим в порівнянні з іншими частинами країни.
Карелія, з її унікальною культурною спадщиною, відчуває глибоке бажання зберегти свою самобутність і повернутися до стану, коли вона була незалежною або хоча б мала значно більшу автономію від центральної влади.
Це питання є важливим як для місцевих жителів Карелії, так і для тих, хто підтримує права поневолених народів у Росії.
