Найголовніші виклики, які постають перед Україною в умовах агресії Російської Федерації, – пов’язані з внутрішньою політикою. Про це йдеться в статті березневого “Defense Dossier” – виданні The American Foreign Policy Council, що присвячене висвітленню питання національної безпеки та оборони України – держави, що протистоїть збройній та прихованій агресії Російської Федерації.
Автори статті – Голова підкомітету з питань державної безпеки Комітету з питань національної безпеки і оборони, Керівник Проводу “Вільних Людей”, екс-заступник голови СБУ Андрій Левус та в.о. голови Ради Українських Державницьких Організацій Світу Борис Потапенко зосереджуються на ключових загрозах та наголошують на шляхах подолання політичної кризи.
Нижче – переклад українською мовою.
Майже чотири роки триває військовий конфлікт та гібридна війна, яку розв’язала Російська Федерація проти України. І жодного натяку на мир. Незважаючи на те, що Росія не змогла здійснити свій план “блискавичної війни” щодо Криму та частини Донбасу, загрози національної безпеки України залишаються незмінними з 2014 року. Також немає ніяких змін у прагненнях Москви відновити кордони Росії до розміру та форми колишнього СРСР. Зовнішня політика Росії спрямована на протистояння Заходу, а також регіональне переслідування держав-колишнніх членів СРСР.
У цьому стратегічному плані немає місця для України як незалежної держави. Таким чином, Україна стикається з низкою фундаментальних загроз внутрішньодержавної та внутрішньої безпеки, вирішення якої допоможе визначити політичну траекторію України та її місце в західному світі.
Загрози і виклики
У 2014 році Україна не була готова до війни. Стратегія національної безпеки України, прийнята у 2007 році, не сприймала Росію як можливого ворога. Крім того, у військовій доктрині, запровадженій у 2012 році, передбачалося, що будь-які місцеві або регіональні війни в Україні чи у навколишніх територіях навряд чи можливі. Практично, українська армія – за правління колишнього президента Віктора Януковича – була поступово ліквідована на операційному рівні. Українські сили, демобілізовані та деморалізовані, були вразливі до вербування з боку російської сторони. У той же час, гарантії безпеки Заходу (і самої Росії) за Будапештським меморандумом, укладеним в 1994 році, в обмін на те, що Україна відмовляється від своєї ядерної зброї, практично довели свою пустопорожність.
Без суттєвої військової допомоги, Україна опинилася наодинці, зіткнувшись з набагато сильнішим ворогом. І все-таки в інших частинах України не вдалося повторити блискавичний штурм і захоплення Росією Криму та частини Донбасу, здійснене за допомогою місцевих проросійських агентів. За рахунок тисячі життів та набагато більшої кількості поранених, добровільних військових батальйонів, підрозділів самооборони та цивільного населення, в цілому вдалось зупинити Росію на Донбасі. Подальші санкції на Заході були значними, але вони не мали б важливого значення, якби не рішучість самого українського народу.
Однак загроза триває. Сьогодні, за даними Українського Генерального штабу, приблизно 36 000 російських найманців (з них близько 3 000 – члени російських Збройних сил) постійно знаходяться на Донбасі на ротаційній основі з усім необхідним озброєнням та екіпіруванням. 1-й і 2-й армійські корпуси, безпосередньо підпорядковані Командному Центру Територіальної армії Південного військового округу Збройних Сил РФ, розміщені на Донбасі. Підрозділи корпусу, повністю інтегровані в операційну систему Південного військового округу, контролюються російським командуванням, фінансуються російською армією та озброєні новітньою російською зброєю, включаючи важке обладнання (до 500 танків, 850 бронемашин та 200 кілька ракетних пускових установок).
Загроза підриву
І все ж, незважаючи на цю непропорційну перевагу, експерти вважають, що повномасштабний наступ Росії є сумнівним. За чотири роки війни Україна частково відновила свій військовий потенціал і значно збільшила кількість професійних солдатів у своїх збройних силах. У разі нападу, втрати для Росії будуть неприйнятними як у військовому, так і в економічному відношенні.
Як результат, Росія інтенсифікує свою гібридну війну проти України, яка відбувається не тільки у військовій, але й у політичній, економічній та інформаційній сферах. Одночасно Кремль гальмує всі спроби дипломатичного врегулювання конфлікту. Справді, за словами спеціального представника США для України Курта Волкера, мінський формат не працює, і Росія відмовляється давати згоду на розміщення миротворців ООН на Донбасі на прийнятних для міжнародного співтовариства умовах.
На цьому тлі чітка політична траєкторія України є зрозумілою: орієнтація на ЄС та США, як це відображено у нещодавно схваленій урядом ЄС угоді про асоціацію з Україною, співпраця з США у сфері оборони, ініціювання реформ, підтриманих Заходом, і т.д. Однак, крім цього, органи влади у Києві не сформували більш масштабну зовнішньополітичну програму – таку, що виходила б за рамки оборонної та економічної допомоги, і підкреслила здобутки, які матиме Захід в обмін на допомогу Україні.
Для порівняння, українська влада відчуває зростаюче невдоволення на Заході повільністю українських реформ, особливо щодо боротьби з корупцією. Проте втрата підтримки ЄС та США буде небезпечною не тільки для України, але і для Заходу в цілому. Войовнича політика Росії щодо Заходу не змінилася, і є підстави вважати, що таких змін не буде, принаймні, до тих пір, поки Володимир Путін буде при владі. Це тому, що відновлення Російської імперії та знищення єдності на Заході лежать в основі нинішньої війни проти України.
За межами зони воєнних дій Україна прагне протидіяти гібридній загрозі з боку Росії іншими способами. Антиукраїнські партії, які безпосередньо контролюються Москвою, в першу чергу комуністична партія, були заборонені. Служба безпеки України регулярно заарештовує мережі “підривних агентів”, які були створенні Росією. Відверта пропаганда російських телеканалів та соціальних мереж частково припинилася через громадську активність, що також змусило уряд почати боротьбу проти комерційної гібридної війни, що проводиться російськими сурогатами. Тим не менше, російські агенти впливу продовжують активно залучатися до політичного життя України. Ці активності показують, що основна загроза з боку Росії вже не військова, а скоріше така, що підриває Україну зсередини, використовуючи помилки української влади, щоб всі сторони [української політики — ред.]налаштувати проти один одного.
Попереду – далека дорога
Протягом останніх чотирьох років Україна змінилася докорінно. Серед провідних досягнень, відзначениз на Заході стосовно військової сфери, проведено реформування армії та національної поліції. Але потрібно зробити ще більше. Серед додаткових фундаментальних змін, узгоджених із Заходом, – необхідність цивільного контролю над збройними силами, визначення ролі та місця України в НАТО, необхідність, щоб влада висловлювалася одностайно, не врізнобій, з питань оборони, реформування державного концерну “Укроборопром” та реформи державної служби безпеки (СБУ).
У немілітарних сферах, але як і раніше тісно пов’язаних з національною безпекою, є успіхи: створення антикорупційного законодавства та нових антикорупційних органів та установ. Тут також залишаються проблеми. Сьогодні Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізована прокуратура з боротьби з корупцією та Антикорупційний суд перебувають під особливим тиском, сприймаються як політична зброя всіма сторонами перед майбутніми національними виборами. Слід розуміти, що для України боротьба з корупцією є справою національної безпеки, оскільки корупція є одним із головних засобів, за допомогою яких Кремль намагався повернути країну під свій контроль. Дійсно, боротьба з корупцією має важливе значення для української держави, не менше, ніж реагування на російську стрілянину на сході.
Успіхи чітко помітні і включають: прозорість у державних закупівлях; розширену електронну інформацію; підвищення енергетичної незалежності від Росії; реформи охорони здоров’я, освіти, пенсій та банківських послуг. Прискорений процес децентралізації в країні також посилює боротьбу з корупцією. Тим часом декомунізація та відновлення української національної пам’яті та мови, в тому числі і в школах, допомогли пробудити почуття особистої відповідальності, гордості та патріотизму. Економіка повільно реформується, і спостерігається зростання ВВП. Разом усі ці заходи показують, що цілі Революції на Майдані 2014 року поступово виконуються.
Більше того, нещодавно прийняте українським парламентом законодавство щодо Донбасу встановлює, що Україна веде війну з Російською Федерацією, і що Росія контролює окупаційний режим на суверенній території України. Таким чином, Росія несе повну відповідальність за людські та матеріальні втрати, а також за долю цивільного населення, що є під її контролем, відповідно до міжнародного права. Істотно, що командування війною зараз перебуває в руках спільного оперативного штабу Збройних Сил України, який офіційно припиняє так звану “антитерористичну операцію”, ведену СБУ протягом майже чотирьох років.
Зміни близько
І все-таки набагато більше ще треба зробити. Більшість населення країни все ще перебуває на межі глибокої бідності. Еміграція зростає. Лише в сусідній Польщі зараз працює близько мільйона громадян України. Тим часом, всередині України зростає вплив популістських партій та демагогічних лідерів, які обіцяють швидкі зміни. Зі свого боку, Росія прагне загострити всі ці соціальні протиріччя.
Інша небезпека – це потенціал для повернення авторитаризму в країні. Головною особливістю нинішньої конституції є дуалізм влади, що проявляється в постійному змаганні між Президентом та парламентом за вплив на виконавчу гілку влади. У всіх попередніх випадках президент був переможцем, розширюючи свою владу і дозволяючи країні сповзати в авторитаризм. Найбільш яскравим прикладом цієї тенденції стало стійке посилення влади, яке здійснював колишній президент Віктор Янукович.
Сьогодні не можна сказати, що уряд Порошенка дотримується того самого шляху, принаймні зараз. Але невідповідність влади, яка все ще існує в українському уряді, може призвести до небезпечних наслідків. Справді, у сучасній Україні вплив голови держави неухильно зростає. Необмежене розширення президентської влади є загрозою, яка впливає на демократичний розвиток країни та піднімає основні питання суверенітету та незалежності. На сьогодні, через національну необхідність підтримувати стабільність під час війни, президент Петро Порошенко зберіг підтримку прореформістських депутатів після Майдану. Але ця підтримка досить незначна.
Тим часом, майбутні президентські вибори, підготовка до яких вже розпочалася, мають можливість істотно змінити політичний ландшафт в країні. Президент Порошенко для перемоги у цьому змаганні потребує контролю над урядом та парламентом, бюджетом, правоохоронними органами та органами безпеки, а також провінційними урядами, крім того, потребує альянсу з ідеологічними суперниками, включаючи проросійські бізнесові інтереси. Тим часом, головні конкуренти Порошенка – колишній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та колишній віце-прем’єр Юрій Бойко – як відомо, тісно прив’язані до російських або проросійських компаній та представляють російські інтереси. Отже, незалежно від переможця, політичний вплив Росії та її головних дійових осіб в Україні можна лише посилити, якщо один із трьох вірогідних кандидатів виграє. Демагогічні чи популістські сили зараз мають значну підтримку в країні через зменшення довіри до адміністрації та уряду президента, що виникає внаслідок страху перед повільними і суперечливими реформами, відсутністю прогресу або неефективністю існуючих антикорупційних заходів, поточної економічної кризи та постійного стану війни. Росія використовує ці чинники, а також інші реальні чи уявні негаразди.
Високі ставки
Перетворення політичних еліт України, у тому числі витіснення пострадянських діячів, які сьогодні визначають правила, були надією та прагненнями Революції на Майдані. Ключовим кроком у цьому напрямку є створення нової конституції – те, що в нинішніх політичних умовах може бути здійснено лише шляхом зміни встановлених політичних представників влади на користь експертів та найширшої громадської участі.
Без конституційної реформи може статися поступовий спуск України до авторитаризму та навіть зближення з Росією на умовах Путіна. Якщо це станеться, Захід може втратити Україну. Якщо це станеться, він зіткнеться з ще більшою загрозою з боку імперської Росії, завойовницький апетит якої вже розпалено.
