Валентин Мороз
Юрій Щур
Саме під такою назвою побачила світ книга, де під однією обгорткою було зібрано знакові твори непересічного автора – «фанатично налаштованого українського націоналіста» Валентина Мороза. Ця книга стала вже дев’ятою у серії із класики українського націоналізму, серед яких Донцов, Липа, Бжеський, Вассиян й інші.
Серед різночасових творів представлене й есе «Тверді мелодії», присвячене організаторові підпільної мережі в совєтських таборах під назвою «ОУН-Північ» Михайлові Сороці. Валентин Мороз схарактеризував цей твір як «поезія в прозі». Однак це щось набагато більше. Жодним чином це не некролог чи спогад про колись знайому померлу людину. Це ода борцю зі сталевим характером і мозолистими руками Вождя, бо Михайло Сорока «мав гарні мозолясті руки – руки борця, і вони подобались нам, хоч були з мозолями. Мозолі бувають гарні, – лиш не від ярма». Мороз часто називає Провідника ОУН-Північ «кошовим» і це був не просто гарний епітет. У постаті Михайла Сороки українські політв’язні вбачали того, хто мав беззаперечне право бути на чолі. Не ховаючи чола від ворогів та негараздів.
До написання ще одного есе, «Серед снігів», Мороза спонукала «покаянна» заява Івана Дзюби на засіданні президії правлінні Спілки письменників України в Києві 26 грудня 1969 року з приводу поширення його книги «Інтернаціоналізм та русифікація» за межами «залізної завіси». Мороз виступив з критикою й не підтримав жодних аргументів захисників Дзюби. Однак, «Серед снігів» – не про окрему людину, не про впертість чи покаяння. Твір про візію боротьби, про майбутню українську державу й про потребу боротьби за неї: «Українське відродження потребує людей нової якості, аристократів духу. Ми звикли по-плебейському реготати над словом “шляхта” і забули, що від нього походить також “шляхетність”. Найбільше лихо України в тому, що постійні лихоліття зробили нас нацією плебеїв». І чи не дивився він на десятиліття уперед, дорікаючи тоді вже нам, у майбутньому, що наша держава страждає від неамбіційності, що вже стало для нації ледь не закономірністю. Хіба не був правий Мороз у 1969-му, що з давніх-давен нашою великою помилкою є те, що ми лише боронимось і ніде не висуваємо претензій? Наші сусіди не бояться висувати претензій до нас, ні в часи війни, ані в часи миру.
Хочете дізнатися рецепт живучості України? Пропри геноцид, репресії, війни та депортації? Можна довго вибудовувати логіку історичних процесів, міжнародних закулісів чи шахівниць. Мороз був лаконічним, одним абзацом сказавши більше, аніж дехто намагається донести грубими томами: «Не всі квіти, посіяні на морозі, ростуть. Більшість гине. Але іншого виходу нема. Для нації, що сотні років живе в льодовиковому періоді, в умовах постійної зими, це єдиний вихід: “буду сіять квіти на морозі”. Та й сама Україна – це квітка, що виросла серед снігів. Україна – це квітка ломикамінь. Українська живучість – це алогізм, ірреальність, парадокс, якщо користуватися логікою “реалістів” – так само як і цвітіння білотки (едельвейс) на крижаних вершинах. Україна живе завдяки іншій логіці – логіці одержимості».
Окремо також варто зупинитися на блискучій відповіді Валентина Мороза білоруській поетесі (чи таки – совєтській поетесі з Білорусі?) Євдокії Лось з приводу її статті-зверненні до «радоібрехунів з Мюнхена», надрукованій у «Літературній газеті» №36 за 1969 рік. Твір – непересічний, глибокий, з ретельним аналізом проблем національного питання в СССР та національного самовизначення підкорених росіянами (совєтами) націй. Крок за кроком автор розвінчував такі сакральні для керівників та ідеологів СССР речі, як «дружба народів», «інтернаціоналізм», «благотворний вплив великого російського народу».
Полемізуючи з білоруською поетесою, яка позиціонує себе «совєтською патріоткою», Валентин Мороз переконливо доводить, що патріотизм може бути лише національний, а будь-які спроби замінити його надбудовою на шталт «совєтського патріотизму» не витримують жодної критики. Твори Євдокії Лось повною мірою відображали позицію в СССР щодо поневолених націй, затягнутих в ярмо совєтського інтернаціоналізму. Останнім, фактично, маскували не що інше, як великодержавний російський шовінізм. Усе, що було національного в Совєтському Союзі, розмивалося російським. Бо Москва – це перш за все центр російської держави, серцевина рашизму, убраного в шати «дружби народів».
Валентин Мороз чітко зазначив: «слово “радянський” у Вашій мові треба читати як “російський”. Тоді й стає очевидно, що не можуть ужитися поруч в межах одних державних кордонів два патріотизми: в даному випадку білоруський та російський». І з Україною ситуація була така ж сама. До того ж, автор влучно надав своє визначення ледь не головним словам з лексикону совєтських та компартійних діячів. Звертаючись до тієї ж Лось: «Національну безхребетність Ви чомусь називаєте інтернаціоналізмом, рабське низькопоклонство перед росіянином – “дружбой с великим русским народом”». Як виглядає така дружба, що призводить до ренегатства? Досить просто: «а) кілька сторіч підряд забороняти українську мову (починаючи від Петра І, який наказав так друкувати книги на Україні «дабы особого наречия не было»); б) відучити людей національно мислити, систематично випалювати все, що могло б збудити інтерес до національної проблеми – в результаті людина стає національно сліпою, перестає не тільки цікавитись національними проблемами, але й помічати їх; в) методично видаляти з народу національно свідому еліту (починаючи з Калнишевського, Полуботка і кінчаючи Косинкою, Хвильовим); г) провести українця (чи білоруса) через 33-ій і 37-ий роки. В результаті виробляється рефлекс: коли вимовляють слова «нація», «національний», – в уяві моментально постає Колима».
Також у збірці представлена робота Валентина Мороза, лиш однієї якої було би достатньо, аби вписати його ім’я у золоту класику сучасної політологічної думки. У доповіді «Націоналізм ХХІ століття», виголошеній ще 1996 року історик Мороз намагався донести до загалу, що очікує людство у ХХІ столітті, що ось-ось мало настати. Він стверджував, що «Світ XXI сторіччя приречений на націоналізм. Відповідь дуже проста і очевидна для кожного. Сучасний світ є перенаселеним світом. Людей все більше, але ж Земля не збільшується. А ресурсів взагалі меншає. Значить: чим далі, тим буде більш жорстока боротьба за ресурси, за простір, за шматок хліба». І Україна мала бути готовою до такої боротьби, оскільки перебуває одвічно «на грані двох світів».
Однак, український націоналіст Мороз говорив тоді, коли постсовєтська влада в Україні намагалася демонізувати саме поняття націоналізму, його історії та майбутнього, будуючи візію України винниченківського штибу. Знищуючи військовий потенціал, деградуючи саме поняття престижу військової служби. Рухаючись в фарватері російських наративів, паралельно грабуючи Україну.
У такій же невеличкій за обсягом роботі під інтригуючою назвою «У пошуках українського Піночета» Валентин Мороз вдався до аналізу капітальної роботи оунівця Миколи Сціборського «Націократія». Розмірковував про те, що пропонував українець і як це вдалося втілити в життя чилійцю. Мав свою візію того, як має будуватися українська держава. Мав кому донести і його слухали.
Безсумнівно, книга творів Валентина Мороза– те, що є на потребу. Саме зараз, коли йде боротьба за саме існування української нації. В бурхливу епоху націй та націоналізму.
