Незабаром Верховна Рада може прийняти один з двох законопроектів, які покликані послабити підривний вплив Російської православної церкви (її філії, відомої під назвою УПЦ МП) в Україні.
Чому зараз?
Очевидно, що події 9 травня стали каталізатором просування законопроектів, які понад рік припадали пилюкою в комітетах. І мова не лише про згадані нормативні документи, а й проекти про державні свята, й прийняте Радою рішення про блокування провідних російських інтернет-сервісів.
Звичайно, така рішучість (на радість патріотичній громадськості) може бути продиктованою лише тим сигналом, що недвозначно прозвучав 9 травня, а саме: «реванш іде».
А якщо не лише ним?
Можна припустити, що влада намагається використати безпекові законодавчі ініціативи, аби відволікти увагу від дискусійної земельної реформи та інших дражливих для людей питань.
Та я особисто в цю версію вірю мало. Радше варто говорити про те, що влада усвідомлює як загрозу збоку проросійських сил, так і ріст незадоволення патріотично налаштованих українців, надто тих, які на собі відчули, що таке війна. Тому, очевидно, пропрезидентські сили готові першочергово приймати ті законодавчі ініціативи, які покликані зміцнити позиції України у протистоянні з агресором. Простими словами – трохи «випустити пару» у населення, особливо враховуючи те, що переду ще третя річниця Іловайської трагедії, четверта річниця початку Революції Гідності… Влада розуміє, що у випадку бездіяльності державних структур, патріоти готові до акцій прямої дії не лише проти Опоблоку чи «Українського вибору» Медведчука…
Чого очікувати?
Реакцію Кремля передбачити нескладно. Підозрюю, що деякі «блюстітєлі» загальнолюдських цінностей в країнах Заходу теж захочуть дорікнути Україні, що в питаннях свободи віросповідання може стати в один ряд з КНДР і тією ж РФ. Навряд чи ці крики кардинально вплинуть на ставлення західних партнерів до України. Тим паче, що в тих же Сполучених Штатах, які дехто вважає ледь не взірцем демократії, не особливо панькаються з діячами, які пропагують ідеї ісламського фундаменталізму – формально релігійні ідеї.
Куди бурхливішою може бути реакція всередині України. З цього приводу слушно висловився журналіст Вахтанг Кіпіані:
«Якщо завтра ліквідувати УПЦ МП: що робитимуть бєзумниє русскіє бабушкі з портретами царя-страстотєрпца Ніколая я більш-менш уявляю. А от хтось уявляє, якою буде поведінка – зокрема електоральна – кількох мільйонів українців, які є вірними цієї церкви на Тернопільщині, Волині, Поділлі, Закарпатті, Буковині, Полтавщині, я вже мовчу про Одещину, Харківщину чи Запоріжжя? А що, якщо вони дадуть ці мільйони голосів “Опоблоку” чи ще яким-небудь медведчукам? А якщо В.В. Путін вирішить одному з українських міст, де православні люди опиняться без “канонічної” психологічної допомоги, протягнути руку допомоги а–ля Крим? Реально цікаво, чи хтось передбачає наслідки боротьби з цією філією Русскаго міра», – пише журналіст.
З цими словами можна і погодитись, і ні. Зрозуміло, що проросійські сили намагатимуться використати обмеження щодо московського патріархату в своїх політичних цілях… Та тим не менш, опоблокам і медведчукам за «православних бабусь» доведеться битися далеко не з «Самопоміччю» чи «Народним фронтом» – за свій «залізний» електорат «любителям» Путіна доведеться змагатися між собою. Той рівень підтримки, що наразі мають мураєви-бойки-королевські і «іже с нім», навряд сильно підніметься, хай би і все УПЦ МП ліквідують…
Так, цілком можливо, що різного роду «шатуни» лише активізуються, «ватна» публіка може дістати назовні десь поки глибоко захований заклик «Путін, ввєдііі….». Втім, навіть в цьому випадку навряд чи державний апарат має опинитися перед надскладною задачею. Будуть «шатать» – значить треба діяти по всій суворості закону. В країні війна. І про це не варто забувати.
Інше питання: якщо навіть УПЦ МП запропонує лояльних до української держави церковних ієрархів, вплив Москви навряд чи зникне, просто він буде здійснюватися через інших осіб, що будуть перебувати «в тіні». І тут постане питання: що далі? Очевидно, що для убезпечення громадян від маніпуляцій з боку «професійних православних», державним діячам вкупі з патріотичною громадськістю необхідно вибити ідеологічну й матеріальну базу з-під УПЦ МП. Ідеологічну базу можна нівелювати, відсунувши (в тому числі й завдяки означеним законопроектам) найбільш ревних путінофілів від керування єпархіями. матеріальна база московського патріархату. Адже поки що міцні позиції «церкви любителів руского міра» зумовлені допомогою як прихожан всередині країни, так із-зовні.
Голова Правління Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД Михайло Колібабчук пропонує своє бачення як «бити гривнею» філію Російської православної церкви:
РПЦ МП варто обкласти податками. Хай ставлять касові апарати, хай звітують за кожну гривню, зароблену на молебнях, свічках, пожертвах. Може, деякі попи тоді нарешті трохи схуднуть й пересядуть з «мерсів» на більш скромні авто. Києво-Печерську Лавру взагалі треба передати під повний контроль держави. Чому головна святиня України монополізована філіалом РПЦ? Хай УПЦ МП платить за оренду… Або краще: пускати в Лавру служити кожну православну конфесію по черзі. Ми от ніби в Європу ідемо, боремося проти дискримінації… Так от: те, чим займається московський патріархат, хіба не дискримінація? Хіба не вважають «небажаними» в Лаврі на службі осіб, хрещених не в УПЦ МП? І це рівність? А тепер вони кричатимуть, що їх «бендеравци прітєсняют».
До цієї ідеї можна ставитися по-різному. Та фінансова складова багато в чому пояснює досі потужний вплив московського патріархату в Україні. Кошти на забезпечення діяльності підпорядкованих УПЦ МП йдуть не лише з Москви. Є й місцеві «православні меценати» типу Вадима Новінського, які завжди готові «захистити люд православний від каратєлєй». І саме держава має адресно бити по таких от «донорах». При чому бити не завжди гривнею. Прихильники «московських церковних канонів» мають зрозуміти, що дотувати агентуру Кремля невигідно й небезпечно.
Також важливо розуміти, що не так небезпечна УПЦ МП сама по собі, які ті люди, які її представляють. А саме ці люди й несуть головну загрозу. Більшість високих «чинів» московського патріархату прийшли до церкви за згодою з радянською каральною системою, деякі, до того, як отримали церковний сан, взагалі числилися співробітниками спецслужб СРСР…
Не будемо вдаватися в опис, як і хто з нинішніх вищих церковних ієрархів отримав благословення від КДБ-ФСБ. Є безліч прикладів, коли (і це на третьому році війни!), підрозділами (мабуть так вірніше казати, коли говориш про під-фсбешну структуру) в ряді областей керують відверті українофоби.
Наприклад, архієпископ одеський Агафангел, якого ну дуже «любить» одеська патріотична спільнота. До речі, навіть колишній священнослужитель УПЦ МП з Одеси Отець Василій свого часу був змушений піти з лав «армії московських священників» через їх крайню заполітизованість (як і настоятель Києво-Печерської Лаври, Агафангел «нерівно дихав» до Партії регіонів і особисто Віктора Януковича) та прихильність до політики Путіна.
В звязках із сепаратистами неодноразово підозрювали й оточення Агафангела. Наприклад, в травні 2015 року наближений до архієпископа «релігійно-політичний діяч» Дмитро Півень влаштував оргію з повіями та тортом, декорованим символікою «днр». До речі, Півень, є помічником нардепа – ще одного поборника «православя по-путінськи» – Сергія «Підрахуя» Ківалова…
Ще одним релігійним діячем, чиї контакти з російськими терористами є доконаним фактом, є архієпископ Донецький Іларіон.
«Штаб-квартира» цього «попа» досі знаходиться в окупованому Донецьку, Іларіона неодноразово бачили в компанії бойовиків, зокрема, й «курячого генералісімуса» Захарченка.
Координатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук відзначає, що Іларіон дуже боїться втратити владу над всім приходом області, на окупованій Донеччині частина його приходу перейшла до РПЦ напряму, отже тих, ким можна керувати, не так і багато лишилось. От і старається Іларіон і «українську» частину єпархії зберегти, і «днрівську», намагаючись бути лояльним до бойовиків і «благословляти» їх «на дєло» (інакше як по-блатному «дєлом» дії терористів-грабіжників і не назвеш).
Чи можна виправдати людину, що благословляє фактично на вбивство своїх же братів, питання однозначне: «ні!». А якщо це робить священник??? За церковними канонами таких людей відлучають від церкви та піддають анафемі. Навряд чи московський бос Іларіона колись на таке піде. Єдина інституція, яка хоч якось може вплинути на ситуацію, це український державний апарат. Очевидно, що «московські попи» зчинять гвалт: «прітєсняют!», «церковь отдєлєна от государства!», «ні імєтє права!!!».
Та за криками про неприпустимість української держави «влазити» у справи церкви ховається підтримка агресора та тисячі загиблих українських громадян. І не таємницею нині є те, що саме священники УПЦ МП допомагали переховуватися бойовикам, надавали їм інформацію про пересування українських військ, не кажучи вже про активне поширення російської агресивної пропаганди серед прихожан церкви.
Спроба поставити в певні рамки російську церкву – потрібна. Хай вона і запізніла, хай і не завжди однозначна з погляду «відділення держави від церкви». Як цілком раціонально зазначив один з авторів законопроекту №4511 народний депутат Ігор Артюшенко, «на прицип “невручання держави у церковні справи” має діяти принцип “невтручання церкви у державні справи”. Особливо, коли це стосується питання національної безпеки».
Та вирішити проблему раз і назавжди допоможе лише одне: поява Української помісної православної церкви. Церкви, появі якої так заважає Москва. Втім, Патріарх Константинопольський, за присутності політичної волі, в силах «дати зелене світло» єдиній Українській церкві, не порушуючи при цьому жодних церковних канонів.
Сергій Пархоменко
