«Ахіллесовою п’ятою» українського державотворення віддавна були міжусобиці та чвари. Десятки історичних прикладів, як давньої, так і новітньої доби, переконливо доводять, що внутрішні суперечки носіїв влади неодноразово призводили до більш згубних наслідків, чим, скажімо, зовнішня агресія чи геополітичні перетворення. Особливої небезпеки міжусобиці набували у часи ослаблення держави. І хоча, у кожного із суб’єктів таких внутрішньоукраїнських протистоянь завжди знаходились залізобетонні аргументи своєї правоти, а сторона противника виглядала мало не найганебнішим зрадником усього святого і навпаки, у підсумку – не перемагав ніхто, а програвали обоє, втрачаючи усе.
Згадати про цей гіркий досвід минуло змусили події, які розгорнулись останнім часом у вищому ешелоні української влади та впливових фінансово-політичних колах. Монолітний, здавалось, у зв’язку з подіями на Донбасі, український політикум розділився на два табори. У кожного з них, як і належить, своя правда, своя логіка і свої методи боротьби: від адміністративних, до мілітарних. І це, як мовиться – класика жанру. Класикою виглядає і те, що конфлікт розгорівся навколо питання перерозподілу власності, яке неодмінно виникає після будь-яких революційних перетворень, військових протистоянь чи змін політичних еліт. Звичайно, значну роль у цьому протистоянні відіграє і особистісний чинник, адже амбіції та емоції у великій політиці дуже часто змагаються на рівних із ресурсами та капіталом.
Проте, сценаристи такого розвитку подій, як і виконавці сценарію, не свідомо, а, можливо, й цілком свідомо не взяли до уваги і два інших, не менш ключових фактори.
Перший. Протистояння розпочалось не «після», а під час ведення Україною неоголошеної війни з північним агресором. А тому, образно кажучи, відбувся очевидний фальстарт, який може нашкодити усім поки ще хитким українським здобуткам пострегіонівської епохи. Боротьба за розширення сфер впливу, в тому числі і на Донбасі, із завуальованої стала настільки огидно-публічною, що про неї уже соромляться говорити, навіть, мешканці віддалених хуторів. І це додатково збурює і так достатньо наелектризоване суспільство.
І другий чинник. Не менш, а, мабуть, більш важливий, ніж перший. Тектонічний розлам політикуму відбувся по хибній і шкідницькій лінії. Тому що, даруйте за часту апеляцію, але без цього не обійтись, в умовах війни існує лише чорно-біла градація на «своїх» і «ворогів», громадяни розуміють наявність лише двох таборів. В наших умовах – українського і кремлівського, тобто тих, хто «ЗА» Україну і тих, хто «проти»! Третього, як мовиться, не дано.
Третім може бути, але це вже коли йтиме мова про паралельну площину взаємовідносин, хіба що певне надполітичне утворення чи середовище, яке не побоїться взяти на себе складну, невдячну, але таку потрібну місію примирення двох сторін. Чи є така сила сьогодні в Україні? Швидше за все, що ні. Але це не означає, що вона не зможе появитись. Можливо, на роль такого об’єднуючого центру може претендувати Церква, можливо – незаперечні суспільні авторитети, можливо – черговий, але чесний і справжній національний круглий стіл. Досвід, навіть, нещодавній у нас є. Зрештою, якщо доводиться погоджуватись на переговори з терористами і агресорами, то чому б не спробувати домовитись між собою? Для цього, навіть, не потрібно їхати у Мінськ, Берестя чи Вільнюс. Тому що міжнародне посередництво, це, безперечно, добре, але найоптимальнішим способом розв’язання власних проблем є, все ж таки, внутрішній діалог. Хай це будуть «Київські», «Дніпропетровські» чи «Львівські» угоди, хай це буде національний меморандум примирення та порозуміння, підписаний владою, бізнесом, громадським активом, військовими та духовенством, хай це буде тимчасове перемир’я до часу остаточної перемоги над ворогом.
Як би це категорично не звучало, але країні просто необхідний мораторій на внутрішні політико-економічні конфлікти. При чому, його дія має розповсюджуватись на найширші сфери державотворення та управління: від законодавчих ініціатив до антикорупційних заходів. Адже, як можна було переконатись на прикладі «Укртранснафти» – варто лише посіяти вітер, одразу ж отримуєш бурю. Спровокувавши вияснення стосунків, владна верхівка отримала небезпечну ланцюгову реакцію, завершальне звено якої зараз ніхто не береться спрогнозувати. Супроводжується вона ще й певними «побічними реакціями» на кшталт проблеми розформування добровольчих батальйонів, загонів самооборони тощо. Залишається надіятись на те, що здоровий глузд переможе і полум’я конфлікту погасне, добре не розгорівшись. А найголовніше, варто уже сьогодні продумати прозорі правила своєрідного «Пакту про ненапад», який убезпечить суспільство від нових чвар. Адже «вузьких місць» на широкому шляху українського перезавантаження чимало. І більшість із них також знаходиться на перетині державних і приватних інтересів.
Тому дуже важливо чітко усвідомлювати, що будь-яке політичне, олігархічне чи кланове протистояння у сьогоднішніх умовах – це вода на млин кремля і його маріонеток. Більше того, сценарій таких міжусобиць пишеться саме путінськими політтехнологами, перед якими стоїть чітке завдання щодо розхитування ситуації в Україні з середини.
Якщо ж не дозволити реалізуватись їхнім планам і задумам, це означатиме, що й інші розрахунки цих режисерів, майже автоматично, не працюватимуть. І такий розвиток подій, безперечно, наближатиме час остаточної і повномасштабної української перемоги, після якої, при бажанні, можна буде зламати кілька списів і на внутрішньому лицарському турнірі.
Олег Вітвіцький
