Дуже зручно розмірковувати про війну в Україні, не перебуваючи на українській території у режимі 24/7. У всесвітній павутині аж занадто багато різноманітних «аналітиків», «військових фахівців» та «політологів», які з поза меж воюючої держави розповідають про перебіг війни та строки її закінчення. Щось по типу «двох-трьох тижнів», що давно вже стало мемом, або ж «до восени 2024-го», «ось-ось» і, зрозуміло, з новішого: «після 20 січня 2025-го». Про дату закінчення війни сповіщають навіть з «магічного фронту»: екстрасенси, гадалки, тарологи й інші «фахівці». Але останні, принаймні, роблять це видовищно, з ентузіазмом, на публіку і для неї…
Дуже зручно заколисувати своє сумління, коли вчергове відмовив Україні у наданні далекобійних ракет. Колись у Німеччині жили відомі казкарі брати Грімм, а тепер на зміну їм прийшла людина із дивним талантом фантаста-казкаря. Мова про канцлера Німеччини Шольца, який вперто виступає проти надання Україні далекобійних ракет Taurus. Одразу ж зазначу, що цілком усвідомлюю ті об’єми допомоги, яку усі три роки війни надає Німеччина Україні. Тут величезна подяка. Але. Як щодо того, щоб допомогти цю війну закінчити? І не на кордонах ЄС, не коштом українського суверенітету?
Виглядає так, що вище політичне керівництво Німеччини вигадало казку, само в неї повірило і намагається переконати інших. Бо як інакше можна розцінити виступ канцлера із ствердженням, що російський диктатор зазнав поразки в Україні за усіма пунктами: «Він хотів підпорядкувати всю Україну і встановити маріонетковий режим, він хотів запобігти подальшому зближенню з ЄС і послабити весь НАТО». Натомість, до Альянсу долучилися нові країни, сказав канцлер, а Україна «є консолідованою нацією і перебуває на шляху до вступу в Європейський Союз. Вона має сильну армію, оснащену нами, яка героїчно захищається від військ Путіна».
Так, звичайно, «Київ за три дні» москалям не вдалося. І замість бліцкрігу вони отримали затяжний спротив, сповнений самопожертви й героїзму. Але чи виглядає, що Путін вже здався? Що він вже готовий до переговорів з урахуванням українських інтересів? Останні новини з боліт наштовхують на зовсім протилежну думку. Шольц хвалиться також тим, що він у телефонній розмові з російським диктатором обіцяв йому, що Європа не припинить підтримувати Україну. Гарно, звичайно, але вже давно очевидно, що український зранений організм потребує дієвих антибіотиків, а не лише крапельниць із звичайним фізичним розчином.
Нема де правди крити, самозаколисування притаманне не лише німецькому канцлерові. І не лише він побоюється, що дієвіша допомога Україні може призвести до «ескалації» зі сторони російських окупантів. Так сором’язливо називають страх застосування москалями ядерної зброї. Єдиної, яку вони ще використали на території України.
І живемо в двох паралельних світах, в різних реаліях життя. Щоденних зведеннях з фронту, трагедії втрати людей та територій. Волонтерських зборах на потреби ЗСУ. Боротьби за повернення полонених. І, разом із тим, у тотальній корупції на всіх щаблях влади. Складається враження, що у цих ділків зараз працює лише одне правило: «війна все спише». Можливо, вони ще сподіваються, що «переможців не судять». Однак, саме завдяки таким діячам, перемога не наближається, якщо не навпаки. Тож більше переконливим видаються слова, почуті колись давно від одного середньостатичного чинуші: «а після нас – хоч потоп». Але чи не думають такі ділки, що цей потоп людського гніву знесе їх до самої глибини, з якої вже не буде вороття? Янукович та його кліка ще досить таки нещодавно планували правити вічно, заснувавши династію «данєцкіх». Що з того вийшло?
Європейські політики, з очевидних причин, свою діяльність скеровують на інтереси власної країни. Вони, в основній масі, підтримують Україну та не хотіли б бачити москалів на своїх кордонах. Вони готові надавати зброю та гроші, але не готові до прямого зіткнення з москалями. Не в телефонних баталіях, а тоді, коли рішення доводиться приймати під звуки вибухів та сигналів повітряної тривоги. Вони нас підтримують, але наш біль ніколи не стане їхнім. Вони не відчують того, що відчуває українська мати, українська дитина. І, це, зрештою зрозуміло. Це світ дорослих, досить цинічний і мало емоційний. Питання до політиків у одязі кольору хакі та їх оточення. Коли вони відчують біль українців настільки, що він випікатиме саме бажання наживатися на війні?
Питання без відповіді. Поки що.
Юрій Щур
