Після перемоги нашої революції московський режим перебуває у ситуації цугцвангу, тобто кожен його хід так чи інакше призводить в перспективі до втрати позицій. Навіть російський напад на Україну був вимушеним, аби перехопити ініціативу і врятуватися від Майдану в Москві. Москва за цей рік мала всього два короткі моменти, в які могла якщо не переломити ситуацію на свою користь, то принаймні максимально відстрочити свій крах або зробити катастрофу не лише своєю, але й загальною – це час “референдуму ДНР та ЛНР” навесні та пряме вторгнення російської армії наприкінці літа, штурм Маріуполя. Обидва шанси вона не використала, і тепер перейшла у пасивну оборону.
Але крім важкої стратегічної ситуації московське керівництво примудряється приймати тактичні рішення, які примушують стороннього спостерігача лише розвести руками. Зокрема, сьогодні вони могли:
а) Відпустити братів Навальних, тим самим заспокоївши протестний актив Росії, внісши в його середовище розкол і недовіру стосовно лідерів.
б) Посадити братів Навальних, максимально жорстоко розправитися з громадськими акціями, давши зрозуміти, що жартів не буде, і тим збивши охоту протестувати у найменш рішучих.
Натомість вони дали волю Навальному, продемонструвавши свою слабкість, розчарувавши кремлівських прихильників, давши найзапеклішому своєму ворогу можливість вільно готувати повстання, і водночас посадили його брата, щоб народ мав привід озлобитися на відверту несправедливість, і надихнути Олексія не відступати.
Всєх переігралі, загалом.
Дмитро Різниченко
