9 листопада – День української мови і писемності. Про історичний шлях української мови розповідає Інститут нацпам’яті
Української мови не існує. Діалект, говірка або ж «нарєчіє» – не більше. У цьому увесь світ, а в тому числі й саму Україну, століттями намагаються переконати російсько-імперські пропагандисти. А чи є в цьому правда? Давайте розберемося. А для цього маємо чудовий привід – День української писемності та мови, який щорічно відзначаємо 9 листопада.
Почнімо з загальновідомого факту: писемність на території України-Русі (на той час наша древня держава мала столицею місто Київ й називалася «Русь») поширилася з запровадженням християнства 988 року. Поширення релігії потребувало значної кількості людей, які могли б читати і переписувати богослужбові книги. Тож таким чином на Русі вкорінився болгарський правопис (абетка Кирила (Костянтина) і Мефодія), який прийшов разом із болгарськими богослужбовими книгами. Болгарський правопис хоча й не зовсім відповідав місцевим потребам, але дещо змінюючи вимову прочитання релігійних текстів можна було пристосуватися до тогочасних українських умов. У XIV столітті в Болгарії відбулася правописна реформа митрополита Євфимія Тирновського. Євфиміїв правопис поширювався на всі країни з кириличним письмом. На відміну від свого попередника, оновлений правопис до української мови був пристосований штучно й заглушував її питомі ознаки. Попри це він був прийнятий на українських землях і закорінився тут до початку XVII, а почасти — аж до XIX ст.
У тому ж таки XIV столітті, за часу Литовської Руської держави (Велике князівство Литовське), канцелярійною мовою того часу стає мова північноукраїнська зі своїми характерними ознаками. З мови діловодства ці ознаки переходять і до правопису книжкового. Півночноукраїнський правопис побутує до XVII, подекуди XVIII ст.
Далі з’являються низка граматик/правописів, які упорядковують українську мову відповідно до її розвитку.
1619 – правопис Мелетія Смотрицького. «Грамматіки славєнски ѧ правилноє Сγнтаґма» Смотрицького – це перший у славістиці повний курс церковнослов’янської мови в її українській редакції. Цей правопис не був повністю відповідним живій мові, однак мав свої новації. Наприклад, серед нового була літера ґ, що відповідала українській вимові. Правопис Смотрицького запанував в усіх народів, що послуговувалися кирилицею. Із цього часу Київ стає законодавцем щодо правопису для всіх слов’янських народів.
1708 – з наказу царя Петра І стародавню кирилицю замінено на нову «гражданку», а кирилицю дозволено вживати тільки для церковних видань. Український правопис було силою приєднано до російського. Це вплинуло на українську літературу.
1798 – поява “Енеїди” Івана Котляревського. Українська жива мова остаточно стає мовою літературною. Однак правописом Котляревський послуговується старим кириличним із впливом «гра жданки». Вихід «Енеїди» спричиняє потребу в новому правописі, що повністю відповідав би розвитку мови.
1818 – виходить правопис Олександра Павловського. Він перший пропонує фонетичний підхід до написання слів і почав передавати звук, що походить із давніх о, е, Ђ, через і. Раніше ці звуки часом передавали літерою и. Прихильниками цієї новації стали харківці, особливо Квітка-Основ’яненко та Гулак-Артемовський.
1827 – правопис Михайла Максимовича. Він намагається максимально наблизити правопис до живої мови. Максимович ставив дашки над давніми давніми е та о, що перейшли на і. Однак цих знаків не розпізнавала типографія. Натомість типографія розуміла «французьку кровельку», яка була подібна до пропонованих Максимовичем знаків.
1837 – правопис «Русалки Дністрової». Випущений «Руською трійцею» – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким – альманах був повністю написаний таким правописом, який де в чому панує в українській писемності й тепер. Буква ы змінюється на и. Уперше вживаються буквосполучення йо, ьо. Викинуто літеру ъ.
1856 – поява кулішівки – правопису Пантелеймона Куліша. Цим правописом написані його “Записки о Южной Руси”. 1857 виходить його “Граматика”. Куліш, що спершу був прихильником етимологічного правопису, врешті обстоює фонетичне написання. По суті Куліш не вніс до правопису нічого нового, але зібрав і широко популяризував усе найкраще з правописів своїх попередників.
1873 – правопис київський. Його появу пов’язують із виходом І тому видання «Записки Юго-Западнаго отдела Географическаго Общества». Правопис є більш фонетичним за кулішівку. У письмі вперше в сучасному значенні вживається літера ї.
1876 – російський імператор видає Емський указ, який фактично забороняв вживання української мови в культурній царині. В українських виданнях з урядового примусу запанувала т. зв. «єрижка» чи правопис «ярижний» (від назви букв ъ — єр, йор, та ы — єри), оскільки частково повернули український правопис до його початкового стану в XVIII ст.
1877 – драгоманівка. Учений Михайло Драгоманов у своїх женевських виданнях 1877 року передавав кожен звук окремою буквою, а саме: 1) запровадив букву j (jaмa, моjу, каjдани й т.ін.); 2) пом’якшення приголосної зазначав через ь (земльа, льуде); 3) замість апострофа (паєрика) вживав теж j: обjава, мjасо, i 5) замість щ вживав, як було в давнину було, шч.
1886 – желехівка. «Малорусско-німецкий словар» Євгена Желехівського сильно вплинув на усталення фонетичного правопису в Галичині. Фонетичний правопис цього словника став основою праці «Руска граматика» (її випустили професор Степан Смаль-Стоцький та доктор Теодор Ґартнер). Цю книжку в 1893 році шкільна влада допустила до шкіл як підручника по школах Галичини. 1908 – грінченківка, київський правопис. 1908-1909 рр. вийшов відомий “Словарь української мови” за редакцією Бориса Грінченка. Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Цей правопис як підсумок праці письменників всього XIX століття й усього українського народу запанував в Україні.
1918-1919 – правописна система Івана Огієнка. Справа власне українського правопису стала важливою в період Української революції. Центральна Рада 1917 року доручила професорові Київського університету Іванові Огієнку скласти короткі правила українського правопису й написати відповідну граматику для середніх шкіл. Процес ухвалення збірника правил виявився доволі складним, однак врешті в січні 1919 року міністр народної освіти Іван Огієнко ухвалив складний правописний кодекс для обов’язкового вжитку в усій Україні. Він вийшов у світ під назвою “Головніші правила українського правопису”. В різних містах української землі, як східних, та і західних, ці “Правила” часто передруковувалися в десятках тисяч примірників. Головною їхньою ознакою була наукова система. Це була перша закінчена система в історії українського правопису.
1920-1921 – академічний правопис. 20 лютого 1920 року Всеукраїнська Академія наук знову переглянула ці “Правила” й ухвалила їх до загального вжитку з деякими малими доповненнями. Так постав перший авторитетний правописний кодекс в Україні.
1928 – скрипниківка (харківський правопис). Правопис ухвалений 1927 році на Всеукраїнській правописній конференції в Харкові. 1928 року правопис затвердив народний комісар освіти Микола Скрипник, через що він і має назву “скрипниківка”. Над укладенням цього працювало понад пів сотні відомих мовознавців. Скрипниківка фактично була найбільш наближеною до українського мовлення. Справа харківського правопису набула політичного резонансу. 1931 року Академія наук випустила урядовий правопис, а 1933-го в нових своїх правилах викинула харківські постанови про ґ та ль.
1945 – новий академічний правопис. «…забезпечити єдність з правописом братніх народів Радянського Союзу, особливо — російського, орієнтуючись на останній проект Державної Комісії» – так пояснює новий правопис упорядник Л. А. Булаховський.
1989-1990 – повернення ґ та кличного відмінка.
1999 – проєкт реформи українського правопису, розроблений під керівництвом члена-кореспондента НАН України Василя Німчука не було офіційно затверджено.
22 травня 2019 року – Кабінет міністрів на своєму засіданні схвалив Український правопис у новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису.
Як бачимо, шлях української мови до свого питомого правопису був не просто складний, але й доволі тривалий. Українська мова, а відповідно і її правопис, формувалася, видозмінювалася, росла і розвивалася так само, як і Українська держава.
За матеріалами офіційної сторінки Українського інституту національної пам’яті у ФБ
