Дослідники становлення українського війська Роман Коваль і Юрій Юзич готують книгу “Діти у Визвольній війні”. Пропонуємо вашій увазі скорочений виклад одного з розділів цієї книги. Фото і нарис публікуються вперше.
Марко народився 1 березня 1906 р. у сім’ї Леоніда Кітновського та Марії Янівської у м. Проскурові (тепер м. Хмельницький). У 9 літ він вступив до підготовчого класу Проскурівської реальної школи. 1916-го закінчив 2-й клас. Подальше навчання перервала Лютнева революція 1917 року.
Хлопчика нестримно “тягнуло до війська”, бо мав рідних дядьків, “які були у війську ще до революції” і викликали у небожа бажання також стати військовим.
Улітку 1919 р. Марко не втерпів й утік з дому до частини, що проходила через Проскурів. А оскільки освіти не мав і, видно, не мав національного виховання, то потрапив під дурного хату – до 2-го Дроздовського кінного полку Добровольчої армії, яка прийшла “визволяти” Україну від української влади. “Тоді я ще не розбирався в тому, що то за військо, аби військо”, – пояснював-вибачався юний дроздовець.
“Небавом большовики вигнали добровольців з України і я опинився інтернованим у Стрілківським таборі в Польщі”, – розповідав він.
Умови у таборі були нестерпні: жили у землянках, годували погано, допікала й “брутальність таборової адміністрації”. Побиття і катування в’язнів було звичайним явищем. Звичайно, кожний мріяв вирватися з цього пекла.
До Стрілкова (Стшалкова) вчащали врангелівські офіцери та українські старшини, вони агітувати йти до своїх армій. Багато хто охоче зголошувався. “Тут я відчув, що я українець і записався до свого війська”, – згадував Марко.
Зі Стшалкова хлопчина переїхав до Ланцута, де “формувались запасові курені [української армії] і відправлялись на фронт”. На фронт прибув, коли наша армія під натиском більшовиків опинилася в Галичині, за Дністром.
Невдовзі почався наступ. Розвивався він успішно, і Маркові усміхнулося щастя побувати вдома, у Проскурові. “Батько радо зустрів і хотів залишити [мене] дома, – писав Марко, – але я і на сей раз утік, бо дуже був захоплений наступом свого війська”. Служив він тоді у 1-ї стрілецькій бригаді 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.
Але “союзники”-поляки, які вели таємні переговори з Москвою, ультимативно зажадали в українського керівництва зупинити наступ. На домагання поляків було оголошено небажане для українців перемир’я. Закінчилося воно 11 листопада несподіваним наступом червоних москалів, проривом фронту і відступом українського війська на захід. 21 листопада 1920 р. Армія УНР перейшла на західний берег річки Збруч. І юний Марко знову опинився в польських таборах для інтернованих, спочатку в Пикуличах біля Перемишля, потім у Вадовицях.
Станом на січень 1921 р. Маркові було 14 років, але він додав собі рік: у офіційних документах Запорозької дивізії за березень і квітень того ж року зазначалося, що йому вже 16-ть. Тоді Марко належав до “1-го стрілецького запоріжського імені УНР куреня” Запорозької бригади. У Вадовицях він два місяці навчався в школі, але, коли частини почали від’їжджати на працю, втік зі школи і поїхав зі своїм куренем до Кракова.
1922 року повернувся до табору в м. Каліші, що у Західній Польщі. Потім його перевели до сусіднього табору в Щипйорно (тепер це частина м. Каліша), де 17 лютого 1922 р. вступив до 4-го класу Школи українських пластунів. Навчався посередньо. В одному класі з ним училися Іван Білошкурський та Самійло Жикул – юні кулеметники Армії УНР. Єдиним відмінником у цьому класі був Митрофан Зарицький, лицар Залізного хреста. Всього в класі навчалось 11 учнів, зокрема Василь Хащенко, Олекса Петрів та Максим Петрівський – неповнолітні добровольці Армії УНР, а також Микола Мусіїв, Семен Карабинович та Борис Головацький. Був серед них і Михайло Литвиненко – чотирнадцятилітній розвідник Повстанського-партизанського штабу Юрка Тютюнника.
Учителі цієї школи “у тяжких умовах на чужині не (…) загубили голову”, не впали в розпуку, а взялися виховувати нове покоління борців. Важко їм було. Але вони виявились чудовими психологами, вмілими педагогами і таки знаходили стежку до огрубілих дитячих сердець, в які увійшли “брехня, лайка, непошана до старших і один до одного, порушення шкільного порядку, паління тютюну, спроби випити горілки, спроби крадіжок і др.”. До того ж “діти були виснажені, (…) роздягнені й роззуті. Справних черевиків або чобіт майже ні в кого не було. Одежа була похожа на лахміття, яке якось ще трималось на плечах; рідко в кого можна було найти цілу пару білизни, а в більшости вона прийшла до такого стану, що через лахміття верхнього одягу й цю білизну можна було бачити голе тіло”.
Ось в таких умовах здобував освіту запорожець Марко!
Але у грудні 1923 р. негостинна Польща залишилася за спиною! Разом із 6-м класом Школи українських пластунів 18 грудня 1923 р. Марко приїхав на навчання до Чехії, де ставлення до українців було куди краще. 15 березня він поступив до Української реальної гімназії. Її, щоправда, не закінчив. Видно, не лежала у нього, сина писаря, душа до науки! А може, була якась інша причина.
В автобіографії, яку написав 25 липня 1924 р. у Празі, Марко Кітновський зазначив, що налагодив листування з родиною і батьки повідомили, що йому “як бувшому петлюрівцю”, в Україну повертатись не можна.
Повернутись в Україну можна було тільки на муки.
Роман Коваль, Юрій Юзич
