Під головуванням першого заступника Полтавського міського голови Валерія Пархоменка відбулося чергове засідання комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій. На ньому було підтримано ініціативу увічнити пам’ять про видатного уродженця Полтави, першого міністра освіти Української Народної Республіки Івана Стешенка. Як відомо, таку пропозицію на розгляд міської влади торік внесли представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгар; доктор історичних наук, професор, ректор Полтавського університету економіки і торгівлі (ПУЕТ), голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України Олексій Нестуля, а також знаний краєзнавець і письменник, автор книги «Іван Стешенко. Твори, переклади, вибране листування», лауреат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача Григорій Титаренко.
Тож до засідання комісії долучилися не лише її учасники, але й згадані вище ініціатори пошанування Івана Стешенка https://salo.li/B90fD47 – видатного полтавця, першого міністра освіти Української Народної Республіки (УНР), історика українського театру, літературного оглядача, ученого-літературознавця, поета, перекладача і письменника.
Учасники засідання затвердили ескіз і місце встановлення меморіальної дошки барельєфного типу. Її запланували встановити на фасаді будівлі спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №3 по вул. В’ячеслава Чорновола. Це історична будівля Першої чоловічої гімназії, у якій з 1882 р. по 1892 рік навчався Іван Стешенко. Кошти на виготовлення барельєфу на пошану діячів УНР виділено на останній сесії Полтавської міської ради.
Працюватиме над створенням барельєфу полтавський скульптор, член Національної спілки художників України Дмитро Коршунов — автор багатьох пам’ятників і пам’ятних знаків, серед них і пам’ятник Марусі Чурай; меморіальні дошки голові Директорії УНР, головному отаману військ УНР Симону Петлюрі на будівлі аграрної академії; діячу УНР, поету, драматургу Володимиру Самійленку на фасаді 3-го ліцею; фермеру, Герою Небесної Сотні Віктору Чміленку на фасаді будівлі департаменту АПК ОВА й обл. асоціації фермерів.
«Стешенко зробив фантастичний внесок в українізацію освіти в УНР, системно дбав про відкриття україномовних шкіл, гімназій, народних університетів. Більшовицькі терористи вбили його саме за українську мову. Важливо, що міська влада усвідомлює важливість постаті Івана Стешенка і йде шляхом підтримки ініціатив УІНП, краєзнавців та громадськості, щоб пам’ять про видатного полтавця була збережена у його рідному місті», – сказав Олег Пустовгар.
Нагадаємо, за ініціативи УІНП та згідно з Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» 150-річчя від дня народження Стешенка мало відзначатися у 2023 році. Втім нові дослідження полтавського краєзнавця Григорія Титаренка встановили рік народження не 1873, як вважалося раніше, а саме 1874. Тож торік 150-річчя першого міністра освіти УНР Івана Стешенка відсвяткували на його малій батьківщині — у Полтаві. Відбулися презентації книги «Іван Стешенко. Твори, переклади, вибране листування» https://poltava.to/project/9072/ та передача примірників до всіх бібліотек-філій Полтавської міської територіальної громади, всеукраїнський науковий «круглий стіл» https://poltava.to/project/9091/, покази документальних відео. А цьогоріч ключовою подією стануть урочистості з нагоди відкриття меморіальної дошки Іванові Стешенку.
Довідково: У 1874 році в Полтаві в багатодітній сім’ї відставного унтер-офіцера й полтавської міщанки народився Іван Матвійович Стешенко – майбутній поет, перекладач, член літературного гуртка «Плеяда», перший міністр освіти УНР.
Батько, Матвій Стешенко, маючи дев’ятьох дітей, не шкодував коштів на їхню освіту. Іван закінчив Полтавську класичну гімназію, пізніше – історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії, пізніше – у Фребелівському інституті, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на Вищих жіночих курсах.
Гімназистом почав писати вірші. Написав поему «Мазепа» і видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». Вільно володів французькою, німецькою, іспанською, італійською, багатьма слов’янськими мовами, перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шіллера, досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка. Входив до гуртка «Плеяда» разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими діячами. У 1897 року був заарештований за участь у студентських акціях протесту, викликаних самогубством чернігівки-народниці Марії Вітрової, колишньої слухачки Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, яка не витримала знущань російських жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і вчинила самоспал. У Лук’янівську тюрму за участь у цих акціях потрапила і дочка Михайла Старицького Оксана. У в’язниці між ними спалахнули почуття і молоді люди дали одне одному слово одружитися, щойно Стешенко вийде на волю. Чекати довелося п’ять місяців. Із в’язниці Стешенка випустили із «вовчим білетом» і забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських чи губернських містах. Подружжя оселилося на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочало роботу над упорядкуванням словника української мови.
Із послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повертається до активного громадського життя. У 1903 році стає секретарем Правління Київського літературного товариства, членами якого були Микола Лисенко, Олена Пчілка та інші діячі українського національного відродження. Працює в редакції українського літературного альманаху «Нова Рада», разом з однодумцями засновує гумористичний журнал «Шершень», а після його заборони – разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Володимиром Самійленком, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Максимом Славинським та іншими видають журнал «Ґедзь».
Перша світова війна привела до Києва потік сімей біженців із Галичини. Попри заборону української школи, для дітей-біженців 18 березня 1915 року в Києві була відкрита Тетянівська українська гімназія, де Стешенко спочатку викладав, а згодом став її директором. У той час було складено низку програм, методик та підручників, які стали фундаментом для розбудови української освіти в часи Української революції.
У 1917 році Стешенко разом з однодумцями започатковує «Товариство шкільної освіти» і стає його керівником. Після створення Центральної Ради він входить до шкільної та очолює редакційну комісії Ради, а 26 червня 1917 року призначають Генеральним Секретарем освіти, входить до Першого Генерального Секретаріату Української Центральної Ради (першого українського уряду). На цій посаді береться за українізацію освіти в Україні. Одним із його проєктів, яким так і не судилося бути втіленим через брак вчителів та постійні воєнні дії, була організація селянських гімназій. Був фундатором Українського Народного Університету (УНУ) та Академії Мистецтв.
Для російських більшовиків Стешенко із його політикою українізації та відродження національної свідомості був серед ворогів номер 1. Ще в січні 1918 року, коли Муравйов захопив Київ і влаштував там червоний терор, було видано наказ про вбивство Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, Стешенко в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва. У ніч з 29 на 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал «Полтава-Київська». Була глупа ніч, тому візника вони не знайшли, а тому вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє більшовицьких терористів, які двома пострілами в голову смертельно поранили Стешенка і зникли, навіть не поцікавившись пакунками жертви. Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику: «Дізнався від Костя Івановича Товкача страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?». Про те, що вбивство Івана Стешенка – справа рук більшовиків, підтвердив і нарком ҐБ Мешик, зазначивши в 1941 році в постанові на арешт Оксани Стешенко: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)». Саму Оксану Стешенко в тому ж 1941-му відправлять до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською. На руках в Оксани Людмила Михайлівна і помре в дорозі, а її тіло просто викинуть із вагона. Наступного року в якомусь із концтаборів закінчила життя і Оксана Стешенко. Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року за ініціативи Григорія Титаренка на приміщенні старої школи у cелі Великі Будища (нині підпорядковане Диканській селищній територіальній громаді Полтавського району) встановлено меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.
Представництво УІНП в Полтаві
