Тюрма. Незалежність. Воля

ratusny1

До 30-ї річниці Проголошення Незалежності

24 серпня 1991 року я зустрів у Лук’янівській тюрмі міста Києва. З самого ранку мене висмикнули з карцеру, що знаходиться в підвалі, але в камеру 28 «Єкатєріновки», де я провів більше дев’яти місяців ув’язнення, не повернули. Зразу помістили в «Столипінку», корпус, в якому знаходяться вже засуджені. По нас вирок суду було винесено. «Іменем УССР» Степану Хмарі дали 7, Миколі Головачу 5, мені 3 роки. Скільки іншим, не пригадую.

wyrok

Ми «київська сімка», як прозивали нас на Заході представники української діаспори й правозахисних організацій потрапили сюди за організацію маніфестації з недопущення військового параду на Хрещатику 7 листопада 1990 року. Київський страйковий комітет, який я тоді очолював, розпочав безстроковий мітинг ще о 16 годині 6 листопада, з вимогою «Ні танкам на Хрещатику!», на котрий зібралося на початку біля 50 тисяч учасників. До ранку наступного дня протрималось трохи більше тисячі. Але протримались.

Протягом ночі були неодноразові спроби міліцейського «Беркуту» відтіснити нас з проїжджої частини головної вулиці столиці України, в районі того, що тепер називається Майдан Незалежності, а тоді ще було Площею Жовтневої Революції. Саме так: всі слова з великої літери. Тоді в Київ перекинули донецький «Беркут», котрий відрізняється особливою жорстокістю й «відмороженістю», бо київському міліцейське керівництво після страйку 1 жовтня й студентського голодування, вже не довіряло. Особовий склад київської міліції нами й самим розвитком ситуації на початку жовтня того року був майже повністю переагітований на нашу сторону. Вихованці ж донецьких териконів та горлівських копанок залишилися ще незайманими в частині комуністично-імперської ідеології й без докорів сумління лупцювали «демократизаторами», так в народі нарекли гумові кийки, які щойно отримала на озброєння міліції, без розбору і молодих, і старих, і жінок, і «бандьорівців» і «рускоязичних» киян…

ratusny2

Але ми спонтанно виробили тактику протидії. Ходив поголос, що міліції заборонено бити лежачих, тож я дав вказівку мітингуючим перед міліцейським наступом лягати горілиць, сплітатися руками і ногами, і не рухатись. Лава вгодованих нащадків донецьких шахтарів, що проміняла забій на службу в міліції, заціпеніла перед «килимом», сплетеним з людських тіл, що розстелився від площі ледве не до ЦУМУ. Бити лежачих вони не могли – заборонено інструкцією, іти по людях також наступали на чиюсь руку чи ногу, спотикалися і часто самі опинялися в лежачому положенні, їх тоді притримували і вони ставали частиною килиму з людських тіл. Часами це набирало кумедних форм і викликало щирий регіт мітингуючих. А хто сміється, той вже не боїться і, відповідно, є непереможним. Тоді міліціонери додумались з краю килима виривати маніфестантів по одному й викидати його чи її на тротуар, але яке ж було їхнє здивування, коли за принципом розлитої ртуті «килим» відновлювався за їхніми спинами й вони опинялися знову посеред моря з людських тіл.

Таке протистояння тривало доволі довго, поки не втомило остаточно донецький «Беркут», а так як чисельна перевага була з нашої сторони, то ми зуміли простояти, чи, точніше, пролежати, до ночі. Вночі стало холодно й багато хто побрів додому спати в надії повернутися під ранок саме до початку параду й демонстрації. Але повернутися на Хрещатик з них вже до ранку ніхто не зміг: міліція випускала всіх, але нікого не впускала назад. Ті, що залишились, перебували в своєрідному «мішку», в цілковитому оточенні міліцейських підрозділів.

До опівночі відбулося ще декілька цікавих ходів влади, що ставила за мету змусити наc добровільно розійтися по домівках. Десь о 10 вечора приїхали депутати тодішньої Київської міської Ради на чолі з головою Арнольдом Назарчуком і заступником Олександром Мосіюком та повідомили мітингарям, що на позачерговій сесії ними прийнято рішення про відміну проведення військового параду на Хрещатику і перенесення його в інше місце.

Київська міська рада мала певний авторитет серед активістів українських патріотичних організацій та страйккомівців київських підприємств, так як декілька місяців перед тим, якраз в день страйку київських транспортників, ухвалила рішення про підняття синьо-жовтого прапора на Хрещатику біля входу в своє приміщення. Мітингуючі зустріли повідомлення про перенесення військового параду з Хрещатика аплодисментами, але порадившись із страйккомом я повідомив керівництво міста, що ми продовжуватимемо залишатися на Хрещатику до ранку, так як не віримо воєнним, бо вони не підпорядковуються Київській міській Раді й можуть проігнорувати її ухвалу. А людей ставало все менше, міліції ж все більше…

Біля опівночі серед маніфестантів раптом з’явилися молоді люди, котрі заявили, що вони бачили танки на проспекті Перемоги біля приміщення Народного Руху і почали закликати всіх іти й не допустити проведення військового параду там. Потребувало трохи зусиль переконати більшість залишитися на Хрещатику. Потім я дізнався, що десятки молодих людей, котрі пішли на проспект Перемоги, було жорстоко побито, загнано на горища й дахи навколишніх будівель й, казали, що декого скидали з дахів вниз…

А на Хрещатику ставало щораз темніше і холодніше. «Беркут» ще зробив декілька спроб прибрати нас з проїжджої частини, але виглядало, що вони також втомились і швидше імітували наше витіснення, аніж робили це насправді.

Ми поділили учасників акції на дві частини: одна зігрівається в підземному переході, інша ж чергує, прогулюючись на поверхні. Там, в підземному переході, саме навпроти трибуни для партійних і совєтських вельмож, що посилено охоронялася кількома рядами міліції й внутрішніх військ, якраз і трапився інцидент, що формально призвів до нашого багатомісячного ув’язнення в Лук’янівському СІЗО, яке закінчилося звільненням лише після того, як було проголошено Незалежність України 24 серпня 1991 року.

Десь біля шостої години ранку 7 листопада до мене підійшов полковник міліції Шапошніков і заявив мені, як керівнику акції, що «жарти закінчено», йому дано суворий наказ витіснити нас з Площі Жовтневої Революції й проїжджої частини в будь який можливий спосіб до 8 годин ранку. І він це зробить. Я трохи знав полковника, бо він в київській міліції відповідав за громадську безпеку і був присутнім чи не на всіх мітингах, які проводили Рух, страйкком, студенти й інші організації. В нас з ним під час мітингів і страйку була своєрідна мовчазна угода, де кожна із сторін знала межу, яку не дозволено переступати, бо далі «гра без правил» або «бєспрєдєл», чого ми не хотіли допускати. Я відповів Шапошнікову, що тут планується святкова демонстрація трудящих, а з наших маніфестантів переважна більшість трудівники київських підприємств і ми маємо більше прав на участь у цій демонстрації, аніж ті, хто стоятиме на трибуні, яку вони так посилено охороняють.

Міліцейський полковник тоді запропонував нам відійти на декілька десятків метрів в бік Бесарабки, сектор 2, котрий нам виділено для участі в демонстрації. Коли ми оглянули запропоноване місце, то воно виявилось зразу за Головпоштою, навпроти масивних металевих воріт. Коли б ми погодились туди переміститись, ворота б відчинились, «Беркут» заштовхав нас у двір, і ми могли б там «маніфестувати» хоч до ранку наступного дня…

Зрозумівши, що спроби усунути нас із площі набувають все загрозливіших форм, бо кількість особового складу міліції навколо нас зростала, я відправив Петра Кагуя, тодішнього керівника секретаріату Української Міжпартійної Асамблеї, а пізніше багаторічного працівника радіостанції «Свобода», й кількох чоловік із ним до готелів, в котрих проживали народні депутати, з проханням прийти нам на допомогу в захисті від міліцейського свавілля. Сам же закликав мітингуючих звільнити проїжджу частину Хрещатика і зміститися трохи вбік на тротуар, саме навпроти трибуни з партноменклатурою, лише з протилежного боку вулиці. До початку демонстрації й військового параду (чого ми все таки не виключали) залишилося зовсім мало часу. Й нас залишилося зовсім мало, якась з тисяча найтвердіших. Але ми вистояли…

Через деякий час на наш заклик відгукнувся і прийшов лише один депутат Верховної Ради, тоді ще УССР, Степан Хмара. В присутності депутата міліція почала вести себе трохи стриманіше, бо депутати були наділені недоторканістю й були вищими посадовими особами, президентів і міністрів в Україні ще не було. Але, як виявилось, ми трохи зарано розслабились, думаючи, що все гірше вже позаду

До початку демонстрації й можливого параду залишилась якась година-півтори, як до мене підійшли декілька жінок і сказали, що в підземному переході під майданом невідомий мужчина веде себе вкрай агресивно, вдарив ногою жінку, котра лежала з ночі на розкладачці, і швидше всього зламав їй руку чи пальці на руці. На будь які звернення громадськості вгамувати хулігана працівники міліції не реагують, а він при спробі його зупинити, ховається за міліцейськими спинами.

Я попросив жінок не піддаватися на провокації, зараз головне дочекатися початку демонстрації й недопущення проходу танків Хрещатиком, якщо все таки влада не відмовиться від проведення військового параду тут. Саме задля цього ми організовували цей мітинг і з такими труднощами не дали себе витіснити з головного майдану столиці.

У нас, як організаторів акції, була ще одна «домашня заготовка», якщо парад все таки відбуватиметься, п’ятеро відповідно підготовлених чоловік мали перестрибнути через три шеренги міліції й внутрішніх військ, що відгороджували нас тепер від проїжджої частини вулиці. З десяток інших мали створити своєрідні сходинки зі своїх тіл, щоб перестрибування через голови міліції було ефективним. Тоді були ще свіжі в пам’яті кадри з центральної площі Пекіну Тяняньмінь, коли китайські студенти лягали під гусениці танків, щоб не допустити військового параду. Щось подібне планували організувати в Києві й ми. Серед п’яти «стрибунів» мав бути і я, як організатор акції, благо тодішня фізична форма дозволяла мені робити кульбіти над головами міліції. Я готувався до стрибка сам і перевіряв чи готові до «польотів» інші, все що відволікало ігнорували.

Краєм ока я побачив як після мене жінки підійшли до Степана Ільковича Хмари, котрий стояв неподалік, а потім всі гуртом спустилися в підземний перехід. Через якусь хвилину з переходу вискочила одна із жіночок з криками: «Там б’ють депутата Хмару!» Коротко вияснивши в неї що трапилось, я дізнався що спустившись в підземний перехід із жінками, серед яких була потерпіла із зламаною(?) рукою, вони наткнулися на хулігана, на питання Степана Хмари хто він і чому він вдарив жінку, той відмовився представлятися й продовжував вести себе агресивно. Коли ж народний депутат УССР витягнув своє депутатське посвідчення з вимогою все таки представитися, невідомий завдав Хмарі удар кулаком у груди і з лайкою на устах спробував сховатися за шеренгами міліції, що також перегороджували підземний перехід навпіл і не давали можливості трудівникам підійти до партноменклатури, що перебуватиме на трибуні.

Це вже було поза межами… Допустити, щоб привселюдно побили депутата, котрий єдиний прийшов на нашу підтримку, при цілковитій байдужості сили-силенної працівників «правоохоронних органів», ми не могли.

Зі своїми потенційними партнерами із стрибків через голови міліції я швидко зійшов у підземний перехід. Те, що я побачив, трохи нагадувало матч з регбі, коли дві команди штовхаючись пробують вирвати одна в одної м’яч. Тільки замість м’яча була голова незнайомої мені особи з перекошеним від переляку обличчям, що несамовито волала: «Памагітє! Міліция!» Нас від натовпу з головою-м’ячем у центрі розділяла лише одна шеренга внутрішніх військ, укомплектована з молодих солдатиків строкової служби, Їхні обличчя, крім переляку, також нічого не відображали. «Пропустіть», й не дуже голосно сказав я, і шеренга як по команді розступилась перед нами, даючи доступ до учасників «матчу з регбі».

В центрі натовпу поряд з головою-м’ячем я помітив депутата Хмару. Ми з напарниками почали енергійно прориватися туди, в саму гущу, що нам вдалось на диво швидко зробити, бо люди чи то зважали на наші заклики розступались, чи впізнавали в нас організаторів мітингу, котрі пробули з ними тут цілу ніч. За якусь мить я вже перебував саме навпроти особи, котра спричинила всю цю штовханину, привселюдно вдаривши народного депутата. «В нього пістолет!» вигукнув Леонід Березанський, активіст Української Міжпартійної Асамблеї (УМА) організації, що тісно взаємодіяла з Київським страйковим комітетом. Коли люди розступалися, даючи нам дорогу, нападнику вдалось вирвати праву руку, за яку його до того тримали, і потягнутися під пахву, де виявляється була кобура з табельною зброєю.

Ми стояли віч-на-віч. Переді мною була особа типово «кагебістької зовнішності» в сіруватому костюмчику, світлій сорочці й краватці, котра від штовханини вилізла з-під піджака і нагадувала радше мотузку, аніж елемент гардеробу. Але найголовніше читалось в очах: замість нахабства й пихи, характерної для осіб «кагебістської зовнішності», там поселився переляк і відчай. Було очевидно, що «клієнт пливе». А права рука вхопилась за руків’я пістолета, що чітко виднівся разом із кобурою з-під розхристаного піджака. Я автоматично схопив незнайомця за зап’ясток руки, не даючи витягнути зброю. Було зрозуміло, що особа себе не контролює. Кілька секунд ми так і стояли, дивлячись одне одному в очі, тепер він розумів, що витягнути пістолет і почати відстрілюватися йому не вдасться, а я, що вилучити в нього зброю однією рукою в мене також не вийде. Щось потрібно було робити, тому іншою рукою я схопив нападника за краватку та почав повільно затягувати її на його шиї. Зі сторони виглядало, що два старих приятеля зустрілись серед бурхливого натовпу і один з них, себто я, поправляє елементи гардеробу товариша. Бо, як не старались потім слідство й сам «потерпілий», яким виявився кагебіст під прикриттям підполковника міліції, довести що я чи не найбільше його бив, на жодній з камері оперативної чи журналістської зйомки факту нанесення мною хоча б одного удару зафіксовано не було. Тож після скручування краватки, нападник почав просідати, втрачати свідомість, ослаблюючи хват рукою, що дозволило мені витягнути пістолет з кобури і високо підняти над собою.

Коли ж працівники міліції, кагебісти й оперативники в цивільному побачили, що в руках координатора акції «Недопущення військового параду 7-го листопада на Хрещатику», в декількох десятках метрів від трибуни, де знаходиться все вище керівництво маріонеткової «УССР», за менш ніж півгодини до початку «демонстрації трудящихся» опинився «пістолет системи “Макарова” ХР 1041-85 з боєприпасами», то вони з таким натиском кинулись вже до мене, що мені вартувало багато зусиль, щоб встояти на ногах. Повернувши голову вбік, я побачив того ж Леоніда Березанського, а дещо далі, несподівано для себе, ще одного депутата Верховної Ради від Києва Олександра Ємця. Ми були трохи знайомі з депутатом Ємцем, бо під час його виборчої кампанії я побував на декількох зустрічах з ним і встиг навіть роздавати листівки на його підтримку. Олександр був, по-моєму тоді, капітаном міліції, але зумів заручитися підтримкою киян, як людина чесна, принципова і спроможна на боротьбу з корупцією в середовищі компартійної номенклатури. Вибору не було пістолет через Березанського мною миттєво було передано депутату Ємцю. Самі ж ми підхопили роззброєного нападника під руки і швидше винесли, аніж вивели на поверхню із підземного переходу.

Нашу появу мітингарі зустріли вигуками схвалення, а швидкий огляд моїми соратниками одягу ще нещодавно пихатого «дворніка Хрещатика», як той сам себе величав, провокуючи, б’ючи жінок і штовхаючи народного депутата, виявив в нього купу документів на різні імена, але з однією фотографією. На одному посвідченні незнайомець був «народним дружинником Вусатюком М.В.», на іншому «працівником дружини по забезпеченню безпеки дорожнього руху Мишенковим Б.Ф.», а третій документ засвідчував, що перед нами підполковник міліції Григор’єв, саме коли мені передали той третій документ, я його й зачитав перед журналістами в поспіху підвищивши «двірника Хрещатика» в званні з підполковника до полковника. А поспішати було чого… До початку демонстрації й можливого параду залишалися ліченні хвилини ми оперативно повернули ледь живого Григор’єва міліцейському начальству, а самі швидко зайняли бойові позиції.

Рівно о десятій почалася демонстрація. Танки Хрещатиком не пішли, натомість вулицею рухались колони тисяч киян, яких зібрали чи зігнали зі всієї столиці. На трибуні біля підніжжя монументу з Леніним вище компартійне керівництво совєтської України на чолі з Щербицьким пробувало вітати демонстрантів, але на цей раз голови тих були повернуті в протилежний бік, де вистоявши цілу ніч, знаходились ми, ті, хто голосно вітав демонстрацію антикомуністичними й українськими гаслами.

Це була перемога! Наша перемога!

Вже ніколи після того цією площею не підуть танки з червоними зірками, вже ніколи Хрещатиком не ходитимуть офіційні демонстрації під червоними прапорами СССР, вже ніколи більше цей майдан не буде «площею жовтневої революції», а назавжди стане Майданом Незалежності.

Це був привселюдний ляпас, який комуністи й кагебісти простити не могли.

14 листопада 1990 року в стінах Верховної Ради УССР було арештовано Степана Хмару. І хоча депутати і тої ради мали недоторканність від кримінального переслідування, колеги Хмари переважною більшістю голосів позбавили його її. Степан Ількович був рішучим і безкомпромісним борцем за Українську Незалежність, що користувався незаперечним авторитетом простих українців, особливо, гірників, і не мало значення чи то на Донбасі чи на Західній Україні.

Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, страшенно ненавидів і боявся радикального Хмару і з задоволенням скористався нагодою розправитись з одним із головних своїх політичних противників. До речі, через декілька років, коли Кравчук вже встигне побувати Президентом України, а після буде обраним, як і я, депутатом Верховної Ради України від рідного мені Тернопілля, й наші робочі місця будуть поруч, розкаже мені, що тієї ночі йому особисто з Москви дзвонив Михайло Горбачов, ще президент СССР, й цікавився чи відбудеться в Києві військовий парад на Хрещатику? Кравчук тоді доповів йому ситуацію й сказав, що військовий парад може і можна провести, але тоді можливі людські жертви й кровопролиття. Горбачов поклав слухавку.

А до Хмари вже затримали й заарештували Миколу Головача, Леоніда Березанського, Олега Батовкіна, Олександра Ковальчука. Спробували арештувати й Віталія Воробйова, працівника одного з київських авіаційних підприємств, але робітники великого цеху, де працював Віталій, провели збори трудового колективу і заявили, що коли їхнього колегу буде арештовано підприємство зупиниться на страйк. Його й залишили на підписці про невиїзд.

Тодішня машина пропаганди і дезінформації добре спрацювала, щоб видати справу ув’язнення учасників антикомуністичної маніфестації з недопущення військового параду на Хрещатику до чергової річниці більшовицького перевороту в Петербурзі за справу «Хмари-Григор’єва», де група бешкетників безпричинно напала на ввічливого міліціонера, при тому побила і пограбувала його на очах сотень людей і при десятках камер…

Але я ще деякий час залишався на свободі, пробував організувати протести на підприємствах столиці, проводив прес-конференції, де розповідав журналістам, як все було насправді. Навіть проводив уроки англійської мови в школі села Гнідин під Києвом, де попри мою громадську та політичну діяльність, продовжував працювати вчителем. Особливо зворушливим був останній урок у старшокласників. Перед тим в школі вже побували працівники міліції, але оскільки було зроблено заміну, то в класі вони мене не застали. Я приїхав через декілька годин, дав урок і на закінчення роздав всім школярам значки з українською національною, ще не державною символікою.

А 19 листопада 1990 року, пізно ввечері на Хрещатику, поруч з місцем, де ми проводили нашу маніфестацію й тодішнє нічне чергування, різко зупинилось два автомобілі, з котрих вискочили невідомі і, в присутності членів Київського страйкому, силою заштовхали мене на заднє сидіння одного із них.

Так почалось моє перебування в ув’язненні, котре тривало трохи більше 9 місяців (саме стільки ж потрібно щоб дитина народилась) і котре закінчилось, коли мене знову силою, бо відмовився виходити як помилуваний, за руки і ноги викинули за ворота Лук’янівської тюрми, в ніч з 24 на 25 серпня 1991 року, вже Незалежної України.

II KK VPCP_

Потім було ще повернення у в’язницю за Хмарою, котрий забарикадувався в камері й також відмовлявся виходити з ув’язнення як амністований, потім був ще нічний похід до лікарні Павлова, куди відправили на психіатричну експертизу Анатолія Лупиноса, багаторічного в’язня совєтських гулагів, голову виконкому УМА, легендарну постать українського Державотворення. Котрий свідомо сів на знак солідарності з нами, його вихованцями і соратниками. Потім ще багато чого було…

І є.

Бо ми стали вільними, як і наша Україна 30 років тому!

Зі святом, Вітчизно!

Михайло Ратушний