Польське питання в теоретичних працях і документах ОУН 1929-1939 рр.

Микола Посівнич

Posiv12-11

Створення українських національно–визвольних організацій протягом ХХ-го століття було продиктоване необхідністю протиставлення сили, яка б була спроможна чинити дієвий опір. Шовіністична політика окупаційної влади, з одного боку, викликає націоналістичний спротив з іншого. На першому Конгресі Українських Націоналістів, який проходив 27 січня – 2 лютого 1929 р. у Відні його делегати детально зупинилися на ставленні ОУН до Польщі. Зокрема, розглядалися питання щодо окупації і польського панування на західноукраїнських землях, діяльності уряду та ведення ним зовнішньої та внутрішньої політики у виступах та доповідях: Євгена Коновальця – “Тогочасне політичне становище української нації”; в рефераті Богдана Чучмана – “Політичне положення на Західній Україні”; Петра Штепи – “Ідеологічна платформа ОУН”. Основна теза, яку прийняв Конгрес у ставленні ОУН до Польщі, була такою: “Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель і керуючись інтересами Нації, відкидає орієнтації на історичних ворогів України”.

Позицію ОУН щодо Польщі висловив в одному з листів у 1929 р. Євген Коновалець, в якому зазначав: “Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту… Всі свої зусилля будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останій удар”. Подібне ставлення до Польщі висловив ідеологічний референт Проводу Українських Націоналістів (далі ПУН) Дмитро Андрієвський. Він закликав в агітації щодо Польщі підкреслювати окупаційний характер її влади, економічну неспроможність в управлінні цими територіями, доводити, що окупація Західної України Польщею замість, того щоб її зміцнювати, лише послаблює. Зазначати, що ОУН ніколи не припинить боротьби проти Польщі, за будь-яких умов і, що ніякого порозуміння між поляками та українцями в одній державі досягнути неможливо, через безкомпромісну позицію перших.

У “Бюлетні Організації Українських Націоналістів на Західно Українських Землях, № 5” за 1931 рік та журналі “Юнак” за травень того ж року окреслювалася позиція ОУН щодо Польщі, яку представляли “крайовики” – місцеві молоді націоналісти. За нею Польща оголошувалася ворогом України і з якою ОУН повинна вести свою боротьбу. Створивши базу на західноукраїнських землях, Організація поведе війну проти історичного ворога України – Москви. ОУН відкидала у своїй діяльності в Польщі легальну тактику, через те, що такі заходи українських політичних партій та громадських організацій не призводить до надання українцям навіть автономії, не говорячи вже про незалежність. Тому щодо Польщі ОУН буде застосовувати адекватні її діям методи. Крайова Екзекутива ОУН (далі КЕ ОУН) визначала також свою позицію, щодо майбутнього кордону з Польщею. При створенні УССД у її склад мають увійти західноукраїнські землі з переважаючим українським населенням. Поділ мав проводитися за етнографічним принципом. У відозві “Український імперіалізм” за 1932 рік, автор якої М. К. (особа не встановлена) доводив, що майбутня західна границя має бути проведена недалеко річки Вісли. Також автор зазначав: “Ми хочемо бути свобідними на своїй етнографічній території”.

Позицію і ставлення до Польщі КЕ ОУН виклала у брошурі-інструкції “Як і за що ми боремося з поляками. Краєва Екзекутива ОУН” за 1931 рік. В ній зазначалося, що причиною важкого становища українського народу є панування Польщі та використання нею багатств місцевої землі. Окрім цього Польща перенаселена і тому хоче цю проблему вирішити за рахунок українців та їх земель. Також відзначалася тисячолітня боротьба між українцями та поляками за владу над Україною, намагання Польщі до полонізації, гніту всього українського методами соціально-політичного і військового тиску. Як наслідок таких дій протягом спільної історії український народ боровся збройно проти цих зазіхань Польщі, які виливалися у свою чергу в селянсько-козацькі повстання, Хмельниччину, Гайдамаччину та польсько-українську війну 1918-1919 років. Як бачимо ще одним визначальним чинником непримереного ставлення ОУН до Польщі був фактор історичної пам’яті, як визначальний складовий елемент національної психології. У цій брошурі ОУН заявляла, що: “Українська Нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі і по своїй волі розпоряджати собою у власній Українській Державі – проти стремлінь ворожої нам польської нації поневолити українські землі. Український нарід тільки тоді здобуде свої права, коли оружно виступить проти ляхів – займанців та прожене їх зі своїх земель”.

Виділяла також КЕ ОУН соціально-економічні чинники протистояння: 1) Полонізація та гноблення українського національного руху; 2) Впровадження в державних школах, з переважанням українських учнів польської мови навчання; 3) Закриття українських приватних шкіл, читалень “Просвіти”, різного типу товариств (передусім – Пласту, Соколів і Лугів) та обмеження їх діяльності й розвитку (заборони зборів, концертів, вистав тощо); 4) Гноблення українських селян податками, які були вищими ніж в корінній Польщі; парцелювання (розподіл) панських земель польською владою між поляками – колоністами; гальмування державою вільного економічного розвитку українського села заборонами кооперативів та сприянню та попиранню поширенню по селах шинків; 5) Упереджене ставлення до робітників – українців при наймі на роботу та при визначенні рівня зарплати.

В іншій брошурі, яку видала КЕ ОУН у червні 1931 р. під назвою “Наше становище”, зазначалося, що українську мову не можна вживати в жодній державній установі, про український університет польська влада навіть не хоче слухати й установлює певні ліміти набору у вищі навчальні заклади. На українців накладають великі податки, які йдуть передусім на відбудову центральної Польщі, а західноукраїнські землі надалі економічно занепадають. Польська монопольна система, її торгово-експортна політика призвела до зубожіння господарств українських селян.

У кінці брошури “Як і за що ми боремося з поляками” КЕ ОУН закликала: “На кожний вияв польського гніту мусимо відповідати подібною відплатою. Коли розв’яжуть нам товариство яке небуть, зруйнуймо польське. Коли поліція розжене віче, загальні збори і т. п. – запротестуймо ділом проти безправ’я. Коли поліція знущається над людністю, порахуймося з одним, другим поліціантом в чотири очі. Коли двір визискує село, фабрика робітників, застрайкуємо, доки не дістанемо такої платні, якої жадаємо. Учителям – полякам відмовитися продавати молоко, яйця. Перед нами до вибору: або піти на угоду і згинути під польським обухом, або виступити проти Польщі і за ціну крови здобути власну державу, щоби в ній зажити власним життям”. До таких радикальних гасел ОУН підштовхували дії польської влади, яка в 1931 р. провела криваву “Пацифікацію”.

На випадок початку війни Польщі з її сусідами позиція ОУН була сформульована таким чином, що вона займе становище, згідно якого буде намагатися створити українську державу та потужну її військову силу. В разі потреби ОУН вступатиме в конфлікт із Польщею різними засобами. Таку позицію ОУН виробила у серпні 1931 р. на зустрічах провідних членів Організації, за даними польської поліції, із Євгеном Коновальцем у Карлсбаді в Чехословаччині.

У своїй діяльності ОУН проводила атентати проти найодіозніших представників польської державної адміністрації на західноукраїнських землях. У проведенні й застосуванні атентатів ОУН використовувала принципи, вироблені в 1929 р. й опубліковані у газеті «Сурма». Зокрема, Організація мала використовувати революційний терор як засіб самооборони. Згідно нього він мав стати найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації. Це заразом її остаточний і найсильніший аргумент, коли всі інші були вже вичерпані. Революційний терор сам по собі несе моральне виправдання тому, що він є адекватною відповіддю на насильство ворога. Безперечно, він є слабим засобом для усунення польської влади, але він є дієвим, щоб осягнути цілі самооборони. Роблячи загальні висновки про бойові акції ОУН проти представників польської адміністрації, вони мали виразне політичне забарвлення. На бойових акціях ОУН намагалася виховувати народні маси і, насамперед, молодь. Вказані акції проводилися з метою привернути увагу світової громадськості до політики постійних утисків українців з боку польської окупаційної влади. Зокрема, після атентату на Голувка світ дізнався про підступні плани польського уряду щодо «тихої» полонізації всіх українців. Так замах на комісара поліції Чеховського дав змогу засвідчити середньовічні тортури, яких зазнавали в тюрмах українські політичні в’язні. ОУН не мала застережень щодо експропріаційних актів на польські державні установи та банки, за умови, якщо конфісковані кошти використовувалися на потреби національно-визвольної боротьби та революції, вважаючи, що війна з окупаційною польською владою ще не закінчилась. Неприйнятним вважалисяся експропріації приватного майна. До речі, така робінгудівська філософія ОУН була притаманна не лише українському національно–визвольному рухові. Свого часу так діяли поляки з Пілсудським, російські більшовики під проводом Сталіна перед Першою світовою війною.

Після того, як у січні 1933 р., а у червні вже офіційно, КП ОУН став Степан Бандера – «Лис» в діяльності Організації введено зміни. Експропріаційні акти на державні установи та банки припинялися, а замість цього всі бойові акти скеровувалися проти представників окупаційної влади та їх прислужників. Із його ж ініціативи була проведена «Шкільна акція», метою якої стало повернення української мови в школи. Заходами КЕ ОУН було видруковано 98 тисяч листівок і відозв та 6 тисяч брошур у 1933 р. В листівці «Українські батьки й матері» КЕ ОУН зазначала: «Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах… Революційна боротьба проти польських шкіл та учителів та проти польського духа в школах, це тільки частина цілої боротьби Української Нації проти польської держави. Це тільки один відтинок цілого великого фронту Української Національної Революції, що має завдання повне й всесторонне визволення Українського Народу з-під усіх займанців».

Вона ж у відозві «Молоді друзі! Українські школярі!» доводила до відома учнів: «Поляки хочуть через школу і при помочі вчителів зробити з Вас вірних рабів, слухняних і покірливих горожан Польщі; вони хочуть Вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське. Вони хочуть зробити з Вас зрадниками Українського Народу… Тому не дайте щоб з Вас Вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика свята боротьба».

Наприкінці 1930 рр. українсько-польські стосунки опинилися в глухому куті через радикальну політику польського уряду щодо національних меншин, спрямовану на зміцнення “польськості кресув всходніх”, що зумовило нову хвилю загострення у відносинах між двома народами. В цей час у варшавському уряді вагомі позиції займали представники силових відомств, які прагнули розгорнути якнайширшу асиміляторську політику етнічних меншин.

ОУН, передбачаючи початок світової війни, інтенсивно посилювала військово-політичну підготовку до майбутнього повстання в Західній Україні та створення незалежної держави. Протягом літа 1939 р. польські органи безпеки зафіксували збільшення навчань та практичних тренувань членів легальних українських спортивних та пожежних товариств. В аналітичних записках органів державної безпеки констатувалося про видання і впровадження в дію інструкції КЕ ОУН на ЗУЗ щодо організововуння повстанської боротьби на випадок оголошення польською владою загальної мобілізації. В інструкції зазначалося, що всі члени ОУН мають всіляко ухилятися від призову до польської армії та переховуватися по лісах, об’єднуватись в повстанські загони.

Польські спецслужби виявили у червні-липні 1939 р. на території Львівського воєводства відозву “Поляки!” (“Polacy!”). За даними поліції вона розсилалася зі Львова від невідомого адресата в листах до місцевої польської інтелігенції. Поліція підозрювала у розповсюдженні відозв ОУН. Свої твердження вони аргументували тим, що саме їй, впершу чергу, потрібно нагнітати дестабілізаційні процеси на українських етнічних землях проти польської держави; у тексті було багато орфографічних помилок і його писав представник не польського походження.

Автори цієї відозви закликали польське населення Західної України, напередодні Другої світової війни, до повного розуміння та співпраці між сусідніми народами. Вони зазначалили, що у вихорі світової війни Польща й Україна можуть зникнути з політичної карти світу. Тому Комітет поляків із східних кресів закликав співвітчизників до співпраці з українцями, або в такому разі їх чекає – смерть або вигнання. У ній автори ніби пророкували подальшу долю і закликали до свідомого вибору поки ще не пізно виправити свої попередні помилки. В ній зазначалося: “що ми зуміли налаштувати [українців] так, що вони проти поляків готові іти навіть з чортом” та що “кожна пацифікація українців на кресах [Західній Україні] це копання гробу для всього польського на цій землі”. Наприкінці відозви автори ще раз закликали до спільного порозуміння між народами. На жаль на їх застереження ніхто не звернув увагу з політиків й суспільства та їх найгірші прогнози з літа 1939 р. справдилися у 1942-1947 рр.

Напередодні Другої світової війни, весною-літом 1939 р., ОУН виробила план подальших дій, більшість її членства отримали військовий вишкіл у рамках роботи військової референтури та мереж вишкільних таборів по Західній Україні. В своїй діяльності ОУН, передусім, опиралася на власні сили, але також прагнула використати у власних цілях тогочасну політичну ситуацію та створити незалежну українську державу. На відміну від легальних громадських організацій і політичних партій, які проголосили лояльність до польської влади, ОУН чітко стала на позиції державотворчих процесів та намагалася стати суб’єктом міжнародних відносин в умовах назрівання світової війни.

Невизнання і негація ОУН щодо Польщі мала чіткий і послідовний прояв. Вона посилювалася або послаблювалася у ході певних подій – збільшення натиску польської влади на українців, проведення антиукраїнських акції на суспільно-політичне життя. ОУН симетрично реагувала на всі заходи польської влади, спрямовані проти українців, що свідчить про відповідність її політики становищу власної нації на вказаному історичному етапі.