Михайло Грушевський і Казань

До 105-річчя казанського заслання Михайла Грушевського

3 вересня 1915 р. в Казань прибув професор російської історії Львівського університету Михайло Грушевський з дружиною Марією Сильвестрівною і дочкою Катериною. Прибув він на береги Волги не по своїй волі – це було заслання.

Hrushewskij

Перша світова війна підняла з насиджених місць і втягнула у вогняний вир мільйони людей. І не тільки тих, хто воював зі зброєю в руках. Тим чи іншим чином у воєнні та наступні події були втягнуті практично все наседення Європи і багато інших народів. Воістину «ти можеш політикою не займатися, але вона сама займеться тобою».

Я дуже шанобливо ставлюсь до Михайла Сергійовича Грушевського, він на історичному зламі увійшов в політику з благородною метою – створення незалежної української держави. Не вийшло. Але в тому не тільки його вина. Швидше це біда його особисто, українського народу, української держави. За свої помилки Грушевський заплатив страшну ціну – в сталінських таборах загинули багато його родичів. У 1942 р. в ГУЛАГу загинув його брат Олександр. У 1943 р. в таборі померла його єдина, хвора на астму дочка Катерина.

Про заслуги Грушевського можна говорити багато, його ім’я має бути вписане золотими літерами в історію України завдяки фундаментальній науковій праці: семитомне видання «Історія України-Руси». До Грушевського не було наукових робіт, які б систематизували і зібрали воєдино всі знання про Україну та українців. Вражає ретельність, з якою вчений збирав матеріал для своєї наукової праці. Він займався цим зі студентської лави. Грушевський знайомився з першоджерелами, працював в архівах Відня, Варшави, Стокгольма, їздив до Франції і працював з архівом Пилипа Орлика, соратника Івана Мазепи. Син Орлика Григорій став графом, маршалом Франції, і відомий паризький аеропорт Орлі названо в його честь. Ця праця за 100 років не втратила своєї актуальності і наукової цінності. Серйозні вчені в усьому світі, торкаючись історії України, звертаються до праць Грушевського. Нещодавно мій казанський приятель, росіянин сказав мені – «вам історію написав Грушевський, а до цього малороси були ніким». Так Грушевський – українець написав історію для українців. А для росіян історію в 18 столітті написав німець Герард Фрідріх Міллер !!! (проти цієї «історії» рішуче виступав Михайло Ломоносов). В історії кожного народу є історик, який збере уривчасті знання в одне ціле і скаже- «ми є і хто ми». Колишній студент професора Грушевського Василь Герасимчук написав про свого вчителя такі слова: «Професор Грушевський роз’яснив наше національне «Я», вивів наш народ з сутінків сумніву і невпевненості». До цих слів нічого додати.

Повернемося до перебування Грушевського в Казані. Михайло Сергійович влітку 1914 р. жив в Галичині. З початком війни через нейтральну Румунію з сім’єю повернувся до Києва. Незабаром був заарештований і відправлений до Лук’янівської в’язниці. Спочатку його звинуватили в шпигунстві на користь Австро-Угорщини. Звинувачення довести не вдалося, але військова влада Києва вирішила прибрати ненадійного українця з прифронтової смуги. У лютому 1915 р. Грушевського, як «пропагандиста українського сепаратизму і відомого діяча Української національно-демократичної партії» вирішили вислати до Сибіру. До Сибіру він не доїхав. Завдяки протекції колег-учених місцем заслання було обрано провінційне містечко на Волзі Симбірськ (нині Ульяновськ).

3 1.03.1915 р. М. Грушевський прибув під нагляд поліції в м. Симбірськ. Майже відразу після прибуття почав клопотатись про переведення його з провінційного Симбірська до університетської Казані. Своє прохання Грушевський пояснював тим, що для прожиття йому треба добувати кошти, а заробляти їх він може тільки інтелектуальною працею. В Симбірську такої можливості не було. За допомогою академіка О. О. Шахматова Грушевський отримав дозвіл на переїзд в Казань, і під офіційний нагляд поліції.

Дозвіл на переїзд прийшов 5 квітня 1915 р., але відразу в Казань він не поїхав. Літо 1915 р. сім’я Грушевських провела на Волзі недалеко від Симбірська в селі Колки. Професор мотивував відмову їхати в Казань тим, що оплатив проживання на дачі за весь літній сезон, і не хотів втрачати гроші. (І це царська Росія! Такі вольності при радянській владі неможливо навіть уявити!).

Грушевський переїхав до Казані, де над ним було встановлено гласний нагляд поліції, але він все ж мав можливість продовжувати наукову діяльність в Казанському університеті. Прожив М. Грушевський в Казані з 03.09.1915г. по 09.09.1916 р.

Чому мене зацікавив саме цей період життя професора Грушевського? Влітку 2003 р. я з групою дітей з Татарстану протягом 2-х тижнів був у Львові в мовному таборі. Серед багатьох екскурсій була екскурсія в будинок-музей Грушевського. Нам розповіли, що Грушевський під час 1-ї світової війни жив в Казані, але подробиць його перебування там розповісти не змогли, в музеї ніяких матеріалів не було.

У 2004 р. я два місяці був в Казані і негайно пішов до Національного Архіву Республіки Татарстан. Мене зустріла і вислухала архіваріуска, потім посадила за стіл і принесла цілий стос товстих томів – це перелік документів, що зберігаються в архіві. Щоб все переглянути, потрібно кілька тижнів або навіть місяців! Я був збентежений від такої кількості паперів, але взяв лінієчку і почав повільно, сторінку за сторінкою переглядати товсті книги з назвами справ. Через 20 хвилин моїх пошуків мені на очі потрапив запис, що в архіві канцелярії казанського генерал-губернатора зберігається «Справа про висланого під нагляд поліції професора Львівського університету Михайла Сергійовича Грушевського». Невже я знайшов те, що шукав? Не вірячи своїм очам, покликав архіваріуса і показав свою знахідку. Вона здивувалася ще більше, ніж я. Люди місяцями шукали потрібні матеріали і не завжди могли знайти, а я знайшов їх всього за 20 хвилин. Ще через 10-15 хвилин сама «справа» лежала переді мною. Папка з щільного паперу з записами каліграфічним почерком. З хвилюванням я відкрив справу. У папці був вкладений реєстр, в якому всі хто бере справу, повинні вказати дату, написати про себе і залишити підпис. До мене цю справу, крім працівників архіву, в 1924 р. дивилися працівники «компетентних» органів і все. Це «ДЕЛО» чекало мене 80 років !!! Дилетантам везе.

Про те, що я дилетант, виявилось не відразу Коли став говорити з архіваріусом, вона відразу зазначила мій немісцевий діалект. Одягнений я був підкреслено «інтелігентно». Я сказав, що в Казані ненадовго, і в Україні матеріалів про перебування Грушевського в Казані немає. Вона вирішила, що я приїхав з України і запитала: «Ви пишете кандидатську?». Я відповів чесно: «Ні, я доктор», маючи на увазі, що я лікар за фахом. А у неї склалося враження, що я доктор-історик і приїхав з України. Коли я знайшов документи і сказав, що хочу замовити кілька копій знайдених документів, вона радісно почала складати суму в доларах як з іноземця. Коли показав свій російський паспорт, на її обличчі було розчарування.

Які ж документи зберігаються в «справі»? Хочу подати кілька найбільш цікавих з них.

1-й документ (07.06.1915). Офіційний лист з Департаменту поліції про дозвіл Грушевському переїхати з Симбірська до Казані «під нагляд поліції».

2-й документ. Лист симбірського губернатора казанському про переїзд Грушевського в Казань.

5-й документ. Лист Департамента поліції Симбірська симбірському губернатору від 31.03.1915 р. Про висилку Грушевського з Києва до Симбірська. Вперше я прочитав, у чому був винен Грушевський перед Російською імперією: «пропагандист українського сепаратизму і провідний діяч Української національно-демократичної партії».

7-й документ (11.07.1915). Рапорт казанського поліцмейстера казанському губернатору, повідомляється, що Грушевський живе на дачі і «висловлює бажання до закінчення дачного сезону проживати в Симбірську.

8-й документ (23.07.1915). Лист казанського губернатора в Департамент поліції; у ньому пояснюється, чому Грушевський затримався в Симбірську.

3 вересня 1915 р. Грушевський з родиною прибув в Казань. Оселився він на вулиці Воскресенській в мебльованих номерах «Франція» (будинок зберігся).

У Казані за ним стежили. Зберігся рапорт казанського поліцмейстера начальнику казанського губернського жандармського управління про прибуття Грушевського з сім’єю в Казань. У номерах «Франція» сім’я прожила до середини листопада 1915 р., а потім переїхала на вулицю Велику, будинок Леонтьєва (будинок не зберігся).

Симбірська поліція дала Грушевському непогану характеристику, тому в Казані постало питання про те, щоб перевести опального професора під «негласний нагляд». Це дало б йому більше можливостей для пересування і роботи. Але пристав четвертої дільниці, який здійснював безпосередній нагляд, подав рапорт про «предосудительную» діяльность Грушевського. Він, зокрема, зазначив постійні контакти і широке листування профсора з українськими діячами. В результаті нагляд залишився «гласним». Але діяльний характер Грушевського не дозволяв йому довгий час сидіти без діла.

9-й документ (16.09.1915), секретний. Лист ректора Імператорського Казанського Університету Григорія Григоровича Дормидонтова казанському губернатору. До Дормидонтова Грушевський звернувся з проханням дозволити користуватися університетською бібліотекою. Ректор нічого не знав про Грушевського і сумнівався – дозволити чи заборонити. Звертає на себе увагу те, що Грушевський назвав себе «доктором русской истории». Московський професор сказав би «росісийской истории», а Грушевський зазначив «русской истории», маючи на увазі української. Хочу нагадати, що ще в 16 ст. українці називали себе «русами», «русинами»! Богдан Хмельницький хотів «звільнити землю руську до самого Кракова». У середині століття українці у Львові мали право жити тільки на одній вулиці, і вона називалася «Руською».

10-й документ. Відповідь на лист Дормидонтова прийшла 21 вересня 1915 р. Секретар губернатора роз’яснив обставини, які привели Михайла Грушевського в Казань. Невідомо, отримав історик дозвіл чи ні. В архіві університетської бібліотеки відомостей немає, а сам Грушевський згадує, що час, проведений в Казані, був дуже плідним:

– підготував до друку «Популярний курс Всесвітньої історії»;

– підготував до друку 2-у частину 8-го тому «Історії України»;

– активно листувався з членами Російської Академії наук;

11-й документ (7 грудня 1915). Він позначений як «список і відомість літери А». Це опитувальник. Питання стосувалися всіх сторін життя вченого, сім’ї, родичів, майнового стану, два бланки по 20 питань.

За період до осені 1916 р документів немає.

16-й і 17-й документи від 12 і 13 вересня 1916 р.

11 серпня 1916 р. командуючий військами Московського військового округу дозволив Грушевському з сім’єю переїхати на проживання до Москви. Казанський поліцмейстер 9 вересня «проводжав» вченого до Москви, про що повідомив казанському губернатору і начальнику казанського губернського жандармського управління. Казанський губернатор повідомив департамент поліції про від’їзд професора.

На звороті останнього листа є запис розгонистим і неакуратним почерком: «Сшиты в сем деле, пронумерованы семнадцать 17 листов. Архіву НКВД, нерозбірливий підпис, можна розібрати тільки Никол …) 31/5.24 ».

У мене виникло питання: а якщо ці архівні документи є відкриття тільки для мене, а дослідники це давно знають. Я почав читати матеріали про Грушевського, звернувся до істориків-українознавців в Росії і Україні. Всі більше говорили про діяльність Грушевського в Центральній Раді, а про казанський період знають тільки в загальних рисах.

Знайти невідомі документи безумовно є успіх. Але зупинятися на досягнутому я не збирався. Коли я знайомився з документами, що зберігаються в «Деле», звернув увагу, що за період біля 9-ти місяців ніяких документів немає. Зважаючи на те, що Грушевський отримав дозвіл на переїзд в Москву, ймовірно було листування з цього приводу, а в «Деле» його немає. Де воно може бути? Відповідь напрошувалася сама собою, в Москві.

Я вийшов на контакт з Культурним центром України в Москві на Арбаті. У Центрі мене зустрів голова Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Олександр Олексійович Руденко-Десняк (нині покійний), письменник, журналіст, громадський діяч. Він підготував для мене дозвіл працювати в Державному Архіві Росії.

Зустрівся я також з директором Культурного Центру В. Мельниченком, який сам багато працював в архівах. Він сказав, що в двох московських архівах (Центральному і Жовтневої Революції) десятки дослідників сотні разів все «перелопатили», але документів, що стосуються переїзду Грушевського з Казані в Москву немає.

Я все ж таки вирушив до архівів. Дійсно, нічого немає! Без будь-якої надії я запитав у співробітників, чи є ще архіви в Москві. Архіваріус назвав Головархів Москви на вулиці Профсоюзній. Вирішив про всяк випадок з’їздити туди. Знайшов запис в книзі: «Дело секретного отделения канцелярии московского генерал-губернатора с письмом Д. Д. Гримма о рарешении б. професору львовского университета Михаилу Сергееичу Грушевскому проживания в Москве». Начато 6 июня – закончено 14 октября 1916 г.». Це було те, що я шукав.

Слід сказати, що отримати дозвіл на зміну місця заслання Грушевському вдалося завдяки протекції саме Давида Грімма, який написав листа міністру внутрішніх справ: «Из ответа следует, что МВД не считает Грушевского определенным сторонником австрийской ориентации». Однак у Москві військовий стан, і дозвіл на переїзд може дати тільки військова влада. Давид Давидович Грімм, професор римського права, написав блискучого листа командуючому військами Московського військового округу Йосифу Івановичу Мрзавецькому.

Не буду детально аналізувати документи по цій справі, але про один документ з московського архіву, що стосується Казані, не можу не згадати. Це медична довідка про стан здоров’я М. С. Грушевського, видана 14 травня 1916 р. «заслуженным профессором медицины Казанского университета Алексеем Казем-Беком». Довідка цікава. Грушевського лікували від малярії, і йому настійно рекомендувалося поміняти казанський клімат на московський. Відверто кажучи, клімат в цих місцях однаковий. Цікаво, скільки доктор взяв за таку довідку?

Знайомлячись з цим документом, зробив два висновки

– почерки у добрих лікарів завжди були нерозбірливими;

– медицина за 100 років пішла далеко вперед і зараз це вже інша наука.

Останнім документом в «Деле» є рапорт московського генерал-губернатора з паспортного відділення канцелярії московського градоначальника. У рапорті зазначено, що «бывший профессор Львовского университета дворянин Киевской губернии Михаил Сергеевич Грушевский прибыл в Москву 10 сентября прошлого года».

Казанська сторінка в житті М. Грушевського закрилася, через деякий час на тлі бурхливих подій забулася. Не стану запевняти, що я відкрив в біографії Грушевського принципово нову сторінку, і мої знахідки мають унікальне значення. В цілому біографія Грушевського добре досліджена, мені вдалося лише доповнити деякі маловідомі сторінки.

Виявлені в Казані документи виявилися невідомими вченим в Україні і викликали серед істориків досить широкий резонанс. Документи я знайшов в січні, а в червні 2004 р. був запрошений на наукову конференцію, організовану в Ніжинському університеті професором Пономарівським. В своєму виступі я повідомив конкретні факти і невідомі документи. Здивовані діячі українського руху з Канади і Європи буквально засипали мене питаннями про перебування Грушевського в Казані, про український рух в Росії.

Будинок, в якому Грушевський з родиною зупинився в Казані, зберігся. Він знаходиться в самому центрі історичної частини міста. Зараз це вулиця Кремлівська 15/25, в будинку готель з піцерією «Джузеппе», яким володіє італієць Джузеппе Спарта.

Природно виникло бажання встановити там меморіальну дошку. Бюрократичні труднощі долали протягом півтора року, отримуючи дозвіл від Президента Республіки Татарстан Шаймієва, влади міста, власниці готелю сеньйори Спарта, з Інституту мов Татарстану, погоджуючи безліч паперів.

Чимало клопоту мали, впорядковуючи написи на дошці. Наївно розташували спочатку український текст, потім російський і внизу татарський. Поки дошку відливали, вийшов Закон Республіки Татарстан, за яким першим повинен стояти татарський текст, потім російський, і лише потім будь-який інший. Довелося дошку переробляти (за чималі гроші!). Український текст перемістили вниз. Але зараз ми задоволені, що так сталося. Дошка висить на стіні високо, і люди, підходячи до неї, перш за все читають саме український текст.

Про текст треба сказати окремо. Текст українською та російською мовами написали легко, а з татарським виникли проблеми. Текст повинен бути перевірений, затверджений і завірений, щоб уникнути помилок, в Інституті мови, літератури і мистецтва ім. Г. Ібрагімова. Люди, яким доводилося звертатися до цієї інституції, говорили, що ця інстанція «труднопрохідна», ходити туди треба не один раз. Але варіантів не було, і я помолившись пішов. Записався до керівника відділу, висидів довжелезну чергу, увійшов у великий кабінет. За столом сидів немолодий чоловік східної зовнішності і дуже грізного вигляду. Він з кам’яним обличчям вислухав моє прохання і коротку лекцію про Грушевського, подивився уважно на мій листок з текстом і раптом запитав, як я ставлюся до Нестора Махно. Дарма я думав, що готовий до будь-яких питань, але почувши таке, на деякий час втратив дар мови: з якого боку тут Махно? Зібрався з думками і заявив, що особисто до Нестора Махно ніяких претензій не маю. Моя бабуся бачила, як махновці, проїжджаючи по слободі, з тачанок кидали дітям цукор і дрібні гроші. Почувши мою позитивну оцінку діяльності Нестора Івановича, чиновник доброзичливо посміхнувся, взяв ручку, виправив все, що треба, покликав секретарку і, поки вона друкувала, розповів, що замолоду служив у Радянській Армії з хлопцями з Гуляй-Поля (батьківщини Махно). Що такого вони розповідали про Махна я не дуже зрозумів, але бачив, що добрі спогади про однополчан-українців і завзятого отамана збереглися у цієї людини на все життя. Секретарка принесла надрукований текст, він розписався і протяг мені. Я подякував татарською та українською мовами, на ватних ногах вийшов з кабінету. У коридорі до мене підійшли очікуючі своєї черги: «Як прийняв?» Я зробив страшне обличчя і круглі очі: «Ну і звір!», подумавши… «Шоу має тривати»! Вийшовши на вулицю, перехрестився. Подумки подякував хлопцям з Гуляй Поля. Низький вам уклін, славні нащадки завзятого отамана !!!

У квітні 2006 р. президент Республіки Татарстан видав Постанову (Карар) «Про встановлення меморіальної дошки на будівлі будинку № 15/25 по вул. Кремлівської в м Казані». Це була ПЕРЕМОГА.

Був затверджений наступний текст:

«БУ ЙОРТТА 1915 ЕЛ.

УКРАИНА ХАЛЫК РЕСПУБЛИКАСЫНЫН

БЕРЕНЧЕ ПРЕЗИДЕНТЫ

МИХАИЛ ГРУШЕВСКИЙ

ЯШЕДЕ

*

В ЭТОМ ДОМЕ В 1915 Г. ЖИЛ

ПЕРВЫЙ ПРЕЗИДЕНТ УКРАИНСКОЙ

НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКИ

МИХАИЛ ГРУШЕВСКИЙ

*

В ЦЬОМУ БУДИНКУ В 1915 Р. ЖИВ

ПЕРШИЙ ПРЕЗИДЕНТ

УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

Україна профінансувала виготовлення дошки. Президент Віктор Ющенко дав доручення прем’єр-міністру Ю. Єханурову в зв’язку з 140-річчям від дня народження Михайла Грушевського: «Вжити заходів відносно вирішення питання про встановлення меморіальної дошки Михайлові Грушевського у м. Казані (Російська Федерація) на будинку, в якому проживав видатний український діяч».

Частину коштів для переробки та церемонії встановлення дошки надав голова координаційної ради Об’єднання Українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» В. Дума. Решту коштів зібрали меценати і члени товариства «Вербиченька».

Дав своє благословення на відкриття меморіальної дошки голова Фонду імені Олега Ольжича Микола Плав’юк. До 1992 р. він очолював уряд Української Народної Республіки в екзилі, держави, якій поклав початок Михайло Грушевський.

16 вересня 2006 р. відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки Михайла Грушевського. Зібралися делегації з українських організацій Москви, Нижнього Новгорода, Саратова, Самари, Йошкар-Оли, Дімітровграда, Уфи, Набережних Челнів, Нижньокамська, Казані. З України приїхали професор київського університету Володимир Сергійчук і професор чернігівського університету, голова Фонду «Україна-діаспора» Станіслав Пономарівський. Всього було понад 250 осіб.

Об 11 год. біля закритої жовтоблакитним покривалом дошки почався мітинг. Я розповів про Грушевського його місце в історії України, перебування в Казані. Потім зі словами привітання та подяки до присутніх звернувся Надзвичайний і Повноважний посол України в Російській Федерації Олег Дьомін. Підкреслюючи давнину українсько-татарських відносин, посол згадав договір, який більше 1000 років тому уклали київський князь Володимир і князь булгарський Мумін. Договір закінчувався словами: «Нехай камінь спливе і хміль потоне, якщо цей договір буде порушений». Від уряду Татарстану виступив перший прем’єр-міністр Равіль Муратов. Він підкреслив, що такі заходи зміцнюють відносини між країнами і народами.

Відкривали дошку Олег Дьомін, Равіль Муратов, скульптор Махмут Гасимов, голова товариства «Вербиченька» Євген Савенко. Хор «Вербиченька» виконав гімн України, присутні підтримали.

На відкриття приїхали кореспонденти казанського телебачення і чимало журналістів. Від «Укрінформ» був журналіст Ігор Соловей. Частіш всього питали: «Скільки коштує ця дошка?» … А я чекав питань про Грушевського. Про те, що в цю дошку, крім бронзи і грошей, вкладені дворічна напружена праця багатьох людей, кілометри нервів і гекалітри адреналіну я розповідати не став.

DSC00547-1024x859Казань, меморіальна дошка Михайла Грушевського. Євген Савенко і Олег Дьомін

Після відкриття дошки один татарський політик розповів мені про деякі обставини, що передували відкриттю меморіальної дошки. Коли в ФСБ дізналися про те, що президент Шаймієв підписав указ (Карар) про встановлення дошки в центрі Казані, зауважили, що Грушевський не завжди і не в усьому був лояльним до Радянської влади і такий дозвіл давати не слід. Але в адміністрації президента заявили, що президент рішення вже прийняв і підписав. «Є҆же писах, писах» – все як за Понтія Пілата, цілком біблійна історія.

В Будинку дружби народів за «круглим столом» керівники українських організацій, які приїхали на відкриття меморіальної дошки, зустрілися з послом України О. Дьоміним.

Відбулася науково-історична конференція. На конференції О. Дьомін подякував організаторам свята і вручив їм почесні грамоти. З доповіддю виступив професор київського університету Володимир Сергійчук. Він розповів про вченого, історика Грушевського, становище в Україні на початку 20-го століття, внесок вченого в українську державність. Для нього, як історика, відкриття меморільної дошки в далекому від України Татарстані, явище дуже важливе і унікальне. В. Мельниченко розповів про московський період життя Грушевського, про зустрічі Грушевського з представниками російської інтелегенції, в т.ч. з М. Горьким. Професор чернігівського університету Станіслав Пономарівський розповів про наукові роботи Грушевського, їхнє значення в минулому і сьогоденні.

Я подякував присутнім, вченим з України за участь у відкритті дошки, зокрема Володимиру Сергійчуку. Йому у 2004 р. передав ксерокопії знайдених в казанському архіві документів. Вони були опубліковані в Українському історичному журналі. Завдяки громадському розголосу у жовтні 2005 р. з’явилося «доручення» президента В. Ющенка.

До відкриття дошки надіслали вітання українські організації з різних регіонів Росії.

Кілька слів хочу сказати про Нижньокамську міську національно-культурну автономію «Українське товариство «Вербиченька». Меморіальні дошки самі собою не відкриваються! Це праця людей, часто нелегка, не завжди вдячна. Активісти організації виконали титанічну роботу по встановленню дошки. Людмила Найденко писала сотні листів у всі інстанції, десяткам адресатів по всьому світу. Галина Артем’єва продумувала і прораховувала наші дії і фінанси.

Окремо про фінанси. Коли гостро постало питання про переробку вже готової дошки і ціну самої церемонії відкриття, ми встали в ступор. Такі гроші нам не зібрати. Галина Артем’єва та Людмила Найденко умовили В. Думу допомогти нашій  справі.

А скільки роботи по організації зустрічі, розміщення, харчування гостей, організації конференції, концерту та вирішення безлічі інших питань! Низький їм уклін.

Українці Дімітровграда виявили бажання відкрити меморіальну дошку у  своєму місті. Щось у них не вийшло.

На сьогоднішній день в Росії існує тільки одна меморіальна дошка М. Грушевскому, в Казані. У 2003 р. в Москві був встановлений пам’ятний знак на будинку № 2/3 по вулиці Погодінський, де в 30-і роки жив Грушевський з родиною. Невідомо ким і чому дошка знята. Дуже шкода.

18 серпня 2006 р. в Києві в палаці «Україна» на IV Всесвітньому Форумі українців від Президента України Віктора Ющенка я отримав державну нагороду орден «За Заслуги ІІІ ст.» Нагороду отримав не за гучні заяви і не за політичний епатаж, а за конкретну справу, корисну Україні.

У 2014 р. з матеріалами, знайденими в Казані, я виступав на конфереції в Мюнхені. У 2016 р. делегація «Вербиченьки» була запрошена на симпозіум до Львова з нагоди 150-річчя Грушевського і міжнародну конференцію до Польщі в Холм (на батьківщину М. Грушевського). Я мимоволі порівняв меморіальні дошки в Холмі (металева табличка форматом А-3) і в Казані (висотою в метр, з портретом і текстом на трьох мовах). Не без гордості відзначив, що казанська виглядає гідно. Коли в Холмі на конференції розглядав стенд Львівського музею, присвячений Грушевському, побачив крупно видрукувані ксерокопії документів, знайдених в Казанському архіві. Було приємно, мої труди затребувані в Україні.

На конференції в Холмі трапилась дуже важлива для мене зустріч. Коли я тільки почав по крихтах збирати документи про Грушевського, мені попалася невелика стаття про перебування Грушевського в Симбірську. Її автор Георгій Володимирович Папакін. Ми зустрілися і познайомилися. Георгій Володимирович – доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ. Він сказав що знає про мої архівні знахідки. Я запитав -які документи і в якому фонді він бачив в архіві Ульяновська (Симбірська). Георгій Володимирович відповів, що він в Ульяновську не був, написав листа в місцевий архів і йому надіслали довідку про цікаві для нього документи в архіві. Виявляється все можна вирішувати дуже просто !!!

Я пишаюся меморіальною дошкою в Казані. Це була перша дошка з трьох, встановлених Нижньокамським товариством «Вербиченька» (ще дошки Оксани Петрусенко, Давида Бурлюка). Дошка встановлена в історичному центрі столиці Татарстану на центральній вулиці Кремлівській (до Казансклго кремля 800 метрів). В Казані ще тільки казахська національна організація встановила в університеті меморіальну дошку казахському просвітителю.

Гості Казані, гуляючи в центрі, обов’язково бачать цю дошку і читають текст українською мовою. Часто приходжу до цієї пам’ятної дошки і кладу на поличці під нею квіти. Потім мовчки стою, згадуючи всіх і все. Думаю про своє минуле і майбутнє України.

Грушевський це частина життя України і мого теж.

Голова Нижньокамської національно – культурної автономії

«Українське товариство« Вербиченька»                                                   Євген Савенко

Казань, 2020 р.

Джерело: Об’єднання Українців Росії

Опубліковано Національна пам'ять.