Відкритий лист до Др. В. Кравченка – директора Канадського Інституту Українських Студій
1 січня 2013 р.
Шановний Пане Директоре!
Майже рік, я застановлявся над тим, чи доцільно мені писати цього відкритого листа до Дирекції КІУС в болючій справі, яка не лише оплямлює наклепами мене особисто, але є одночасно образою українській громаді в Канаді та зневажає український народ, провокативно оплямлюючи його національно-визвольну боротьбу перед, підчас та після Другої Світової Війни.
Вирішив таки його написати до Вас, новообраного Директора КІУС, бо совість та людська гідність не дозволяють мені мовчати, коли провідний член КІУС, в особі Проф. Джона Химки, оплямлює моє ім’я безсовісним наклепом в проявах антисемітизму та приналежності до антисемітської конспірації принижувати трагічний Голокост єврейського народу в порівнянні до Голодомору-Ґеноциду 1932-1933 рр. в Україні.
Також, мені не дозволяє мовчати моя відповідальність стати в обороні честі та доброго імені української громади в Канаді, зокрема, її третьої хвилі політичної імміграції, та українського народу, в службі яких я віддав ціле своє життя.
Мова йде про англомовну статтю Проф. Химки, яка появилась у вересні 2011 р. у електронному форматі під заголовком “Myths of National Consolidation, the Holodomor and the Holocaust: A Response to Roman Serbyn” < http://ukraineanalysis.wordpress.com /2011/09/> .
Ця стаття є в основному полеміка між двома академіками, Джоном Химкою та Романом Сербином, над темою гітлерівського Голокосту євреїв та сталінського Голодомору-Геноциду українців, як також їх протилежних інтерпретацій поняття національної історії. Проф. Сербин уже дав свою відповідь. Прийшлось тепер мені стати на захист правди.
Професор Химка цитує мої слова з промови «20-го липня 1985 р. в провінційному парляменті в Оттаві» (Sic!), в якій я згадав про спільну трагедію двох народів, а саме про шiсть мільйонів жертв єврейського народу та сiм мільйонів жертв українського народу, убивство яких було виконане з рук нацистського та большевицького режимів.
Як професор Химка смів представити зовсім неправдиві факти? По-перше, мене дивує, що такий професійний дослідник як пан Химка не знає, що: (а) провінційні парляменти знаходяться у столицях провінцій, а не в столиці Канади; (б) я таки був у 1985 р. депутатом Онтарійського Парляменту, що знаходиться в Торонті, а не в Оттаві; (в) перша сесія 33-го Парляменту Онтаріо почалась 4-го червня 1985 та діяла лише до 12-го липня 1985; (г) заява, що я виступав з промовою в Онтарійському парляменті 20-го липня 1985 р. є явною неправдою.
Він ще цинічно заявляє, що я нібито виголосив цю промову в парляменті у той самий день, коли Альбертський Суд засудив відомого антисеміта, Джеймса Кіґстру, за заперечення Голокосту.
Якщо професор Химка цікавиться моїми промовами в Онтарійському Парляменті на тему українсько-єврейських питань, нехай робить свої досліди на професійному рівні, пeрeвіряючи офіційні протоколи сесійних засідань Онтарійського парляменту. Наприклад, нехай прочитає мою промову з 4-го травня 1987 р. в часі відзначення Дня Проголошення Незалежності Ізраїля. Долучую Вам копію промови.
Нехай він також зацікавиться моєю довголітньою діяльністю в 1970-тих та 80-тих рр. у захисті єврейських дисидентів та в’язнів тюрм і концтаборів СССР, як наприклад Авраама Шіфріна, Анатолія Радиґіна, Аріe Вудки, Якова Сусленського, Натана Шаранського та інших. Ініціювали та провадили тими захистними акціями громадські організації споріднені з ОУН-УПА, такі як ЛВУ, СУМ, Товариство Ветеранів УПА та інші.
Моя колишня приналежність до Парляментського Комітету в Обороні Євреїв Радянського Союзу, Християнсько-Єврейської Ради та нагородження мене Заслугою в Захисті Дітей-Інвалідів від Єврейської Суспільної Служби Reena Society, відображують діяльність людини, що не заслуговує зневаг та наклепів зі сторони провідного члена КІУС.
Джoнові Химці не вистачало у своїй статті осипати наклепом в антисемітизмі одного з колишнix президентів Світового Конґресу Українців, американського адвоката Аскольда Лозинського. Тому напевно старався за всяку ціну та будь яким способом ще й безсоромно оплямити мене.
Я не дивувався, коли весною 1979 р. появилась стаття у радянському виданні “Вісті з України” з наклепами проти мене, як людини “спів-відповідальної” за воєнні злочини нацистів, незважаючи на те, що я народився у 1940-му році. Це була чисто КҐБ-івська провокація та дифамація, щоб дискридитувати мене як депутата канадського парламенту напередодні федеральних виборів. Це політичний порахунок за те, що в листопаді 1978 р. я передав Президентові Генеральної Асамблеї ООН “Резолюцію про Деколонізацію СССР.” В 1991 році редакція “Вістей з України“ виправила цю образу склавши офіційне вибачення.
Важко повірити, що більше двацяти років після розвалу СССР мені прийшлося захищати себе від наклепів зі сторони члена поважної української наукової інституції в Канаді, яку Ви тепер очолюєте.
Ніхто не знає точне число жертв того широко маcштабного терору та масового винищування народів, заподіяного гітлерівським та сталінським режимами. Заяви про шість мільйонів жертв Голокосту чи сім мільйонів жертв Голодомору, є загально прийнятними статистиками, як євреями так і українцями. Однак для проф. Химки, цитувати цю статистику, одночасно згадаючи про ці два геноциди, стає ознакою конкурувань жертвами, принижування Голокосту та проявів антисемітизму.
При цьому хочу зацитувати проф. Ореста Субтельного з його україномовного видання Історії України (Третє видання, Либідь, Київ, 1993), де він твердить, що “Голод 1932 – 1933 рр. став для українців тим, чим був Голокост для євреїв” (ст. 508) і що навіть “московський кореспондент газети Нью-Йорк Таймс Bолтер Дюранті, який неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду, у приватних розмовах допускав, що від голоду можливо загинуло десять мільйонів чоловік” (ст. 511).
Джон Химка, займаючи стаж Директора Програми дослідження релігії та культури КІУСу, явно заявляє у своїй статті що він не визнає Голодомор геноцидом українського народу та що його погляди на цю тему є ідентичними з поглядами Тімотi Снайдера представленими у його книжці Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. Він тотально відкидає навіть заяву Рафаєла Лемкіна, автора визначення геноциду ООН, що Голодомор в Україні був геноцидом.
Таким чином, він не лише дискредитує КІУС в очах громади але заперечує навіть нововидану інститутом англійською мовою Хрестоматію Голодомору. Співавторами цього видання є Проф. Олександp Мотиль та Богдан Клід, заступник директора КІУС. У пeредмові видання сказано, що ця книжка надає достатньо доказів, щоб визнавати Голодомор геноцидом, скоєний Сталіном і його підлеглими.
Незважаючи на маcштабні листопадові вшанування 79-тих трагічних роковин Голодомору-Геноциду в Україні та по всіх українських поселеннях діяспори, Химка і далі непохитно додержується своїх поглядів всупереч уряду та парляменту Канади, як також всупереч понад десяти урядів іноземних країн, які визнали Голодомор геноцидом.
У своїй статті проф. Химка включає до числа затятих антисемітів не лише Ярослава Стецька, але також першого амбасадора України в Канаді Левка Лук’яненка, та основноположницю СФУЖО Олену Кисілевську.
Всупереч рішень Канадської Комісії Дешена та заключень Нюренберського Суду, він засуджує 1-шу УД УНА у воєнних злочинах проти єврейського населення у Бродах в лютому 1944, та у вбивстві цивільного населення в Словачинні та Словенії. Згідно з його твердженням, головними лобістами для створення Української Дивізії СС були Полк. Андрій Мельник, Володимир Кубійович та Митрополит Андрій Шептицький. Химка веде до заключення, що вони співвідповідальні за вищевказані воєнні злочини.
Всупереч світом признаних доказів про те, що масове вбивство польських воєнно- полонених у Катині було скоєне руками радянської влади, Химка твердить, що за доказами свого студента Пер Рудлінґа, причетниками тих жорстоких вбивств були також члени Буковинського Куріня ОУН-М.
Вище згадана стаття переповнена додатковими наклепами проти всіх і всього, що має будь яке відношення до проявів українського націоналізму, а головнe до боротьби ОУН-УПА. Особиста нетолерантність та ідеологічне протистояння до українського націоналізму на стільки глибоко вкорінені у його поглядах, що доходять майже до рівня абсурду.
Наприклад, він твердить, що пропагування громадськими організаціями на міжнародному рівні трагедії Голодомору-Геноциду 1932-1933 років спорідненими з визвольною боротьбою ОУН-УПА ведуться лише для того, щоб прикривати і замовчувати злочини націоналістів супроти невинного населення, головно євреїв та поляків. Виглядає, що до них включені також складові організації КУК, СКУ та колишні державні власті України за часів Президента В. Ющенка.
Щоб зрозуміти чому у нього такі погляди, треба коротко заглянути у його життєпис. Тоді коли горезвісний брежнєвський режим проводив масові арешти української інтелігенції, тa коли по тюрмах у Мордовських таборах смерті карались такі провідники руху опору як Лук’яненко, Чорновіл, Стус, Сверстюк, Мороз, Калинець, брати Горині та сотні інших, в той час, з 1976 року Джон Химка за офіційним дозволом Кремля у Львівському Університеті досліджував радянську документацію для своєї докторської дисертації на тему С. Бандери та «фашистівської» ОУН.
Він тому захищає свідчення НКВД та українофобну радянську документацію, бо в його очах вони заслуговують на такий самий рівень довіри й об’єктивності як свідчення та документації ОУН чи УПА. В інтерв’ю 17-го жовтня 2001 р. на інтернет-сайті Альбертського Університету він заявив, що йому “незручно вважати себе істориком, а швидше анти-істориком, бо в його поняттi історія це лише зброя для аргументів.”
На жаль, стиль “академічної дискусії” проф. Химки заслуговує на увагу, тому, що він його передав своїм студентам-аспірантам Пер Андерс Рудлінґу та Ґжеґожу Россолінському-Лібе, які своїм радикалізмом політизують наукову діяльність, перетворюючи її на форум ідеологічної місії озброєної аргументами старої совєтської пропаганди. Вони дійсно роблять враження пропагандистів, а не істориків.
Стаття П. Рудлінґа з 19-го вересня 2011 р. під заголовком “Multiculturalism, memory and ritualization: Ukrainian nationalist monuments in Edmonton, Alberta” характеризує третю хвилю української післявоєнної іміграції українофобними барвами радикальних націоналістів, фашистів та гітлeрівських колaборантів. Вони нібито перебрали провід таких громадських організацій як УНО, ЛУК, КУК, СКУ, ПЛАСТ, СУМ та навіть КІУС, а канадська політика мультикультурностi надала їм легітимність визначати ідентичність української культури в Канаді. Він вважає, що ця політика повинна бути відмінена урядом Канади, бо вона дає форум українським “фашистам.”
Лекція Ґ. Россолінського-Лібе про “Фашиста” С. Бандеру, 1-го березня 2012 р. в Посольстві Німеччини виявилась скандальним бумерангом в Україні для німецького ліво-ліберального фонду Бьолля. Хоча тема лекції була перемінена на “ОУН-УПА і етнічне та політичне насильство на Західній Україні, 1939-1950” Центр польських та європейських студій НаУКМА, Національний гірничий університет у Дніпропетровську та Всеукраїнський центр вивчення Голокосту відмовились надати йому майданчик для виступу . Він тільки ретельно пропагував аргументовані погляди свого учителя, але ще й засудив Українську Греко-католицьку Церкву в тому, що вона виховувала фашистів.
Реакція колишнього наукового керівника Россолінського-Лібе, Джона Химки складалася з гучної заяви, що справжня суть – це академічна свобода, свобода слова в університетах де треба уможливити представлення різних точок зору на минуле – без страху бути замовчуваним!
Та навпаки, сім місяців пізніше проф. Химка не соромився підписати петицію щоб унеможливити та замовчувати виступи та лекції в Канаді і США українського історика Руслана Забілого, генерального директора Національного музею-меморіялу “ Тюрма на Лонцького” у Львові.
Це свідчить про подвійність стандартів та відсутність елементарної поведінки заслуженого історика, хоронителя академічної свободи, який захищає свободу слова лише для тих які представляють його точку зору на минуле.
Руслан Забілий увінчався великим успіхом своїми виступами в Канаді та США як також своєю лекцією в престижному Гарвардському університеті. Натомість проф. Химка викликав лише сором та зневагу до себе, але тим самим чином посередньо заплутав у цю справу й КІУС.
У цьому листі мені незручно входити в полеміку з проф. Химкою на тему ОУН-УПА, тому, що я не історик, і не “анти-історик” як він. Крім того, він напевно знає, які у мене погляди на цю тему. Я не збираюсь судити його за наклепи та дефамацію, хоч радили мені це зробити, та не вимагаю i не сподіюсь від нього вибачення.
Я лише обіцяю вислати йому в подарунку англомовний переклад спогадів Данила Чайковського “Хочу Жити” над яким я тепер працюю. Ця книжка була написана у першому році по виході з концентраційного табору Авшвіц про сотні в’язнів ОУН, яких карали разом з євреями в гітлерівських млинах смерті, де також загинули два брати С.Бандери.
Вважаю, що об’єктивнe вивчення ОУН-УПА необхідне. Чесним та совісним історикам, незалежно чи вони свої чи чужі, необхідно вести серйозну і злагоджену розмову в історичному контексті даної доби. Висвітлювати українську визвольну боротьбу з усіма її світлими та плямистими сторінками, беручи під увагу Другу Світову Війну, під час якої український кордон переходили окупаційні війська двох могутніх тоталітарних імперій.
Інакше це не буде історія, а заполітизована пропаганда на службі тих політичних сил, які хочуть дискридитувати Україну та підірвати легітимність її державної суверенності.
Боротьба та історична спадщина ОУН-УПА не відрізняється від подібної боротьби інших поневолених народів, включно з легітимною боротьбою єврейського Гаґанат та Ірґун за відновлення держави Ізраїля на прадідівській землі свого народу.
Будь-яка збройна війна, в якій застосовуються силові методи дії проти ворога не виключає невинних жертв серед цивільного населення, яке сьогодні цинічно оправдується модерним терміном “collateral damage.” Якщо є пeрeвірені докази випадків, у яких виключна ціль була спрямована лише для вбивств невинного цивільного населення, їх не можна оправдувати. Незважаючи яка сторона їх виконувала, їх засуджується військовим судом або Міжнародним Трибуналом.
Український націоналізм був засадничо спрямований для звільнення від чужої імперської влади. Він не мав у своїй ідеологічній основі ні расизму, ні антисемітизму в порівнянні до доктрин німецького нацизму. За доказами документів з архівів українських, радянських і навіть німецьких в рядах ОУН і УПА боролись представники різних націй та національних меншин України, включно з євреями, які вмирали разом з бійцями УПА заслуговуючи на найвищі бойові відзначення УПА.
На жаль, у продовж десятиліть досліджень Голокосту, про українців у Другій світовій війні був сформований погляд як на націю, що допомагала винищувати євреїв. Це спроба накинути на український національний рух рівну відповідальність з нацистами за злочин перед людством. Ця пропагандивна дезінформація започаткована сталінським комуністичним режимом далі продовжується “керованою демократією” Путіна та затятими українофобами.
Таким чином, півмільйона зв’язаних з визвольною боротьбою ОУН-УПА людей, які воювали з німцями і сталінізмом за Українську незалежну державу, автоматично стають “фашистами”. А всі ті, хто вважає пам’ять про ОУН-УПА необхідним для скріплення української національної ідентичності, автоматично стають “симпатиками фашизму”.
Носієм національної правди та речником свідомості української національної ідентичності завжди був, є і буде народ, а не влада імперського сусіда чи його промотeрів в Україні. Напевно, ним не є і не буде Джон Химка.
Сьогодні КІУС став провідним українським дослідницьким закладом світового рівня. Інститут здобув великих успіхів і міжнароднe визнання завдяки його керівництву, професійності та об’єктивності його дослідників, а головно завдяки довірi громади, яка вагомо фінансує його бюджет.
Політизований характер певних досліджень та діяльності проф. Химки та його академічних вихованців безумовно сприймаються негативно широкими колами громадськості в Канаді та Україні.
Ваш попередник, проф. Зенон Когут, правильно твердив, що виклики які принесла нова українська держава, сягнули КІУС далеко за межі академічного життя. Немає сумніву, що ці виклики зростатимуть. Тому бажаю Вам подальших успіхів у нелегкому керівництві установи, яка була покликана відкривати, зберігати й росповсюджувати правильне та об’єктивне знання про Україну та українців.
Залишаюся з належною пошаною,
Юрій Шимко
Регіональний Голова Федерального Апеляційного Трибуналу Канади (від 2007 р.)
